Суспільство обмежених мізантропів

Можливо, надто гостро і категорично називати величезний колектив людей мізантропами, а особливо тих, хто мільйонами виходив на Майдан, захищав суверенітет, честь і гідність Вітчизни. Але зусилля засобів масової інформації та «лідерів суспільної думки» (ЛСД) в соціальних мережах однозначно вказують на те, що владі/опозиції та олігархічним кланам дуже приємно мати справу не із сильним громадянським суспільством, а з атомізованою, розпорошеною масою озлоблених мізантропів. Тому що такою масою легше управляти. Тому що їм потрібне суспільство, позбавлене навіть тих кількох одиниць, що наділені здатністю критично мислити. От про ці механізми перетворення українців на бездумну масу ми сьогодні і поговоримо.

«Обговорення» в національних медіа та в соціальних мережах запровадження воєнного стану в Україні повністю оголило механізми, якими правлячі політичні та фінансові еліти намагаються перетворити своїх громадян на послушну отару овець.

Ці практики й механізми застосовували і раніше, але були вони радше підготовчою роботою. Наприклад, українці запозичили в росіян різноманітні ток-шоу, для яких спеціально найняті власниками каналу люди старанно відбирали експертне середовище. Зрозуміло, що за кадром лишалися списки конкретних політиків та експертів, які ніколи не мали переступити поріг студії. Крики, істерики, бійки, шельмування стали невід’ємним атрибутом таких дійств. Ці політичні розмови експертів перетворилися на своєрідні постановочні гладіаторські бої, тільки тут панував карикатурний гнів до противника, де раціо поступалося емоціям. Перенесення таких практик у парламент зробило їх елементом української політичної культури.

Окремо варто сказати кілька слів про експертів. У всьому світі експертом вважається людина, яка достеменно знається на тому чи іншому ділі. На українських телеканалах засідають в перемішку найрізноманітніші люди: експерти, політики, міністри і їхні відставні колеги, поети, прозаїки, художники, журналісти – і всі вони говорять про політику й економіку. Доходить до курйозів, коли ведучий програми Матвій Ганапольський на «Прямому», коментуючи вибухи на складах зброї, з третьої спроби видав, що снаряди «вибухують». Стоїчно спостерігаючий поет-політолог та політтехнолог Володимир Цибулько виправив товариша: «Вибухують те, що в склотарі, а снаряди вибухають».

Подібна експертна солянка рано чи пізно призводить до переконання, що кожен може бути експертом і має на це законні підстави. Одночасно відбувається вкидання «судження», що всі, хто береться критично аналізувати ситуацію, – «іксперди-самозванці». У такий спосіб людей не тільки відучують від самостійного критичного мислення, але й привчають до думки, що насправді експертів не існує, що всі або самозванці, або підкуплені ворогами маніпулятори. Це насправді може призвести до страхітливих наслідків люмпенізації української політики.

До всього, українців привчають мислити у чорно-білій системі, де є тільки два різні полюси, а між ними – провалля. Наприклад: хороший–поганий, правда–брехня (постправда), перемога–зрада. Подібна схематизація не тільки відучує логічно мислити, оскільки тут немає критичності, а натомість присутня всепоглинна категоричність, але й унеможливлює інваріантність, а також не дозволяє побачити і зрозуміти контексти. Нерозуміння контекстів веде до нездатності адекватно сприймати дійсність. Виникає ситуація, коли за деревами можна не побачити лісу. Як приклад можна навести підготовку репетиторами учнів до складання ЗНО. Молоду людину можна навчити запам’ятати силу-силенну дат, вибирати відповідь серед запропонованих варіантів, але історії вона не зрозуміє.

Однак найбільш маніпулятивним і небезпечним є застосування дихотомії «перемога–зрада». Уклавши людину в це прокрустове ложе, можна легко її нейтралізувати. Бо більшість явищ та дій не піддаються такій категоризації. З одного боку, це звучить як жарт, а з іншого – ніби двосічним мечем ділить суспільство на своїх і ворогів. А тут треба пам’ятати, що у виграші буде той, у чиїх руках зосереджені найбільші фінансові, медійні та владні ресурси. Тобто критика чинної влади й олігархічних груп стає неможливою. Тому що по тих поодиноких сміливцях, які насмілилися мати іншу думку, а тим паче виступити з критикою, одразу прокотиться важкий каток в особі ЛСДів, експертів і «громадської думки». Тому всі, хто послуговується подібним «жартівливим» методом, є свідомими або ж несвідомими маніпуляторами, які завдають українській спільноті непоправних ударів.

Натомість відсутність критичної думки щодо дій влади, автоматичне записування критиків в «агенти Кремля», обзивання останніх примітивами, що повторюють «методички Путіна, веде до деградації мислення категоріями інтересів держави. Інтересів не політиків та урядовців, що завдяки демократичному волевиявленню опинилися біля керма і які так вперто видають свої шкурні інтереси за діяльність на благо України, а дійсно інтересів держави. Селекція за принципом «мої особисті прихильники є найкращими державницькими кадрами» так само є небезпечною. Оскільки викидає з обойми кваліфікованих спеціалістів і залишає при владі на все згідний мотлох і вправних маніпуляторів настроями в суспільстві.

Українцям треба відкинути нав’язаний примітивний стереотип, що той, хто критикує, обов’язково ворог, і що він може бути справжнім патріотом України, який хоче застерегти від небезпечних дій чинну владу. Одне слово, патріотами є не ті, хто підгавкує владі за гроші або через свій низький інтелектуальний рівень ширить клішовану брехню, а той, хто не боїться піти проти «узгодженої на горі» небезпечної затії. Дуже часто наражаючи себе при цьому на шельмування, а то навіть і висміювання, з боку спеціально найнятих інформаційних кілерів.

А критика дій чинної влади необхідна просто як повітря живій людині. Передусім тому, що немає прозорості в діях цієї влади. Погодьтеся, що про більшість справ треба і можна говорити відкрито. І тут зовсім ні до чого те, що країна перебуває в стані війни. Хоча й сферу оборонних замовлень не можна лишати поза контролем. Насправді ж дії влади (а про так звану опозицію взагалі промовчимо) дуже часто сприймаються з недовірою не тому, що українці вороже до неї ставляться, а тому, що немає прозорості її планів. Влада, що зводить підкилимні ігри в ранг державної політики, рано чи пізно приречена на поразку. Тільки ціна поразки може виявитися драматичною.

Ця недовіра виникла не на порожньому місці. Пригадаймо історію з формуванням більшості у Верховній Раді, коли парламентаризм ламався через коліно. Коли брак голосів у більшості компенсувався за рахунок вчорашніх регіоналів та відвертих ворогів української незалежності. Або ж постійні провали з призначенням на посаду генерального прокурора: Махніцький, Шокін, Луценко. Це люди, які успішно «не надали» вчасно міжнародним інституціях матеріалів розслідування і обвинувачення. Як наслідок, багато справ розвалилися, а в активних діячів режиму Януковича істотно зменшилися активи.

Крім того, просто нахабною виглядала справа прийняття законів про створення нових інститутів боротьби з корупцією. Насправді очевидними були дії чинної влади на їх абсолютне вихолощення. І якби не тиск Заходу, то і їх не було б. Чи влада думає, що цього ніхто не бачить або що це сприяє довірі до неї? І це тільки кілька прикладів, котрі засвідчують, що недовіра до цієї влади є виправданою і обґрунтованою.

Засилля фейків та відсутність авторитетної критичної оцінки ситуації викликає в суспільстві недовіру до всього. Таке суспільство не можна мобілізувати для звершення великих завдань: оборонити від агресора країну (нехай син Порошенка йде воювати), погодитися на певні труднощі в перехідний період на шляху реформ (реформ нема, а є підвищення тарифів і цін, тому нехай дурні платять податки) і так далі до безконечності. Коли громадяни бачать шулерів «на горі», вони так само не пасуть задніх і не хочуть бути дурнішими. Усе це змикається в нерозривний ланцюг, який тягне у провалля.

Добре, можна погодитися з тим, що чинні владні актори вже достатньо собі «нацарювали», щоб приземлитися в золотих капсулах десь в районі Іберійського півострова. Але не треба бути наївним і думати, що ця влада в результаті демократичної процедури просто так забере свої речі і відійде. Вона до останнього чіплятиметься за всі можливі законні і незаконні способи продовжити собі повноваження, використовуючи всі доступні засоби. Знову ж таки, улюблений дихотомічний метод: якщо ти не за Петра, то значить за Юлю? Якщо скажеш, що не хочеш бачити ні одного, ні другої, то у відповідь отримаєш чергове запитання: «Тоді за кого? Назви того найкращого кандидата». Пояснення, що має бути ніким і нічим необмежений вибір, на жаль, не працюють.

Вони вже встигли майже переконати суспільство, що від нього нічого не залежить, що в нього немає вибору, що там, «на горі», усе вже давно вирішили. А якщо знайдуться такі, що закликатимуть до дотримання демократичної процедури, то у влади для них є вагомі «аргументи»: Путін нападе (хоча він уже давно напав), «риги» візьмуть реванш (хоча влада вже давно одне ціле з колишніми регіоналами). Єдиною протидією цьому «гіпнотизуванню» українського суспільства є зростання частки людей з критичним мисленням. Хоча справа ця дуже нелегка. Не треба боятися бути публічно осміяним і підданим остракізму. Ті, що залучені до брудної роботи з «оболванювання» українців, в підсумку швидко перезуються в польоті. І потім вам так само активно запльовуватимуть очі, легко переставивши крісла. Але будьмо певні, розум обов’язково переможе.

Автор Василь Расевич