"Корабель дурнів" або підводні течії історичної політики
http://external.polskieradio.pl/files/3fe98be3-21d8-49e0-afd0-cb3c5dba431e.file

“Корабель дурнів” або підводні течії історичної політики

Довкола книги Георгія Касьянова “Past Continuous: історична політика 1980-х — 2000-х. Україна та сусіди”. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на Польське радіо.

Питання історичної політики та роль минулого для сьогодення є не лише одним з найбільш динамічних напрямків розвитку досліджень істориків, соціологів та антропологів, але й однією з центральних тем суспільно-політичних дискусій. Особливо гостро ця справа стоїть в таких країнах як Україна, де процес державного будівництва і національного становлення ще далекий від свого завершення.
На книжковому ринку України з’явилася монографія, котра претендує стати однією з ключових позицій у вивченні питання використання минулого в політичних цілях та формуванні історичної пам’яті. Мова про книгу українського історика і політолога, професора Георгія Касьянова “Past Continuous: історична політика 1980-х — 2000-х. Україна та сусіди”, що побачила світ у київському видавництві “Лаурус”. Слід підкреслити, що вже готується російське та британське видання цієї монографії.
Книгу було представлено на XXV-му Book Форумі, який відбувся у Львові і до Вашої уваги фрагменти зі згаданої презентації, що пройшла в стінах бібліотеки ЛНУ імені І.Франка.

Професор Олександр Зайцев з УКУ позитивно оцінив пророблену професором Касьяновим роботу:

Я про неї позитивної думки. Взагалі я давно стежу за публікаціями Георгія Касьянова в царині історичної пам’яті, історичної політики і я помічаю, що багато в чому наші думки збігаються. Колись мені заімпонувала теза Георгія Касьянова, який говорив про те, що у війні в Донбасі частково винні історики. Ясна річ не тільки історики, а там багато різних причин, але те, що плекані істориками оті симулякри – і з одного, і з іншого боку – вони полегшили Путіну можливість розв’язати оцю війну – з цим я повністю погоджувався. І тому історична політика – це дійсно дуже небезпечна зброя. Ця книжка саме про це. Георгій Касьянов, як випливає з цієї книжки, розцінює історичну політику, і України (вірніше українських еліт), і її сусідів, ну сказав би, як недолугу. Можливо невипадково на обкладинці книжки зображено “Корабель дурнів”. Адже, ці дурні, які проводять цю історичну політику на цьому кораблі, який невідомо куди пливе і може в результаті цієї історичної політики потонути.

Професор Зайцев вважає, що книга Георгія Касьянова має практичний вимір, оскільки дає можливість зрозуміти анатомію історичної політики та маніпулювання колективною пам’яттю і свідомістю. Водночас він переконаний, що актори політики не відмовляться від своїх практик, які критикує професор Касьянов:

Я думаю це марна річ. Це ілюзія. Навіть, якщо ці люди прочитають цю книжку, всеодно вони будуть діяти у відповідності зі своїми власними і груповими інтересами й інтересами тих, хто їх фінансує. Якщо ці інтереси будуть їм підказувати, що для мобілізації електорату, чи для якихось інших причин, потрібно проводити саме таку, а не іншу історичну політику – навіть якщо це загрожує розколом України, навіть якщо це загрожує конфліктом із сусідами – будьте певні, вони цю політику будуть проводити. І тому, коли я кажу, що ця книжка може мати чимале практичне значення, то вона може мати практичне значення не для влади, а для тих людей, які хочуть в нашу епоху зберегти критичне мислення, які хочуть вміти протистояти зусиллям влади з маніпуляцією свідомістю, зокрема методами історичної політики. Для того, щоб це успішно робити, для того, щоб залишатися критично мислячою особою і дивитися на історію власними очима, а не тими очима, які намагається накинути влада, треба розуміти механізми, треба розуміти, хто є “актором”, які їхні інтереси, які способи реалізації їхньої політики. Ця книжка дає розуміння, і якщо не масовий читач, то люди, які формують громадську думку: гуманітарії, так звані публічні інтелектуали – вони повинні цю книжку прочитати, якщо їм, власне кажучи, дорогі інтереси суспільства, а не тільки свої власні, то вони це можуть використати, це знання, для того, щоби ці способи протистояння маніпуляцією свідомістю поширити вже далі.

Історик теж висловив декілька критичних зауваг, щодо деяких моментів представлених в книзі свого колеги:

Мені здається, що інколи в полемічному запалі, Ви інколи, ну, схильні спрощувати політику деяких акторів історичної пам’яті. Візьмімо до прикладу Ющенка. Політика президента Ющенка в книжці охарактеризована як слідування національному/націоналістичному наративу, а отже ексклюзивній моделі історичної політики. Можливо це й так, але я пригадую, що Вікторія Середа, соціолог – наш львівський, на яку Ви не один раз в книжці посилаєтесь – десь в 2006 чи 2008-му році опублікувала статтю, де пробувала провести контент-аналіз і дискурс-аналіз промов президента Ющенка і доходила до висновку, що ні – історична політика Ющенка є інклюзивною. Я не знаю чи насправді це так – тут треба уважний аналіз, але у всякому разі все не так просто, якщо згадати, що саме за президента Ющенка в історичну пам’ять українців активно впроваджувалась тема Голокосту. Правда його зіставляли з Голодомором, тобто там мотивація могла бути різна. От ці настирливі заклики Ющенка про примирення ветеранів Великої вітчизняної війни і ветеранів ОУН й УПА, які сприймалися – Ви справедливо пишете – вони сприймалися противниками Ющенка як ознака слабкості, але це було. Тоді як опоненти Ющенка навпаки казали “Ніяких ветеранів УПА! Тільки ветерани Радянської Армії!”. То чия політика була ексклюзивною, а чия політика була інклюзивною? Інша річ – Ви тут маєте цілковиту рацію – впродовж президентства Ющенка відбувався певний крен, в бік такої більш ексклюзивної моделі пам’яті. Ну, а коли вже стало ясно, що Ющенко програв вибори, ну тоді він дав волю можливо своїм справжнім поглядам і те, що він вже говорив після закінчення президентства, воно вже більше вкладається в ексклюзивну модель. У всякому разі от в деяких моментах хотілося б більш нюансованого підходу.

На презентації книги Георгія Касьянова «Past Continuous: історична політика 1980-х — 2000-х. Україна та сусіди», був також присутній харківський історик Сергій Лунін. Він вважає, що не така страшна держава в зловживанні та маніпулюванні історією, як інтелектуальні, чи псевдоінтелектуальні кола, а передовсім творча інтелігенція:

На мою думку ніхто так не розпалює ксенофобію, ненависть, авторитаризм – як представники, насамперед творчих професій, ну і деякою мірою, також інтелектуали. Тобто, держава може навіть з цього процесу вийти, вона може дійсно перестати розколювати суспільство для того, щоб згуртувати електорат перед виборами, як ми зараз бачимо. Але є суспільний запит – абсолютно щирий, не спекулятивний, може з боку деяких акторів спекулятивний, бо їм книжки треба видавати, там щось знімати, презентації проводити – але загалом цілком щирий суспільний запит на отруєння історією. Приклад, який мене хвилює – тут навпроти, Інститут Івана Франка, дві години тому, відомий у Харкові псевдовчений, але на жаль справжній доктор наук, справжній професор, Ігор Росоха, розпочав презентацію про справжність “Велесової книги”. Це фальшивка, яку вже давно триста разів викрили. Більше того ця фальшивка є російською, тобто вона працює на російську імперську ідею, аж ніяк не на українську. Тим не менше вона є досить популярною в українських так званих патріотів найгіршого зразка. І от професор Росоха розпочав презентацію. Я читав шматок його праці – там дуже мало історії, дуже мало мовознавства, те що є, так це школярство абсолютне. Проте є такий непрямий, а прозорий натяк на єврейську змову проти “Велесової книги”.
Тобто, це буде навіть, якщо держава абсолютно дистанціюється від цього, то буде суспільний запит і будуть на цей запит з’являтися книжки, фільми, ігри комп’ютерні – до речі вагома зброя, чи таке інше.

Сам же автор згідний із цим зауваженням і відзначив, що його робота не охоплює такі принципово важливі речі, як регіональна історична пам’ять:

Я хотів би написати книжку про українську інтелігенцію, титул якої був би “Post mortem”, бо інтелігенція в тому значенні, в якому вона народилася – месіанська, культурницька інтелігенція – фактично вже вмирає, якщо не вмерла. Справді – це лакуна. Це те, на що я звернув меншу увагу. Друге на що я звернув меншу увагу – це регіональні виміри історичної політики. Я звертався там до того як обласні ради, як місцеві органи влади і самоврядування, як вони реагують, як вони діють, але Україна все ж таки дуже розмаїта і є дослідження. Є дослідження Олександри Гриценко “Пам’ять місцевого виробництва” – дуже добра книжка. Книжка моєї аспірантки Саші Гайдай про Леніна в Центральній Україні. На регіональний вимір звертають увагу – це дуже важливо. Справа в тому, що ми підкоряємося такому фетишизму бюрократичному – вважаємо, якщо є указ, є постанова Верховної Ради, є закон, то воно вже існує. Насправді воно створює рамки, але що в цих рамках справді існує, ми не знаємо. Думаю дуже цікаво для інших дослідників звернути увагу саме на регіональні аспекти, на локальні аспекти, саме як на місцях це сприймається, як на це реагують, як взагалі воно функціонує. Для мене поїздка в Одесу, минулого року, була дуже важливою. Коли я вийшов на майдан недалеко Оперного театру, то побачив дошку героїв Радянського Союзу і дошку героїв соціалістичної праці, які нікуди не поділися. Одеська міська рада ухвалила рішення про де-декомунізацію. Про те, щоб те, що за Саакашвілі все поперейменовували за його розпорядженням, щоб все повернути назад.

На думку Георгія Касьянова сила і слабкість України, в тому числі з перспективи історичної пам’яті та тотожності полягає у її різнорідності:

Україна, в певному відношенні, її велика вада – це що вона дуже різна. В іншому відношенні це колосальна перевага, що Україна дуже різна. Це той фермент, який може перетворити її на все, що завгодно – на економічне диво, на культурне диво і так далі. Вона в певному сенсі унікальна країна, в сенсі розмаїтості.

І саме тому, коли ми бачимо, як певну версію історії, а точніше навіть не історії, а колективної пам’яті, локально, скажімо так, коли галицький міф про ОУН-УПА намагаються натягнути на всю Україну, то виходять певні проблеми з цим. Тому, власне, коли я звертаюся до державних акторів і менше звертаю увагу на акторів не державних, чи ось тих, які формують це енергетичне поле, в якому квітнуть: ксенофобія, різні форми антисемітизму і так далі – очевидно, що я дуже критичний до державних акторів, бо вони неефективні. З іншого боку, вони створюють певні акти, а з другого боку – я справді мало уваги звернув на те, що справді працює, бо державна політика і тоді не працює, а ось це працює і воно працює на рівні те, що називається “grass roots”, на рівні коріння трави, коли воно просто не охоплюється, коли не можливо це вхопити, але воно існує як енергетика.

Я в кінці написав, що я не закриваю тему – я її тільки пропоную до подальшого обговорення.

Матеріал підготував Назар Олійник