Чи є майбутнє в українського хокею: провал національної збірної та успіх юніорів
https://www.champion.com.ua/images/doc/1/b/1b29830--he20563-horizontalthumb.jpg

Чи є майбутнє в українського хокею: провал національної збірної та успіх юніорів

Український хокей начебто отримав шанс на відродження, коли Донбас виступав в КХЛ, а у національній першості виступали навіть екс-гравці НХЛ. Але згодом ймовірність сценарію із повним занепадом, про який говорили ще років 15 тому, почала зростати. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на champion.com.ua.

Весна 2018 року стала для українського хокею різноманітною на емоції. Вболівальники та й самі хокеїсти відчували різні емоції – від радості до розчарування та безнадії.

У квітні юніорська збірна України у чудовому стилі виграла домашній чемпіонат світу у Києві та вийшла у дивізіон 1А, що фактично є другою за силою лігою світової першості.

На наступний день після тріумфального виступу національна збірна у Литві розпочала виступи на ЧС у дивізіоні 1В. Та всупереч очікуванням та сподіванням не лише не спромоглася повернутися у вищий за класом дивізіон, а й взагалі фінішувала поза межами призерів – на четвертому місці. При цьому українці примудрилися оформити історичні поразки від Хорватії та Естонії, команд, яких ще якісь три-чотири роки доволі заслужено та логічно не вважали за суперників.

У приватних розмовах гравці збірної стверджували, що причиною поразки у тому числі став і той факт, що збірні, які не входять у число 17-20 кращих на планеті, весь час вдосконалюються, розвиваючи хокей на ділі, а не на словах, тоді як українська збірна залишилася на рівні кількарічної давнини. Іншими словами, це не вони у нас перемогли, а ми їм програли.

Правда вболівальнику від цього не легше – результат на табло, а від вильоту у дивізіон 2А українців врятував Дмитро Німенко та його партнери по п’ятірці, які за 10 секунд до фінальної сирени вирвали нічию із литовцями, заробивши одне очко у турнірне становище. Чотирьох залікових балів виявилося достатньо, щоб наступного сезону грати знову ж таки у дивізіоні 1В.

Недавно стало відомо, що першість відбудеться в естонському Таллінні , а українська команда гратиме там проти господарів, а також збірних Польщі, Японії, Румунії, Нідерландів. Українська збірна матиме нового тренера – Олександр Савицький, який працював із командою, три роки, залишив свою посаду.

Тож, які у чому причини провалу українців на першості світу у Литві? Чи є 100-відсоткова вина тренера у поразках синьо-жовтих? Чи все настільки погано в українському хокеї і йому світить якщо не стрімкий, то точно поступовий занепад?

Напередодні старту сезону-2017/18 в українському хокею запланували революцію: в УХЛ, якій Федерацією хокею України було вже вдруге надано повноваження на проведення національної першості, вирішили запровадити віковий ліміт.

Хокеїсти старші 23 років втрачали право виступати за будь-яку команду. А це означало, що фактично постраждають та залишаться без роботи в Україні з десяток гравців. Залишати це просто так хокеїсти не стали, підняли питання про легітимність даного рішення, адже згідно із українським законодавством, вікові обмеження не можуть бути застосованими при прийомі на роботу (читай – підписанні контрактів). Також поставало питання про те, що на такі норми можуть відреагувати і у Міжнародній федерації хокею.

Але в УХЛ вчинили доволі хитро: прибрали з регламенту на сезон будь-які згадки про обмеження, проте власники клубів, звісно не без участі однієї людини, яка власне і була ідейним натхненником цих доволі суперечливих змін (мова йде про президента ХК Донбас, віце-президента Шахтаря Бориса Колеснікова), домовилися між собою ігнорувати хокеїстів вищевказаного віку.

Фактично без клубів залишилося доволі багато гравців, які ще декілька місяців перед тим захищали честь України на чемпіонаті світу у Києві (українська команда зайняла останнє місце і залишила дивізіон 1А). З одного боку ідея Колеснікова була непоганою, адже практику у клубах отримувала у першу чергу українська молодь – випускники ДЮСШ, частина з яких раніше була змушена зав’язувати з хокеєм через те, що просто не було де грати. З іншого, рівень декого з цих хокеїстів бажав кращого, тож на виході УХЛ перетворилася у доволі низькопробні змагання із яскраво вираженим лідером та ще двома, максимум трьома клубами, які могли створити бодай якусь видимість конкуренції.

І слова Колеснікова про те, що “нормальні б хокеїсти знайшли собі місце роботи десь закордоном” звучать доволі цинічно. Адже щоб отримати запрошення та працевлаштуватися в іноземному чемпіонаті, необхідно бути на голову вищим за місцевих гравців. А у більшості європейських країнах вже навчилися ростити молоду зміну. Та й взагалі попит на українських легіонерів за останні 3-4 роки катастрофічно впав. Та й сам Донбас навряд чи можна було назвати повністю українським клубом що стосується складу – донеччани поповнилися декількома легіонерами, в основному з Росії.

Перші плоди діяльності ліги почали достигати у листопаді, коли Олександр Савицький не зміг зібрати склад на те, щоб відправитися на турнір у Литву (а необхідно було бодай 18-20 гравціві). Замість національної збірної у Клайпеду поїхала молодіжна (U-20), яку підсилило декілька хокеїстів, старших за 20 років, які вже колись грали за головну команду. Врешті-решт виступили синьо-жовті кепсько – програли усі три матчі, у тому числі й естонцям (не кажучи вже й про Литву та збірну клубів Латвії). Тоді ці результати здавалися не такими катастрофічними, адже фактично молоді гравці виступали проти дорослих хокеїстів.

Але у грудні національна збірна провели два спаринги проти Казахстану, який привіз в Україну десь другий-третій склади. Українці двічі програли, закинувши супернику лише одну шайбу – 1:5 та 0:3. Ті поєдинки змусили хвилюватися: по-перше, результатом та грою, по-друге, складом. При цьому ймовірно, що у тренерського штабу не було плану, як діяти в умовах дефіциту гравців. Наприклад, чомусь тренери не розглянули варіант підсилення команди хокеїстами 1997 року народження, які виступають в Америці. Принаймні Савицький не робив ніяких заяв з приводу цього.

Оптимізму щодо виступу України у Каунасі на ЧС-2018 додали і спаринги безпосередньо перед стартом першості проти двох представників дивізіону 1А – Угорщини та Польщі. Українці хоч і програли, проте продемонстрували характер – у матчі з угорцями змогли відігратися з 0:4 у третьому періоді. Також оптимістично виглядала і новина, що воротарську позицію у команді довірять Сергієві Гайдученку, який мав певний досвід матчів у КХЛ, а колись вважався ледь не кандидатом у збірну Росії. Проте, як виявилося, характеру та бажання в іграх чемпіонату не достатньо для перемоги. Особливо, коли твій захист та й воротар припускаються доволі простих, навіть дитячих помилок.

До речі, варто зазначити, що синьо-жовті пропускали чимало шайб на початку зустрічей, що говорить про те, що тренерський штаб не зовсім правильно сформував склад п’ятірок.

Не побачили ми також і тренерської руки у ті моменти, коли необхідно було перелаштуватися та перезавантажити команди після невдалого початку. Олександр Савицький хоч і працює тренером фактично з кінця нульових, проте поки його не можна назвати успішним фахівцем. Так, наприклад у 2010 році молодіжна збірна України під його керівництвом посіла останнє місце на чемпіонаті світу у дивізіоні 1, програвши усі матчі першості із загальним рахунком 4:32. Програв Савицький і фінал УХЛ-2017/18 Донбасу. Чи можна заносити в актив тренеру перемогу у дивізіоні 1В у 2016 році, коли українська збірна була значно сильнішою за підбором гравців, питання.

Отже відставка Савицького виглядала цілком логічно.

Від нового тренера збірної України (а поки, за нашою інформацією, великого ажіотажу з приводу конкурсу на замішення вакантної посади, немає) безперечно будуть залежати подальші успіхи команди. Якщо спеціаліст матиме свою точку зору з приводу тренувального процесу, тактики гри, а також формування складу, вмітиме її відстоювати у будь-яких умовах, команда матиме хороші шанси на успіх.

Звісно вплине на розвиток національної збірної і ситуація з чемпіонатом УХЛ, адже про те, чи продовжиться експеримент із фактично молодіжними складами команд, поки що ніхто нічого не говорив. Повертаючись до цього питання, можна звісно відмітити, що завдяки йому українськи юніори виграли першість у Києві, але тут є декілька але: по-перше, у синьо-жовтих було декілька легіонерів, по-друге, зіграність ланок, комбінацій, розуміння ігрових ситуацій під час матчів – це все команда отримала ще на юнацькому та навіть дитячому рівнях, адже хокеїсти виступали разом у ХК Беркут 4-5 років. Та й тренерську руку Олега Ігнатьєва не слід недооцінювати. До речі, саме чемпіони світу у дивізіоні 1В у наступному сезоні можуть частково поповнити лави національної збірної – у грудні вони зіграють вже на молодіжній першості, а потім, при умові постійного руху уперед зможуть претендувати і на підвищення.

До речі, за нашою інформацією, Савицький хотів залучити когось із юніорської збірної на чемпіонаті світі у Каунасі, але не отримав підтримки у вищих кабінетах ФХУ.

Український хокей матиме перспективи, якщо буде зроблено акцент на національній першості.

Очевидно, що розраховувати на легіонерів, як це було у нульових та у 2010-2014 роках, українська збірна вже не може, тож необхідно розвивати свій чемпіонат. І вже точно національна першість не мусить бути полем для втілення чиїхось амбіційних планів. Наявність молодих гравців у складах – це добре, але такі моменти необхідно запроваджувати, зважуючи всі за та проти, вивчати досвід тієї ж Словаччини, Австрії, Польщі та Білорусі.

В Україні точно є перспективні хокеїсти, особливо серед тих, хто народився у 2003-2006 роках. Для того, щоб вони залишилися вдома та працювали на благо українського спорту, необхідно створити їм умови для розвитку, запропонувати грати у чемпіонаті, в якому буде конкуренція, а чемпіон та призери будуть визначатися у справжній боротьбі, а не буде відомий заздалегідь.

В останні дні неприємні відчуття від провалу національної збірної були розбавлені новиною про початок відродження легендарного Сокола, який тривалий час був флагманом та авангардом української збірної. Проте поки ці процеси мають декларативний характер, але ми дуже сподіваємося, що від слів перейдуть до справ.