«Магнетична північ» Томаса Венцлови
http://external.polskieradio.pl/files/0ad85b5c-1197-46fb-a3ea-649105fe2722.file

«Магнетична північ» Томаса Венцлови

Томас Венцлова: Письменник, мабуть, завжди є у певному сенсі дисидентом, адже світ не є таким, як ми хочемо: так було завжди й так буде надалі. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на Польське радіо.

«Після написання Мілошем “Поневоленого розуму”, який, слава Богу, перекладено також і на литовську, другого “Поневоленого розуму” писати вже не треба. Постаті, описані Мілошем, звісно, знайти в Литві було б дуже легко, дехто з них ще живий… Зрештою, в цій книжці я дещо про це кажу, але кажу це в дусі, що англійською називається understatement – стримане висловлювання». Так розповідає про щойно видану у Польщі книгу-інтерв’ю «Магнетична північ», написану Еллен Гінсі спільно з Томасом Венцловою, сам її головний герой і співавтор. У розмові з американською поеткою Венцлова розповів про людей, що його оточували з дитинства, про світ, в якому він зростав та якому протистояв.

Минулого тижня у Варшаві відбулася презентація цієї книжки за участі живого класика литовської літератури. До вашої уваги невеличка розповідь про цю подію.

Марек Заґаньчик з часопису і видавництва «Zeszyty Literackie», що, власне, видав цей том, каже про тих, завдяки кому він вийшов:

– Я би хотів сказати, що цієї книжки не було б – я маю на увазі «Магнетичну північ», розмову-ріку, що її Еллен Гінсі провела з Томасом Венцловою – якби не допомога багатьох організацій, у тому числі литовських. Ми щиро за це дякуємо! А також дякуємо всім таким нашим друзям, як Раса Ріміцкайте, яка оточила цю книжку своєю опікою, і завдяки ній вона напевно звучить польською ліпше. Але також передусім я би хотів подякувати пані Марині Охаб, яка є перекладачкою цієї книжки. І завдяки пані Марині – мені так здається, а ви зможете це перевірити і, гадаю, матимете таку ж думку, що й я – ця книжка звучить так, як Томас Венцлова говорить. В ній є й серйозність думки і розмірковування над поезією, що є силою мислення і писання Томаса Венцлови. Але також його почуття гумору, його такі, а не інші підібрані слова і розповіді. Все це сталося так завдяки тому, що, власне, ця книжка саме так звучить польською. Всім цим людям щиро ми дякуємо.

Марек Заґаньчик розповідає про своє сприйняття «Магнетичної півночі»:

– Гадаю, що для багатьох з панства, так само як і для мене, ця книжка стане коментарем до творчості й життя Томаса Венцлови. Таким найліпшим з можливих коментарів, бо це його власний коментар. Це Томас Венцлова розповідає про найважливіші справи. Книги-розмови з поетами трапляються не часто, але якщо вони вже трапились, а людиною, що ставить запитання, є хтось розумний і цікавий, хтось, хто часом вміє зізнатися, що просто чогось не знає, то тоді з’являється щось виняткове, і дуже часто це найліпший коментар до творчості читаного нами поета. Так було у випадку книжки Ренати Ґорчинської і її розмови з Чеславом Мілошем. І я впевнений, схожі речі діються й у випадку цієї книжки, що «Магнетична північ» є таким чудовим коментарем до життя Томаса Венцлови, коментарем до його творчості, що вона є розповіддю про нього. Але оскільки Томас Венцлова, розпочинаючи свою розповідь, дуже часто розповідає про інших людей, і вже через них розповідає про себе, отже тут є плеяда різних людей, є історія Литви і литовської літератури. Всього цього тут насправді багато.

Томас Венцлова розкрив таємницю про те, звідки ідея створення такої книжки, як почалася праця над нею, та як вона виглядала. Та чому він вирішив саме таку книжку продиктувати або написати.

– Що тут сказати? Мені дуже приємно, що ця книжка вийшла польською. Я писав її по-англійськи. Тобто, що значить «писав»? Це тривало близько шести років. Еллен Гінсі придумала таку книжку, коли зустрілася зі мною вперше в Швейцарії. Отже, вона зайнялася історією Литви, стала майже спеціалісткою в цій сфері, що також є немаленьким досягненням, бо історія Литви є однією з найскладніших в Європі, навіть складніша, ніж історія Польщі. Вона ставила мені запитання, а я відповідав на них англійською за допомогою електронної пошти. І якось все це почало рухатися. Писати англійською – це для мене каторга, страшна, жахлива праця, яку потім і так треба редагувати. І насправді, як сказав пан Марек, польською це звучить як вільна і навіть часом повна гумору розмова. Це правда. На мою думку, польський переклад дуже добрий, натомість англійський оригінал жахливий, бо я не вмію писати по-англійськи. Коли, зрештою, це переклали на литовську, то це зробив добрий перекладач Лаймантас Йонушис, але мова лишилася такою ж дерев’яною, як і в англійській версії. Я був змушений це поправляти, аби литовською це звучало більш чи менш природно, і, сподіваюся принаймні, що це зробив. Ця книжка вийшла також по-німецьки, але як це звучить я не маю ані найменшого уявлення, бо німецькою не володію. Але, ймовірно, Клаудія Зіннік, яка є доброю перекладачкою і переклала кільканадцять або кілька десятків книжок з литовської, зробила це як належить. За кілька тижнів я їду до Києва, де ця книжка вийшла українською. Українською я володію настільки, що, мабуть, буду в змозі зрозуміти, чи переклад є добрим, чи не занадто. Сподіваюся, що він буде добрим. І я би ще дуже хотів, аби це вийшло російською, особливо в сьогоднішній політичній ситуації ця книжка була б корисною. Але побачимо, чи це вдасться.

За словами Марека Заґаньчика, це така книжка, що розповідає про те, як жити гідно в важкі часи. Про те, що саме треба зробити, аби в настільки важкі часи, що Венцлові припали, жити так само гідно, на який вибір приставати, як себе вести, яких компромісів остерігатися?

– Такою темою, що з’являється і, власне кажучи, як рефрен повторюється в цій книжці, є, звісно, розповідь про дисидентів, про те, що це значить бути дисидентом. Чи дисидентом можна бути в певний час, у складних обставинах, коли світ ошаленів, вийшов за всі межі? Чи дисидентом можна бути завжди? А якщо завжди, то як слід поводитися сьогодні?

Як, отже, бути дисидентом в сучасному світі? Томас Венцлова:

– Письменник, мабуть, завжди є у певному сенсі дисидентом. Жеромський також був дисидентом, а Міцкевич особливо. Адже світ не є таким, як ми хочемо: так було завжди й так буде надалі. В мене була ілюзія, котру, мабуть, мав багато хто, що десь там у 90-ті роки все почало ставати так, як би ми хотіли. Проте, на жаль, світ влаштований так, що в ньому завжди будуть недобрі сили. Тому єдине, що письменник повинен в такій ситуації робити, – це не дозволяти собі на жодні слова, спроможні ці сили підтримувати в тому чи іншому сенсі. У нас у Литві протягом всього часу радянської окупації йшлося про так звану органічну працю. Це, зазвичай, називали тихим спротивом, що, звісно, заспокоює сумління конформістів, але, може, не є занадто точною назвою. Це не зовсім було спротивом. Гадаю, що така органічна праця була потрібною, але вона мала дуже різні відтінки. Загалом, вона – виглядаючи напевно так само, як і за часів Жеромського – полягала в тому, що, пишучи книжку, її треба було починати зі приблизно таких слів, як: «Під найвищим керівництвом його імператорської величності ми щось там будуємо в Польському царстві, котре насправді не є навіть царством, але країною на берегах Вісли, проте, однак, щось треба будувати, треба щось писати» і так далі… Так само все це відбувалося в Литві (у комуністичний період – ред.).

Томас Венцлова зазначає, що йому також прийшлося згодитися на такий компроміс:

– Маю сказати, що моя перша книжка була, на жаль, написана так, що теж робила кніксени в такому дусі, як і в кожного. Але коли я це написав, то мені просто стало недобре в чисто фізичному сенсі через те, що щось таке було надруковано під моїм іменем, і більше чогось такого я вже ніколи не робив. Тому треба сказати, що це був виняток. Майже кожен інший це робив: книжку треба починати від Леніна, Фіделя Кастро, а вже потім писати модерністські вірші. Зрештою, Йосип Бродський теж мав цю дилему. Коли йому сказали, що видадуть його поетичну збірку, то Євтушенко йому сказав: так, але там повинен бути локомотив. Кожен знав, що значить локомотив і Бродському також цього не треба було пояснювати. Отже, має бути щось про Леніна, Кастро, або ж щось у дусі російського патріотизму з радянським відтінком (але можна навіть і без цього відтінку). І Бродський мав такий вірш, що називався «Народ». Вірш добрий, навіть в такому гарному сенсі патріотичний. Він подобався Ахматовій і багато кому ще. З нього мала починатися книга віршів Бродського, видана нормальним державним видавництвом в Петербурзі – тоді ще Ленінграді. Але був мій друг, про якого я також багато в цій книжці розповідаю, Ромас Катілюс, який сказав: «Ну, ні! Це вже початок капітуляції». У вірші нічого поганого немає, але за даних обставин починати книжку словом народ є початком капітуляції або капітуляцією. Бродський з ним згодився, книжка не вийшла. І йому лишилася тільки еміграція.

Антон Марчинський