Інтернет добре надається до маніпуляції людьми

Інтернет добре надається до маніпуляції людьми

Мало хто може говорити про Східну і Центральну Європу авторитетніше, ніж Тімоті Снайдер. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на Збруч.

Мало хто може говорити про Східну і Центральну Європу авторитетніше, ніж Тімоті Снайдер. У своїй новій книжці цей 49-річний професор Єльського університету створює нищівний портрет президентів США і Росії. Снайдер стверджує, що Дональд Трамп і Владімір Путін передусім турбуються про свій особистий капітал і найближче оточення. Й обидва знайшли спосіб зберегти своє багатство, маніпулюючи емоціями за допомогою інтернету.

Тімоті Снайдер народився в штаті Огайо, що у Сполучених Штатах. Це 49-річний донкіхот, який бореться за правду в політиці й журналістиці, що ними маніпулюють інтернет і наймогутніші у світі уряди. Професор Єльського університету, який читає курс лекцій і проводить дослідження у Відні, є експертом з історії Європи (яким був і його друг Тоні Джадт).

Автор книги «Про тиранію» (2016 р.) – маніфесту, в якому він застерігає проти фейкових новин, які в його країні привели до влади Дональда Трампа. Тепер він публікує в Іспанії книгу «Шлях до несвободи», в якій зводить докупи двох сучасних демонів, з якими веде непримиренну війну: вже згадуваного Трампа і російського президента Владіміра Путіна.

Останнього він змальовує як сатрапа, який, осідлавши брехню, вдерся в Україну, аби захопити її, вдаючи, що в задуманому ним вторгненні провідна роль належить українцям. Як і сам Снайдер, ця його книжка є дуже скрупульозною, у ній повно фактів, щодо яких не може бути розходжень.

Снайдер є сором’язливим інтелектуалом, який неохоче позує до знимок. На інтерв’ю він приїхав із восьмирічним сином, якого потім має відвезти до школи. На першій сторінці нової книжки цей хлопчик щойно народився. І з цього ми й починаємо розмову.

У своїй книжці ви більше не згадуєте про сина, та, схоже, пишете свої твори для того, аби ті, хто зараз є дітьми, не дозволили себе обдурити в майбутньому… Я почав з тієї сцени народження мого сина через відчуття шоку: починалося нове життя – а люди, яких я знав, умирали. То був приблизно 2010 рік, багато що кардинально змінилося: сталася фінансова криза, інтернет перетворився на соціальні мережі. Історія – це наслідок того, що вже відбулося. Тому треба її розуміти. Щоби пояснювати історію, мусиш знати також, що відбувається з тобою в момент писання.

У «Кривавих землях» йдеться про масові вбивства в ХХ ст. А в цьому столітті вторгнення в Україну є продовженням того варварства. Історик Мері Макміллан каже, що ви попереджаєте, бо знаєте історію… Це правда, мої книжки дискутують одна з одною. «Криваві землі» показують, що ті масакри були навіть гіршими – що було більше політики вбивств, ніж ми можемо згадати. Вони не були спричинені існуванням таємничих промислових машин. Вони сталися через те, що одні люди вбивали інших людей. У книзі «Про тиранію» і тепер у «Шляху до несвободи» я звертаю увагу на те, що все це стало можливим через таких самих, як ми, людей. А Україна є важливою точкою зв’язку між ХХ і ХХІ ст. у цьому відношенні. Щоби знати, що сталося в ХХ ст., треба звернутися до України. Там стався великий злочин Сталіна – і це територія, яка багато важила для Гітлера. Україна знаходиться в серцевині причин, через які було розв’язано Другу світову війну. Багато з того, що я зрозумів, аби написати про правду та інтернет у книзі «Про тиранію», я дізнався завдяки Україні. І тут, у «Шляху до несвободи», я це документую. В 2010 р. з Путіним в Україні вже мали місце ті речі, що сталися з Трампом в 2016-му. Інтернет уже там було використано для обману. І саме тому, що ми не зрозуміли це першого разу, ми стали жертвами цього вдруге.

У цій книжці ви наполягаєте на тому, що у жертв, які мають місце, є власні імена. Історія працює зі структурами, які ми мусимо пояснювати, аби зрозуміти, чому є можливими масові вбивства. Та завжди йдеться про окремих людей. А отже – про моральність. Історія допомагає нам діагностувати проблеми і нагадує нам, що кожна жертва є індивідом. Фото- і кінозйомки нас приголомшують – але потім і знечулюють: ми бачимо маси. Убивства стаються з людьми, які мали життя, а потім його втратили.

У ваших книжках йдеться про поняття, які нині повторюються: винищення, ліквідація, переслідування, вигнання… Історія сучасного світу є історією імперіалізму. А імперіалізм пов’язаний із цими поняттями. В історії моєї країни, як і вашої, повно таких хронік. Мої книжки – про те, що відбувається, коли імперіалізм чи колоніалізм повертаються у власне Європу. Незвичайним у Гітлера було те, що він бачив інші частини Європи як колоніальні території. Він вбачає в Україні Африку – і так і каже. А потім говорить Сталін: на відміну від Англії чи Франції, я не маю морської імперії, тож мушу трактувати власну територію так, як колоніальну територію. Тож дві мої книжки, «Криваві землі» і «Чорні землі», є імперськими історіями Європи. Імперські форми мислити і трактувати людей повертаються в Європу – і дуже скоро призводять до масових убивств, бо континент дуже густонаселений, й німці та совєти ганяються за тими самими шматками території. Російсько-українська війна була трохи подібною: дуже велика країна з дуже великим військом нападає на маленьку країну в момент слабкості.

У своїх попередніх книжках ви говорите про минуле. Жорстоке, насильницьке. Жорстоким був Гітлер, таким був Сталін, тепер є Путін. Кількість втрат є різною, але жорстокі звірства схожі. Людська здатність до жорстокості є характеристикою, що зберігається в часі. І також зберігається здатність людей вірити в те, що жорстокість служить якомусь вищому добру. Дехто дуже добре вміє насолоджуватися жорстокістю, не викривати та не критикувати її – і до таких людей належить президент Сполучених Штатів, який є дуже жорстокою людиною, що їй сама по собі зловмисність приносить насолоду. Він насолоджується, обдурюючи своїх власних послідовників – для нього це попросту приємність, він не робить цього заради якоїсь вищої мети. Його ціллю є саме по собі страждання. Ми можемо просто подивитися на минуле, щоби вивчити його. Чи можемо вибрати брехню про минуле – це те, що робить Путін. І він знає, що бреше.

Про власну історію. Так, про радянські злочини. Те, про що, як гадалося, треба говорити, зараз не можна навіть згадувати, бо робити це є злочином. Російська зовнішня політика керується цим розпорядженням. З іншого боку, так само, як це було з Гітлером і Сталіним, які не визнавали ні кордонів, ні держав, Путін захопив Україну. Вдаючись до етнічних обґрунтувань, як і його попередники.

Трамп воскрешає ідею переваги білих, зводить мури. Путін воскрешає філософію Гітлера. Вторгається в Україну. Обидва послуговуються фейковими новинами. Це велика коаліція, як ті, що існували в Європі під час минулої війни. Саме так. І дуже важливо пам’ятати, що свого часу фашизм отримав міжнародний розвиток. Одні вчилися в інших. Ми схильні згадувати лише Німеччину – і думаємо, що нацисти були єдиним ворогом. Але СРСР в 1941 р. намагалися захопити не лише німці, а й італійські, іспанські, румунські добровольці… Нині відбувається щось схоже. Те, що діється в Угорщині, Польщі, Сполучених Штатах, Росії, Італії, Швеції… – це є загрозою в даному керунку. Є не лише аналогії – є зв’язки. І ці зв’язки уможливлює передусім інтернет. Праві значно більше, ніж ліві, використовують інтернет як знаряддя, принаймні наразі так є. Але є певна відмінність і особливість – насамперед, коли ми дивимося на Путіна і Трампа: такий тип політики правого спрямування цілком і повністю пов’язаний із багатством. Хто б що не думав про Муссоліні чи Гітлера, для них особисті статки важили дуже мало, тоді як Путін одержимий власним багатством – своїм і свого найближчого оточення. Трамп також одержимий багатством людей, які носять його ім’я. Як управляють Росією? Кілька людей, які контролюють більшу частину ресурсів, тримають під контролем також телебачення – і таким чином можуть контролювати дуже ефективну альтернативну реальність. Як обрали Трампа? Ці кілька людей із Росії, які контролюють багатство, використовують трохи цього багатства, аби вплинути на інформаційні потоки всередині Сполучених Штатів. І, на жаль, роблять це дуже успішно.

Вони об’єднуються, щоби маніпулювати. Роберт Мерсер, Стів Беннон і компанія Cambridge Analytica використовують статки однієї людини для того, аби ввійти в інтернет, спробувати вплинути на емоції і добитися, щоб люди голосували чи не голосували – відповідно до їхніх інтересів. Це своєрідний шлюб між колосальним багатством і бажанням його зберегти шляхом маніпуляцій емоціями в інтернеті за допомогою фейкових новин та інших речей. Найлегший спосіб маніпулювати людьми, не допускати їх до фактів – це поділити світ між «нами» і «ними». А інтернет до цього надається просто феноменально: зроби клік на цьому порталі – і почуватимешся чудово. Звісно, це нас повертає до фашизму, який заснований на цій ідеї, що є «вони», а є «ми».

У книжці «Про тиранію» ви попереджаєте про небезпеку, на яку наражається журналістика. Чому хочуть убити журналістику? Ми схильні думати, що поки говоримо щось по радіо, на телебаченні або в газетах, існує свобода слова, а отже – демократія. Та це не так. Путін і Трамп добре розуміють, що можна цілком заповнити інформаційний простір речами, які не є правдою. Може здаватися, що відбувається дискусія, бо хтось каже щось відмінне від того, що говорить інший. Ця розмова може бути цілковитою бриднею – не бриднею є факти, і саме їх повинен шукати добрий журналіст. Очевидно, що легше заповнити ефір фальшивими істинами. Путін і Трамп бояться журналістів і ненавидять їх, бо розуміють те, що ми також мусимо зрозуміти: що ми повинні розповідати про факти, аби бути вільними. Якщо не розповідаємо про факти, якщо не віримо в них, то ми є лише жертвами будь-якого наявного сміття, яке подобається нам більше.

Чому вас так непокоїть журналістика? Я походжу з провінції, там були місцеві газети, які конкурували між собою. Цього вже нема. Коли вмирають місцеві новини, вмирає демократія. Також корисно спостерігати за Росією в цьому сенсі. Там місцеві новини вмирають раніше, ніж в інших країнах. Коли вмирають місцеві новини, люди починають говорити про «медіа»; а коли люди так говорять, це означає, що все пішло шкереберть, бо ніхто не довіряє «медіа». Чому, сидячи в Небрасці, я маю покладатися на репортера з Лос-Анджелеса чи Нью-Йорка, який ніколи не був у Небрасці? Тож я йому не довіряю. Росія показує нам, що відбувається згодом: люди не вірять тому, що розповідають медіа – потім влада робить так, аби вони не довіряли цілому світові. І саме це робить Трамп: доводить людей до загальної недовіри. І каже: не вірте медіа, ненавидьте репортерів, довіряйте почуттям. А потім він відкриває тобі, якими є твої почуття: це страх, ненависть, зверхність. Я вважаю репортерів такими важливими почасти тому, бо бачу, що відбувається, коли вони зникають. Коли журналістів не стає, особливо місцевих, це створює нагоду для того, аби влада керувала, виходячи з недовіри. Завдяки репортерам ми знаємо про глобальну війну, про глобальну нерівність. Для боротьби з глобальною нерівністю нема нічого кращого, ніж журналістика з перших рук.

У своїй останній книжці ви кажете, що коли щось ламається, чесноти, що їх було втрачено, зявляються знову… У «Шляху до несвободи» мені здавалося необхідним написати про етику. Показати, що ми успадкували такі інституції, як журналістика чи європейська співпраця – інституції, які допомагають нам бути достойнішими. І коли цим інституціям кидають виклик, етичний півморок стає яснішим – принаймні на якусь мить, доки цілком не розвіється. Названі мною інституції мають зберегтися, але ми мусимо створити нові.

В Європі зараз є дві загрози: Брекзит і те, що діється в Каталонії. Як ви їх бачите? По-перше, основний принцип: не можна примушувати людей залишатися вкупі, якщо вони цього не хочуть. Я це розумію. Інша річ: з Другої світової війни ми взяли той урок, що те, що ми називаємо європейською державою-нацією, значною мірою не існує, а коли існувало, то розвалилося і закінчилося нічим: Польща, Чехословаччина, Естонія, Литва… Існує історія імперій і Європи… І функцією Європи є допомагати державам. Де люди можуть дуже помилятися – і зараз я говорю про Велику Британію – в нерозумінні того, що Європа допомагає тобі бути державою. Це велика помилка. Майже ніхто у Великій Британії цього не визнає. І ризик полягає в тому, що коли щось валиться, то далі продовжує валитися. Справа не лише в тому, що Велика Британія покине Європу – річ у тім, що тоді Велика Британія перестане існувати, і навіть Англія перестане бути схожою на Англію, якою її сподіваються бачити люди. Одна річ, коли ти сам-один протистоїш Росії, Сполученим Штатам, Китаєві, і зовсім інша – коли тобі допомагає Європа у задумі приємної глобалізації, яку вона зробила можливою.

А щодо Каталонії? Я не знаю достатньо для того, аби мати чітку позицію. Гадаю, чимось дуже важливим щодо сепаратизму зараз – чи то шотландського, чи то каталонського – є запевняти себе у тому, що ця дискусія не перебуває під контролем зовнішніх факторів. Якщо росіян цікавить Каталонія – як їх цікавить Шотландія, як їх цікавить будь-що, що може ослабити Іспанію чи Європу загалом – це не означає, що каталонці не мають права вирішувати самі за себе. Але, приймаючи рішення, люди мусять усвідомлювати, що нема куди йти, тільки десь у ширший світ. Або ти йдеш у світ, де знаходяться Росія, Америка чи Китай і глобалізація, або ти йдеш у Європу. Неможливо бути самотою – це лише мрія. Я не хочу говорити про Каталонію, бо я там не жив, не думаю, що розумію її історію, але моя загальна ідея та, що якщо ти кудись ідеш, то мусиш знати, куди йдеш; бо якщо ні, то хтось врешті-решт скаже тобі, де ти маєш опинитися.

Говорячи про потемки ХХ ст., ви звертаєтеся до Еліота і Орвелла. Наша епоха – це також час потемків… Саме тому є необхідними факти, правда. Управляти в потемках – означає говорити людям те, що вони хочуть почути, тримати їх у певному емоційному місці. Тоді як пошук правди розширює горизонти, бо знахідки є дивовижними. І ця здатність дивуватися робить нас кращими громадянами.

Розмовляв Хуан Крус

Juan Cruz
Timothy Snyder: “A Internet se le da bien manipular a las personas”
El País, 21.10.2018
Зреферувала Галина Грабовська