Віталій Портников: “Гра престолів” тільки починається

Тому що сьогодні у світі будуть обговорювати саме фінал телевізійного видовища, а зовсім не інавгурацію керівника однієї з найбідніших і суперечливіших країн європейського сходу. Ніякі “фішечки” не дозволять зірці “Слуги народу” конкурувати з Джоном Сноу, навіть в новій якості всенародно обраного президента України.

І це, звичайно ж, не зовсім вірний підхід. Тому що якщо у них “Гра престолів” закінчується, так у нас – тільки починається. Українці сьогодні перетворюються навіть не на глядачів, а на учасників найбільш цікавого політичного експерименту у нашому столітті – коли людині, яка ніколи не цікавилася політикою і не займалася державним управлінням, довіряють долі мільйонів людей. І не у телевізійному серіалі, а по-справжньому.

Як і на початку «Гри престолів», ми не знаємо про розвиток сюжету практично нічого. Взагалі нічого. Що збирається робити новий президент? Яким буде його оточення? Який олігархічний клан переможе у боротьбі за впливи на рішення голови держави? Чи розпустить Володимир Зеленський парламент? Якими будуть результати парламентських виборів – позачергових або чергових? Хто займатиме ключові посади в країні? Як складатимуться взаємини України з її головним союзником – Сполученими Штатами? Що Зеленський збирається робити для припинення конфлікту на Донбасі? Що буде з соціальною політикою держави? Знизять тарифи? Оголосять дефолт? Що взагалі буде?

Про це сьогодні не знає практично ніхто з учасників української «Гри престолів». Більш того – про це сьогодні не знає навіть сам Володимир Зеленський, він також заручник ситуації, як і мільйони людей, які за нього проголосували. І в цьому сенсі він дійсно нагадує Джона Сноу – з тією лише різницею, що виконавець ролі Сноу Кіт Герінґтон, як втім, і виконавець ролі незгарбного президента Голобородька Володимир Зеленський, могли завжди переписати невдалий дубль, а якщо щось зовсім не виходило – підправити у сценарії.

А у президента Зеленського такої можливості не буде. Кожна помилка президента воюючої країни, яка залежить від іноземних кредитів і є ареною олігархічних сутичок – це кров, смерть і сльози. Це нова бідність і нові втрачені території, нові біженці і нові розчарування. Так, напевне і серед нас будуть люди, для яких те, що відбувається,  нічим не відрізняється від кінофільму – олігархи, які отримають повний доступ до решти ресурсів країни, політики, які вже зрозуміли, що потрібно змагатися в популістських ініціативах, просто пройдисвіти, які будуть намагатися бути ближче до нової влади і грошових потоків.

Але для всіх інших, для України це буде аж ніяк не кіно.