Вибори серед кривих дзеркал

Вибори серед кривих дзеркал

Цьогорічна президентська кампанія нагадує панові Мирославу Мариновичу проходження кімнати із кривими дзеркалами. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на Збруч.

Цьогорічна президентська кампанія нагадує панові Мирославу Мариновичу проходження кімнати із кривими дзеркалами. «Я почуваюся отруєним», – зізнається пан Мирослав, виступаючи у Львові на експертній конференції про ворожнечу і нетерпимість у виборах 2019 року. І ставить у приклад ті часи, коли Майдан у відповідь на тривожний заклик міг стати плече до плеча, щоби відбити напад ворога.

Нетерпимість – це те, що Мирослав Маринович у ці місяці відчув персонально на собі. Він чи не першим серед інтелектуалів виступив на підтримку кандидатури Петра Порошенка, а пізніше презентував звернення групи «Першого грудня» про підтримку кандидатури Президента. За що сам, дисидент радянських часів, був критикований і зарахований до конформістів.

Що не так із цими виборами? Міркування Мирослава Мариновича з конференції «Ворожнеча і нетерпимість як виборча технологія. Як їх зупинити задля консолідації виборців заради майбутнього України?».

Про викривлення демократії

Щиро кажучи, як виборець я дуже страждаю. Маю таке відчуття, що з кожним тижнем я страждаю щораз більше.

Наш інформаційний простір, наші передвиборчі баталії стали дуже токсичними. Я почуваюся отруєним. І після якогось інформаційного вечора я дійсно отруєний.

Це ставить перед нами усіма – перед виборцями і перед суспільством – велике завдання. Що робити? Де є причина того, що ми потрапили у таку ситуацію?

Проблема передусім у тому, що ми звели до певної протилежності таке поняття, як демократія. Виокремлю два моменти, дуже важливих для демократії, – сам інструмент виборів і такий інструмент, як журналістські розслідування.

Для чого ми – наш народ – боролися за право вибору? Для того, щоб час від часу можна було перевірити свій шлях. Щоб можна було подивитися, чи правильним шляхом іде держава, і з кількох варіантів подальшого руху вибрати найкращий.

Отже, ми мали би робити вибір між варіантами подальшого розвитку. Натомість ми перетворили інструмент виборів у забаву людини, яка потрапила в кімнату кривих дзеркал.

Ми ходимо і намагаємося розгледітися між кривими дзеркалами. Шукаємо у тих дзеркалах людину з прямими пропорціями, але бачимо всіх викривлено: або щось применшено, або щось перебільшено. В результаті ми обираємо не шлях розвитку, а намагаємося зрозуміти, хто з наших кандидатів має прийнятний вигляд. Це викривлення інструменту демократії.

Інструмент журналістських досліджень – це велике завоювання демократії. Ми маємо свободу в критичному підході до влади. Але ми перетворюємо це велике досягнення, знову ж таки, на протилежність. Тому що в результаті цих розслідувань ми не збільшуємо правдивого розуміння суспільством того, що відбувається. Навпаки, люди губляться через те, що кожна правда поєднана з неправдою. Отримуємо боротьбу різних напівправд. Люди за таких обставин позбавлені змоги зрозуміти реальний стан у державі.

Чия відповідальність у цьому? Передусім, [політичних] штабів. На жаль, головним завданням штабів є не виопуклити найкращі здобутки кандидатів, а виопуклити негативні сторони суперників.

Друга відповідальність – це відповідальність суспільства. Суспільство поки що не досягло вимог демократії, тому що все-таки купується на ті штабні розробки. Люди не мають імунітету. Можливо, через те, що наша демократія ще молода, можливо, через те, що люди тільки-тільки випробовують демократичні механізми… А неспроможність суспільства розрізнити правду і облуду, неможливість розрізнити, де є справжній інструмент демократії, а де фальсифікація – створюють середовище, яке дозволяє штабам активно використовувати ці способи. Вони приносять успіх. А раз приносять успіх, то так залишатиметься і надалі.

Можу лише висловити заклик до суспільства – нехай кожні вибори будуть уроком для нас.

Про навчання на чужих помилках

Я особисто був переконаний, що наш народ, дивлячись на те, що відбулося останніми місяцями у світі, вже буде готовий до тих викликів, які постануть під час наших виборів. От, скажімо, британський «Брекзит». Він збудований на гаслі: «Гірше, ніж зараз, бути не може». Нам було смішно дивитися, як британці купилися на це гасло. Що вони зараз мають? Звичайно ж, іще гірше.

Нижньої планки для того, щоб було «гірше», немає. А ми чуємо це гасло сьогодні: «Так погано, як зараз, бути не може». Може, дорогі мої.

Ми бачили вибори в Америці. Бачили, як в американському суспільстві нуртувало прагнення вигнати весь істеблішмент геть, тому що хотілося чогось зовсім нового. Коли це спрацювало в Америці, я подумав, що ми будемо готові до цієї технології в Україні. А виявилося, ні.

Про звернення «Першого грудня»

Ми в групі «Першого грудня» привернули увагу не до якихось переваг чи хиб кандидатів, а до проблеми безпеки. Питання безпеки держави виходить на перший план через вплив Росії. Ми не маємо чистого експерименту. Ми не є Британія, коли самі вибираємо собі рай, вибираємо собі долю. Під кордоном чигає дуже жорстокий ворог, і він чекає на наші слабинки, на наші роздори.

А друге, в зверненні ми згадуємо проблему брудних технологій, проблему інтоксикації.

Про лазівки для російського втручання

Росія не вигадує слабинок у різних народів. Вона не впорскує зовсім чужих версій. Вона бере природні слабинки народів і підсилює їх, робить більшими, ніж вони є.

Про напівправду

Один момент нагадує мені моє особисте життя, зокрема слідство. А саме – поява викривальних спеціально заготовлених матеріалів у час виборчої кампанії. Які не викриті в відповідний момент, а притримані до виборів.

Це мені нагадало ситуацію, коли на слідстві – моєму і Миколи Матусевича – до вироку додали статтю про хуліганство. Трапилася історія: Микола Матусевич побився з одним хлопцем в Карпатах. Це була звичайна собі бійка – вдарили один одному, та й усе. Але ні, це трактували як особливо небезпечне хуліганство і додали до вироку. Я кажу слідчому: «Як могли ви, знаючи про цю хуліганську історію, змовчати її на 5 років і тільки тепер оприлюднити?..» Зрозуміло, що тут є певна задумка.

Я не довіряю матеріалам, які притримали для того, щоб випустити під час виборів. Це не пошуки правди. Це технологія.

Я не маю підстав сказати, що те, що оприлюднили, є неправдою. Але відчуваю, що за цим стоїть ще частина реальної правди, яка прихована, яка з тактичних міркувань не використана.

Про «козацьку» демократію

Знаєте, в нас в Україні дуже сильно спрацьовує «козацький синдром». Ми чітко знаємо про наше право скинути свого гетьмана на вічі, на раді. Це право ми дуже добре розуміємо. Набагато слабше розуміємо свій обов’язок подивитися, що станеться, якщо ми справді скинемо гетьмана. Моя пропозиція до суспільства, моє прохання: дивитися. Не тільки дбати про своє право, а й думати про відповідальність.

Про те, чи моральні авторитети можуть агітувати

Якби ви два місяці тому запитали нас, чи ми виступимо на підтримку якогось конкретного кандидата, ми би розсміялися. Сказали б: «Це виключено. Ні. Звичайно, ми будемо понад цим…» Але дискусія в нас всередині (у групі «Першого грудня», – Z) показала, що ми схиляємося до спільної позиції: загроза є більшою, ніж це ми бачимо. А тому, враховуючи загрозу, ми все-таки наважилися виступити.

Є таке відчуття, що люди не так аналізують, наскільки ми маємо рацію, як намагаються шукати причини, з яких ми мали би зрадити правді: хтось [каже] – «купився», хтось на Адміністрацію Президента показує… Ніхто не аналізує суті справи, а шукають підступу. Але це якраз у стилі цієї інформаційної кампанії. Ця кампанія полягає в тому, що «тут брехня», «тут брехня», – в таких умовах люди не можуть довіритися, бо всюди бачать брехню.

От на Майдані в нас були різні намети. Там люди собі конкурували, сперечалися, а якби хтось кинув клич: «Ей, Майдан, ідуть беркутівці!» – що би було? Мобілізувалися б. Відставили б усе і стали захищатися.

Наш заклик: є стан загрози. Стан загрози вимагає від нас особливої відповідальності.

Підготував Володимир Семків