Повзуче братерство

Білоруський лідер Олександр Лукашенко за 25 років свого президентського правління досконало опанував мистецтво політичного маневру. Прийшовши до влади під проросійськими й антикорупційними гаслами, він узяв рішучий курс на зближення з Москвою і реставрацію радянської моделі держави. Причому не тільки на рівні управлінських практик, а й у символічній площині.

Назад у минуле

Замість незалежницької символіки Білоруської Народної Республіки, запровадженої за часів Станіслава Шушкевича, Лукашенко повернув старі, хоч і дещо видозмінені, прапор і герб. Білоруська мова й література опинилися в культурному ґетто на своїй землі. Російська здобула статус ще однієї державної мови. Білоруськомовність стали сприймати як ознаку підозрілої опозиційності та провінційної відсталості.

Натомість культивувалися тези про братній народ, спільні витоки й духовну єдність із Росією – настільки велику і міцну, що дві країни створили Союзну державу. Її адептом був Лукашенко, бо міцний господарник сподівався очолити це утворення. Проте в Москві не були згодні з таким сценарієм розвитку подій. Росіяни самі хотіли і хочуть керувати реінтеграційними процесами на пострадянському просторі.

Якщо ж білорусам так кортить жити, як колись, в одній державі з Росією, то їм пропонували простий варіант: «Приєднуйтесь областями». Звісно, на таку принизливу пропозицію Лукашенко погодитися не міг, що аж ніяк не заважало йому демонструвати любов і відданість Москві. РФ за це ще й платила гроші, дотуючи білоруську економіку та підтримуючи в такий спосіб міф про білоруську стабільність радянського зразка. Ту саму, за котрою так люблять ностальгувати в Україні.

Ця схема (гроші в обмін на показну лояльність) була відпрацьована роками. Завдяки фінансовій залежності від Росії Мінськ перетворився на сателіта Москви, котрий майже в усьому її підтримував. Надто ж на світовій арені, коли РФ гостро потребувала міжнародної легітимізації своїх дій, наприклад, на засіданнях Генасамблеї ООН під час голосувань із приводу українських питань. Росія, «щедрая душа», справно платила за це Білорусі. Любов, однак, не була аж такою безкорисливою і щирою. За прихильність Росії республіці доводилося розплачуватися економічними інтересами. Зокрема, «здавати» газотранспортну систему під контроль «Газпрому»: така ціна постійних знижок на паливо.

Але щойно Москва виставляла Мінську нові забаганки, Лукашенко розвертався на Захід і шантажував російських колег, що в разі чого може знайти гроші в інших фінансових донорів. Варто лише піти на незначні поступки Європі та США – випустити з тюрем політв’язнів, допустити до участі у виборах представників опозиції, як із Лукашенком одразу захоче говорити цивілізований світ, із лексикону котрого поступово зникне термін «останній диктатор Європи». А Москва тим часом ревнуватиме і видаватиме в ефір викривальні документальні стрічки про білоруського керманича. Що вже казати про те, який зиск отримала Білорусь завдяки реекспорту підсанкційної продукції до РФ, за що також отримала порцію критики із Кремля.

Сусідські маневри

Підвищуючи ставки в політичній грі, Лукашенко не переходитиме небезпечної межі та виторговуватиме в РФ нові преференції в обмін на лояльність. Однак цьому майстрові багатовекторності стає дедалі складніше маневрувати між Сходом і Заходом. З одного боку, Лукашенко проводить масштабні спільні стратегічні навчання з РФ «Захід–2017». З іншого – виступає проти розміщення російських військових баз на території республіки, знаючи на прикладі Севастополя, чим це може обернутися для суверенітету держави.

З одного боку, президент РФ Володимир Путін схвалює військову доктрину Союзної держави, прем’єр Дмитро Медведєв створює робочу групу з інтеграції, а голова Держдуми В’ячеслав Володін заявляє про завершення підготовки проекту зближення законодавства Росії та Білорусі. З іншого – Лукашенко вже не називає РФ «братньою державою», бо нібито в самій Білокам’яній цей термін не сприймається, та говорить про те, що Москва може втратити єдиного союзника на західному напрямку.

«Я розумію ці натяки: отримаєте нафту, але давайте руйнуйте країну і вступайте до складу Росії, – повідомив Лукашенко на прес-конференції для російських журналістів і додав: – Для нас, запам’ятайте, святе – це суверенітет, я вже про це говорив. Це відносна незалежність, я вважаю, що абсолютно незалежних держав немає. І ви [Росія] теж не настільки незалежні, але суверенні. Якщо нас хочуть, як Жириновський пропонував, поділити на області та впихнути в Росію – цього не буде ніколи. І якщо такими категоріями керівництво Росії мислить – це на шкоду самій Росії».

Такі гучні заяви почастішали на тлі дискусій про так званий податковий маневр у РФ, що передбачає поетапне обнулення експортного мита на нафту й одночасне підвищення податку на видобуток корисних копалин. Унаслідок чого білоруська економіка (насамперед нафтопереробна галузь), за прогнозами тамтешнього Мінфіну, втратить 8-12 млрд доларів за шість років. Масштаб проблеми настільки значний, що тільки 2018 року Лукашенко й Путін зустрічалися дванадцять разів, але питання остаточно не вирішене. Білоруський лідер доручив урядові шукати альтернативні шляхи постачання нафти через білоруські порти. На венесуельських друзів нині годі сподіватися: Білорусь припинила імпортувати нафту з Південної Америки ще влітку 2012 року.

Новий виток напруження у взаєминах Мінська і Москви підштовхує спостерігачів до висновків про те, що черговою жертвою російської експансії на пострадянському просторі гіпотетично може стати саме Білорусь, яку Кремль поетапно задушить у власних обіймах. Невипадково ж новим послом РФ у республіці став силовик Михайло Бабич, якого раніше намагалися працевлаштувати на аналогічну посаду в Києві, проте вітчизняне МЗС не погодило його кандидатуру. Звісно, можна не вірити в реалістичність подібного гібридного сценарію, але після подій у Грузії 2008-го й Україні 2014-го така версія не видається фантастичною.