Велосипедом з Польщі до Греції: чому і як?

У цій передачі ми познайомимо Вас із жінкою, яка сама, велосипедом, проїхала пів-Європи — з Польщі до Греції. Ця жінка це громадська діячка, співробітниця неурядових організацій Вая Яблоновська з Ґданська.

До цієї поїздки вона не займалася спортом, не надто часто сідала на велосипед, проте успішно добралася до визначеної собі мети — місцевості у Греції, де народилися її батько та діди. Що спонукало її самотужки податися у таку далеку подорож, не зважаючи на протести рідні, а зокрема дітей? Що вона пережила на своєму шляху? Чому навчилася? З якими враженнями повернулася до Польщі? Знайомтеся: Вая Яблоновська з Ґданська, вона і відповість на ці запитання.

— Це була моя символічна подорож додому. Я повернулася до нього біженським шляхом моєї бабці до її маленького села у грецьких горах. Я вирушила з першого місця перебування моїх родичів у Польщі — міста Ґдиня. А точніше — з Музею еміграції (колишнього Морського вокзалу) я проїхала на велосипеді шлях, який пройшла моя бабця розшукуючи своїх дітей, які опинилися поза межами Греції. Це сталося після громадянської війни, 1949 року, тоді Грецію покинули понад 700 тисяч людей, насамперед вони потрапили до країн соціалістичного табору. Мої родичі спочатку перебували в таборах для біженців в Албанії, звідкіля на кораблях їх привезли до Польщі.

Дідусь пані Ваї потрапив лікарні на острові Волін, а його трьох синів — у тому числі її батько, до приморського міста на півночі Польщі Ґдині. Згодом дітей поселили в санаторій для оздоровлення, потім — у сиротинець, відтак — ще у декілька інших, де, врешті-решт, їх і знайшла мама. Бабуся Ваї Яблоновської шукала їх два роки, пішки пройшовши шлях із Албанії до Польщі. Її онука помандрувала у зворотному напрямку. І втікачі були тими людьми, зустрічі з якими були для неї особливими…

— Вирушивши з Ґдині і проїхавши усю Польщу, потім наступні країни, я на своєму шляху почала зустрічати біженців. На Балатоні в Угорщині я познайомилася з чеченським біженцем Ондрашом, який працював рульовим на туристичному човні. Потім я зустріла жінку, батько якої був поляком — утікачем періоду ІІ Світової війни. Особливо багато біженців проживає в Боснії, — 70 відсотків її жителів це переселенці. У Сараєві я спілкувалася з жінкою, яка приїхала до свого міста вперше після війни. Неймовірною була моя зустріч на чорногорського-албанському кордоні із 63-річним Лі з Кореї, який — у свою чергу, їхав у зворотному напрямку: з Греції до Ґдині. А вже в самій Греції я зустріла людей, які колись були біженцями в Польщі.

Особливо Ваї Яблоновській запам’ятався переїзд Албанією. Коли вона говорила албанцям, що їде через їхню країну тому, що їхні співвітчизники колись врятували її родичів, то вони були їй дуже вдячні за пам’ять про це. Взагалі-то, на Балканах, за її словами — якийсь особливий патріотизм. Часто там дякували їй за те, що для мандрівки вона обрала їх країну.
Різними були й умови подорожування ровером…

— Найкраща інфраструктура для велосипедистів є, безумовно, у Чехії й в Словаччині, де безліч велодоріжок, де навіть є спеціальні пункти ремонту роверів, а на вокзалах — ліфти та підйомники, завдяки яким не треба самотужки нести велосипед з однієї платформи на іншу. В Угорщині із велодоріжками твориться щось незрозуміле: вони начебто є, але часто не чітко позначені або ж ведуть у нікуди. Натомість у Хорватії — все чудово. А у Боснії велодоріжок зовсім немає, натомість є велика фантазія у водіїв і водночас дуже велика повага для велосипедистів. Мабуть тому мені нічого погано не сталося, хоч спочатку я думала, що тут, звісно, і загину. Немає велодоріжок і в Албанії, хоч на велосипедах там їздять майже всі і прекрасно на них розуміються.

Найскладніші моменти Вая Яблоновська пережила на половині маршруту, в Угорщині, де вона пройшла кризу (також у плані фізичних можливостей), де через закриті пансіонати часто виникала проблема з ночівлею, отже їй доводилося спати абиде, абияк — в недобудові чи відлюдному місці. Але з часом вона до цього трохи звикла…

— А ще дуже болісним для мене стало усвідомлення стереотипів, які закріплені у мені як мешканки цієї багатшої частини Європи. Це сталося в Албанії, де одного разу тривалий час слідом за мною їхали молоді хлопці. Я була впевнена у тому, що вони хочуть мене пограбувати, оскільки в мене є речі, які їм можуть подобатися. Тим часом їм просто було цікаво: екзотичною для них була я — жінка, яка сама, наодинці, подорожує, так само їх зацікавив мій нестандартний ровер…

До речі, він теж був небуденним, оскільки це була саморобка — його з різних частин інших велосипедів виготовив друг пані Ваї. Цей ровер виявився безаварійним — пані Вая проїхала на ньому понад 2 тисячі кілометрів, де протягом 40 днів відвідала 9 країн.

— А щодо найбільш радісних моментів, то це була зустріч майже на фініші моєї подорожі в Греції з людьми, в яких була така сама історія, як у мого батька. Вони теж мешкали в Польщі, але згодом повернулися до Греції. Вони з великою вдячністю говорили про Польщу і про поляків, які у складний час їм дуже-дуже допомогли… Вони знали мого батька і чимало мені про нього розказували, в тому числі і таке, чого я не знала.
Вони живуть неподалік батьківського села, де я була не вперше, кілька разів я відвідала його разом із татом, була з моїми дітьми. Але вперше я поїхала туди сама і на велосипеді! А це місцина розташована у високих горах. Загалом Греція асоціюється із морем та пляжами, втім в ній також є високі гори зі слабозаселеними територіями та лісами.

А якщо підбити підсумки цієї мандрівки…

— Що вона мені дала? Дуже багато. У першу чергу — я стала дещо спокійнішою, хоч — з іншого боку — в деяких питаннях — зокрема тих, що стосуються порушення прав людини, — ще більш принциповою. А ще — я навчилася бути вдячною — за кожен день, за гарну погоду, за те, що хтось мене пригостив. Це аж ніяк не очевидні речі у нинішньому світі. Знаючи становище біженців у наш час, я усвідомила, що мені в житті дуже поталанило — адже я народилася у безпечній, спокійній країні, де могла здобути освіту…

Галя Леськів, диктори — Лідія Іванюх і Яна Стемпнєвич