На захист ідеї національного парку: справа канатної дороги на Каспрів Верх

Канатна дорога на Каспрів Верх в Закопаному – відома туристична принада на всю Польщу і за її межами, один із символів масового відпочинку в Татранському національному парку. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на UNCG.

Канатна дорога на Каспрів Верх в Закопаному – відома туристична принада на всю Польщу і за її межами, один із символів масового відпочинку в Татранському національному парку. Однак, відома вона не лишень завдяки цьому. Для природоохоронного руху Польщі і не тільки – канатна дорога залишається одним із хрестоматійних символів боротьби за збереження дикої природи, відстоювання екологічного права і солідарності громадянського суспільства.  

Втілення цієї інвестиції викликало жваву суспільну дискусію в 1934-1936 роках. Протести проти канатної дороги виникли практично одразу після того, як у березні 1934 року проект був оприлюднений. Не тільки природоохоронці, які мали на меті створити в Татрах національний парк, виступали проти будівництва – слова спротиву висловили 94 науково-туристичні товариства та установи. У відповідь на початок будівництва канатної дороги та одночасне порушення діючих тоді законів (указ Президента Республіки Польща про охорону лісів, закон про будівельне право, акт про охорону природи, акт про концесії для місцевих та міських залізниць тощо) вся Державна рада з охорони природи разом із головою – всесвітньо відомим вченим, ботаніком, професором Владиславом Шафером (згодом ректором Ягеллонського університету та віце-президентом Польської академії наук) – подала у відставку.

Свої слова щодо будівництва канатної дороги висловив також ідеолог польської природоохорони, доктор Ян Ґвальберт Павліковський. Відомий науковець, публіцист і громадський діяч – керував науково-літературним союзом у Львові, також викладав в Академії рільництва в Дублянах. В 1912 році створив першу природоохоронну організацію у Польщі – Секцію Охорони Татр при Товаристві Татранському, він один з ідеологів Татранського національного парку, засновник Державної рада з охорони природи, був одним із авторів першого Закону про охорону природи в Польщі (1934 рік).

«Культура і природа» – ключовий текст Яна Павліковського для багатьох поляків – є своєрідним маніфестом ідеї природоохорони. Іншу його роботу – «Про обличчя землі» — поляки називають «Біблією природоохорони». Любов до природи та, без перебільшення, мода на природоохорону в першій половині XX століття у Європі з’явилася, в тому числі, завдяки активній діяльності Павліковського. 

Будівництво канатної дороги призвело до подальших інвестицій та освоєння Татр: появи обсерваторії на Каспровому Верху, будівництва готелів, окультурення туристичних шляхів тощо. Ідею створення на цих теренах національного парку було відкладено (роботи щодо проектування Татранського національного парку були продовжені вже після другої світової війни, а сам парк офіційно засновано в 1954 році).

Пропонуємо вашій увазі переклад статті Яна Павліковського «На захист ідеї національного парку: справа канатної дороги на Каспрів Верх», яка розповідає історію боротьби поляків за збереження Татр; детально описує «внутрішню кухню» природоохоронного руху на Галичині в міжвоєнний період; показує, як через великі інвестиції влада нехтує громадською думкою, а гроші призводять до «ламання» екологічного права. Особливо актуально звучить текст статті сьогодні в Україні в контексті скандальних проектів курорту на масиві Свидовець та вітряків на гірському хребті Боржава. На згаданих територіях наукова спільнота також має на меті створити природоохоронні території, але виглядає так, що економічні інтереси, як завжди, переважають природоохоронні, а збереження унікальних ландшафтів і біорізноманіття знову розглядається за залишковим принципом. Ці справи також обросли протестами, як в Україні так і закордоном, є знаковим прикладом спротиву та мають для українського природоохоронного руху вже не менш символічне значення, ніж для поляків справа канатної дороги на Каспрів Верх.  

Стаття Яна Павліковського вперше з’явилася в польському літературно-мистецькому націоналістичному тижневику «Prosto z Mostu» 19 січня 1936 року (№ 3/1936). Сама промова цього тексту була вперше виголошена професором на громадських зборах у Львові 9 грудня 1935 року. Українською мовою скорочену версію статті публікуємо вперше.

Охорона природи має два фундаментально різних напрямки діяльності: один – де йдеться про заселені райони пов’язані з господарським використанням, інший – де йдеться про простір, в якому збережені риси первинної природи. В першому випадку охорона природи мусить бути зведена до окремих об’єктів, щоб не знищити легковажно того, що може бути збережено без шкоди для економічних інтересів. В другому випадку такі обмеження відпадають, тому, що економічні інтереси тут не протиставляються охороні природи, і навіть там, де такі інтереси в певній мірі існують, їхнє значення не може бути співставлене з ідеальними цінностями, які пов’язані зі збереженням первинного характеру природи. Очевидно, що не кожна первинна природа посідає ті самі ідеальні якості, однак тут йдеться про високі гори, зокрема, про Татри.

Тому маємо поговорити про канатну дорогу на гору Каспрів Верх в Татрах. Справа канатної дороги не закінчиться на знищенні первинного характеру природи Татр, в зв’язку з цим залишається ціла низка плачевних і в найвищій мірі обурливих фактів: зниження поваги до Польської Республіки на міжнародній арені; змарнування праці на теренах охорони природи, яка так важко і так плідно проводилася протягом років (в Татрах – ред.); зневага до суспільства, зокрема, до його найвпливовіших, призначених для предствалення громадської думки, інституцій; порушення зокону через свавілля окремих осіб.

Ось як це було.

У перший рік після здобуття незалежності, перший міністр освіти у відродженій Польській Республіці, Ксаверій Праусс, зініціював державну організацію охорони природи. Це був красивий жест, який відповідав пафосу моменту. Ця думка першого міністра освіти зародилася в Татрах. Ще перед війною, тут була утворена перша на польських землях природоохоронна громадська організація: Секція Охорони Татр при Товаристві Татранському. Ксаверій Праус був дійсним членом цієї секції і саме в ній він перейнявся природоохоронними ідеями. Очевидно, тим першим і найважливішим об’єктом охорони мали стати Татри, як дрогоцінний камінь польського ландшафту. Для втілення у життя цієї ініціативи, невдовзі було створено спеціальний орган державної адміністрації – Державну Раду Охорони Природи під керівництвом професора Владислава Шафера – Делегата міністра справ релігійних та народної освіти. Одним із перших завдань, які підняла Рада, була підготовка проекту Татранського резервату або Татранського національного парку. Завданням Парку було збереження непорушеної форми первинної природи Татр. Йшлося про об’єднання для цієї ідеї громадської думки і підтримку найбільш авторитетних суспільних факторів – йшлося, врешті, про залучення до цієї ідеї Чехословаччини – так, щоб охороною можна було охопити цілі Татри.

Ми працювали над цим дуже щиро і наближалися наполегливо до мети протягом багатьох років. Обидві Академії наук (польська і чехословацька) на з’їзді своїх делегатів в 1925 році в Кракові, встановили керівні принципи охорони Татр, котрі повинні рівномірно застосовуватися обома народами. Ряд найбільш авторитетних в цій царині товариств, з Товариством Татранським на чолі, а власне: Краєзнавче товариство, Товариство польських природничників імені Миколая Коперника, Спілка вчителів, Спілка робітників тощо, виступили за Національний парк і повідомили нас про свою підтримку.

З ініціативи Товариства Татранського, яке працювало пліч-о-пліч з Державною Радою Охорони Природи, в 1925 році виникла Асоціація слов’янських товариств татранських, яка визнала принцип охорони гір за одну із центральних ідей; в Югославії, через деяких час, теж з’явилися три Національні природні парки і при їх створенню завжди наводився приклад Польщі. З тієї ж польської ініціативи на міжнародному з’їзді в 1930 році в Зокопаному започатковано утворення Міжнародної унії альпіністичних товариств, остаточно організованої на з’їзді в Шамоні (Франція – ред.) в 1932 році. На з’їздах тих міжнародних організацій, польські делегації завжди висували на перед питання пов’язані з охороною гір і створенням національних парків і в тому ж дусі затверджували резолюції. На Міжнародному конгресі охорони природи в 1931 році в Парижі, польські делегати внесли заяву щодо надання Міжнародному союзу біологічних наук (який був створений в 1919 році в Брюсселі – ред.) функції міжнародного органу охорони природи і створення на його базі Міжнародного союзу охорони природи. В жодній іншій сфері Польща не була так близько передовим позиціям на світовій арені.

Звичайно, легко це не проходило. В країні потрібно було виборювати розуміння ідеї охорони природи, як у суспільстві, так і в державних інституціях. Але процес відбувався відносно успішно. Щодо Татр, то перед тим, як проект національного парку, що забезпечував би первинні властивості їх природи, буде законодавчо реалізованим, цю територію було менш-більш успішно захищено шляхом застосування лісових законів та курортного акту, яким на початку було охоплено лишень найближчі райони довкола Закопаного, а пізніше – площу вдалося розширити на цілу область польських Татр. Ідея національного парку здавалася все більше обґрунтованою. Врешті, публікація Закону про охорону природи в березні 1934 року спровокувала новий етап природоохоронних заходів і давала надію щодо неминучої реалізації татранського резервату. Тим часом, всупереч очікуванням, за міністерства братів Єнджеєвичів наступив період стагнації. Ці пани, серйозно зайняті підривом поваги до університетів і редукцією польської науки, не мали часу зацікавитись природоохороною; закон про охорону природи лежав мертвим – не був втіленим у життя виконавчим розпорядженням, попри постійні згадки про це Ради охорони природи.

На ослаблений організм, зазвичай накидаються паразити; підбадьорений цим застоєм, висунув голову – живлений від давна в тайємних бажаннях певних людей – проект гірської канатної дороги, для якої цього разу обрано Каспрів Верх в Татрах (попередній передвоєнний проект гірської канатної дороги на гору Свиниця був успішно завалений). Ідея охорони природи, зокрема ідея татранського національного парку, здавалася вже такою укріпленою, що зразу цей проект сприймався несерйозно, як невчасний жарт. Тим часом «паразит» знайшов собі відповідну поживу, почав рости і появлятися у великих кількостях. Тоді в суспільстві виник опір. За винятком «Ilustrowanego Kuriera Codziennego» («Ілюстрований щоденний кур’єр» – ред.), майже вся преса, цього разу без огляду на свої політичні кольори (цілком виняткове явище в нашій сьогоднішній сумній реальності), виступила за недоторканість Татр. Так само всі громадські організації (за винятком, мабуть, тільки двох), які від початку, на чолі з Товариством Татранським, підтримували ідею татранського національного парку, виступили за недоторканість Каспрового Верху. Були організовані акції протесту, ухвалено резолюцію, зведені спогади. Щодо цих двох організацій з відмінними поглядами, то вистачить назвати, як джерело їхніх «переконань» факт, що на чолі однієї, так званої «Ліги підтримки туризму», стоїть міністр Януш Єнджеєвич, а на чолі другої, а саме «Польської гірськолижної асоціації» – Олександр Бобковський – заступник міністра зв’язку. Чудово, коли армія йде за лідером і чудово, коли лідери вміють бути вдячними… але це не є аргументом за канатну дорогу. Поза цим, Ліга підтримки туризму, як інституція, що об’єднує підприємців, чиї інтереси лежать в іншій площині, компетенцій у цій сфері не має. Натомість, позиції Польської гірськолижної асоціації потрібно присвятити кілька зауваг.

Хто знає умови для катання на лижах в Татрах, той не буде мати ілюзій, що Каспрів Верх, доступний завдяки канатній дорозі натовпу гостей, збереже будь-яке значення для справжнього спорту. Адже зараз, за нормальної туристичної відвідуваності, при дуже рідкісних в Татрах відповідних снігових умовах, та, що найважливіше, при всього двох, чи максимум трьох варіантах з’їзду, схили Каспрового Верху представлені, зазвичай, сніговими полями з твердою, пресованою, льодовою поверхнею, яка урізноманітнена, ніби слідами від вибухівок, глибокими заглибинами.

Не є також правдою, що весь лижний світ, для котрого лижі є не іграшкою, а знаряддям зимового туризму, виступив за канатну дорогу; навпаки: разом з цілим гірським туристичним рухом, частиною його є, віддає свій голос за збереження первинного вигляду Татр. Татранських лижників з непереборною огидою переймає вже сама думка про ярмарок, який розташується на схилах від Каспрового Верху по Долину Гасеніцову.

Як канатна дорога не має жодного значення для серйозного катання на лижах, то так само не мають значення і інші аргументи, які наводяться ініціаторами для її захисту. Має вона, нібито, удоступнити красу Татр для старих і хворих. Дивне це «удоступнення краси», до якої дорога веде через її знищення. І якщо, навіть, справді вирішальним аргументом за канатну дорогу мала бути потреба «дивитися на гори», то місце для огляду вибрано зовсім невдало, і вигляд на Татри непорівнювано краще відкривається з гори Губалувка, де канатну дорогу без шкоди для нікого, а з користю для розвитку Закопаного, можна би було встановити. З Каспрового Верху, чиє положення не надто відповідає пункту для огляду, вид на Високі Татри закриває масив гори Свиниця.

Популяризатори канатної дороги, розуміючи ефемерність всіх своїх аргументів, хотіли врешті підтримати її чимось серйозним; пробували тоді отримати позитивний відгук з військової сфери – начебто, канатна дорога має свій інтерес для захисту держави. Очевидно, що така позиція викликала лиш сміх і не була серйозно сприйнята громадськістю. А коли, нарешті, всі аргументи вже відсутні, тоді говориться, що Каспрів Верх це не Ломницький Штит (гора в Словаччині на території Високих Татр – ред.), це лиш така маленька, скромна вершинка.

Звичайно, не бракує інвектив для всіх захисників Татр, особливо, для Ради охорони природи та її керівника. Приписувалося Раді вину за грабіжницьке лісокористування в Татрах, так, ніби Рада має яку-небудь виконавчу владу в своїх руках. Що найсмішніше, закидалося Раді занадто повільне ведення справи Національного парку! Бракує лишень того, щоб ініціаторів канатної дороги призначити делегатами до природоохоронних питань, або поручити їм охорону Татр!

На кінець – користуючись з дивної прихильності уряду – ініціатори канатної дороги виступили з неймовірною тезою, що протести проти канатної дороги є протидержавними діями. Нонсенс цього твердження є надто явним, щоб з ним вступати в полеміку. Тим не менш, на тлі ставлення уряду до цієї справи, виникають дивні рефлексії. Важко знайти когось у владі хто б не захоплювався канатною дорогою. Коли когось про це зачепити, знизують лишень плечима, або таємничо усміхаються. Може, вважають цю справу сміховинною… Але чи є сміховинним факт, що якась одинарна позиція протиставляється думці майже цілого суспільства, що більше – хтось, втілюючи свої забаганки – порушує обов’язкові правові норми; будує без отримання концесії; вирубує ліс, який охороняється законом; вирізує і випалює косодеревину (гірську сосну – ред.), яка охороняється правовими актами? А влада дивиться на це і мовчить… Якби, навіть, канатна дорога й справді була сміховинною річчю, то це мовчання не є сміховинним… Чи є в Польщі люди, які не забов’язані перед законом? В такому разі, це потрібно було б чітко зазначити в конституції; тоді все, що ці люди зробили би, було б у відповідності до діючого законодавства і Польща стала б ідеально «законослухняною» державою… Аде доки це не наступило, самовільний переступ правового порядку, створює надзвичайно неприємне враження слабкості державної влади. А так багато говориться про «сильний уряд»…

І також говориться про співпрацю зі суспільством. Співпраця може бути тільки між двома сторонами, які шанують одна одну і мають до себе повагу. Якщо з однієї сторони повністю ігнорується воля майже цілого суспільства і переходиться до порядку денного, не зважаючи на думку його найповажніших органів; а з другої сторони не видно виконання засадничих обов’язків влади, як охоронця права, то які є умови цієї «співпраці»?

І говориться про престиж Польщі на міжнародній арені, виділяються кошти на пропаганду, що є «чутливим» до будь-яких проявів зневаги. І не достатньо того, що занедбується поле, на якому для Польщі вже було здобуто поважне місце, але й проявляється очевидна хиткість, непослідовність і безвідповідальність своєї волі. Наші делегати на з’їздах в міжнародних інституціях, де завжди вставили радісні і горді в питаннях охорони природи, займаючи ключові позиції від імені Польщі, сьогодні воліли би cховатися скоріше під землю з почуття сорому. Бо все за що голосували і за що боролися зійшло на… бздури, хоча, насправді, не з їхньої провини… Це щодо загальної ідеології. Що ж стосується ближчих речей, власне Татр, то з яким виглядом станемо біля чехословаків, щоб захищати від канатної дороги ще й Ломницький Штит? Маємо сьогодні закриті роти. Що гірше, ми зрадили наших союзників в Чехословаччині, котрі від нас перейняли ідею охорони Татр і боронили їх посилаючись на наш приклад, щоб у благородній конкуренції «не випередити Польщу». Повага до нашого слова безповоротно підірвана в цьому краї. Погляньмо чітко на наслідки: кому не можна вірити в одній справі, тому не можна вірити в жодній…

 

Останнім часом, кажуть ініціатори будівництва, що гам довкола канатної дороги притих – так, як люди переконалися, що не було чого створювати галас і перестали вірити «підбурювачам». І правда, що притих. Але причини є цілком іншими. Одні замовкли вважаючи подальшу боротьбу безнадійною і, як це сьогодні стає майже звичною рисою в нашому суспільстві, погрузли в байдужій апатії, фіксуючи лишень в пам’яті нові краплі гіркоти долитої до майже повної чаші. Інші теж мовчать… зі страху. Справа канатної дороги, як відомо, звила собі гніздо в Міністерстві зв’язку, а це Міністерство, до якого на даний час відносять питання туризму, тому, очевидно, і дотації для туристичних товариств. Якщо держава – що дуже правильно – визнає підтримку туризму в інтересах суспільства, як з поглядів ідеальних так і матеріальних, то повинна, очевидно, старатися, щоб підтримувати цю сферу якнайкраще при використанні якнайменших коштів. Обидві умови будуть виконані, якщо довірити цю справу громадським організаціям, при їх фінансуванні з державних фондів.

На території наших гір, зокрема Татр, такою найчисельнішою, найстарішою, найдосвідченішою і з найбільшими заслугами організацією є Товариство Татранське. Жодний уряд, навіть наближено, не міг би замінити діяльність Товариства. Кожна справа (притулки, робота в горах і т.д.) обговорюються тут людьми (у Відділах і Секціях колегіальних), які найкраще обізнані з цими територіями і місцевими умовами; людьми, які люблять гори і щиро зацікавлені їх станом; людьми, які роблять свою працю безплатно, а в такій організації частина коштів безпосередньо покривається самим суспільством у вигляді внесків членів організації. Крім того, такі громадські об’єднання забезпечують основний контингент туристів. Очевидно, що таку організацію, за умови включення розвитку туризму до своїх завдань, держава повинна підтримувати, тому, що без неї вона не може обійтися. Дотації тут аж ніяк не подарунок з ласки, а сприяння через кошти функції, яка належить до обов’язків держави і виконання котрої у власному управлінні дало би гірший результат, а коштувало би дорожче.

Що діється тимчасом?.. Міністерство зв’язку запропонувало Тавариству Татранському, яке через відтік членів внаслідок відміни залізничних пільг для організованих туристичних груп сильно ослабло, щоб воно економило на коштах видання журналу «Przegląd turystyczny» (Туристичний огляд – ред.), шляхом подання своїх матеріалів, разом з деякими іншими спорідненими товариствами, до журналу, який видаватиме Міністерство зв’язку, під назвою «Тurysta w Polsce» (Турист в Польщі – ред.). Здається, що все гаразд. Але в цьому урядовому виданні, даремно шукати будь-яку згадку про цю найважливішу сьогодні «татранську справу» серед товариств, які до цього часу займали виразно стійку позицію щодо гірської канатної дороги.

Що це? В обмін на економію коштів видавництва – хабар. Прихований хабар. Техніка таких хабарів була здавна відома в приватному житті. В минулому році, на З’їзді делегатів Товариства Татранського в Станіславові була відкликана резолюція З’їзду проти канатної дороги на Каспрів Верх. Відкликана вона зі страху, щоб не відмінили дотації Тавариству Татранському. І з того часу Товариство мовчить. Дотації, які є обов’язком держави щодо Товариства, як найбільш компетентного органу підтримки гірського туризму, змінили свою сутність і стали хабарем.

А ось це смішна річ, навіть дуже смішна, якщо не хотіти бачити схованої під нею драми: коли громадськість занепокоїлася цією тишею збоку Товариства Татранського, приписуючи йому зміну позиції щодо канатної дороги, Головне Управління Міністерства зв’язку розіслало до різноманітних відділів, кіл, секцій та почесних членів через внутрішню кореспонденцію циркуляр, який запевнював, що незважаючи на протилежні чутки, Товариство надалі відстоює свої позиції і його ідея полягає у захисті первісної природи гір та створенні національного парку. Безперечно, потрібно співчувати владі Товариства, яка постала перед дилемою: або порушити ідеологічні позиції, які були стандартом до цього і гордістю керованої ними організації; або поставити під загрозу організацію наражаючи її на матеріальний спад і пов’язану з цим редукцію до того безсумнівно корисних спеціальних функцій… Суб’єктивна оцінка їхньої позиції може по-різному застосовуватися в залежності від поглядів, але об’єктивна оцінка самого факту є однозначною і безсумнівною: це розбещення совісті. Провину тих, хто такий хабар прийняв, можна виправдати, не можна виправдати тих, хто ним володів.

Але говорячи про канатну дорогу на Каспрів Верх, зійшли ми на широкі шляхи. Так сталося, що справа канатної дороги на Каспрів Верх, будучи справою охорони Татр, в той же час є справою захисту певних фундаментальних принципів cуспільної етики. Також, вона є захистом ідейних цінностей від «торговців у храмах». Але чудecа не приходять самі, треба їх виборювати у «виснажливому прощенні», піднімаючись на вершину до чистого повітря високогір’я. Боротьба за Каспрів Верх – це частина боротьби за першість духу.

Переклад та анотація – Роман Черепанин