Між митцем та громадянином

«Донбас» Сергія Лозниці навряд чи стане найбільш комерційно успішною українською стрічкою, зате найбільш обговорюваною уже став. Реакції на фільм – діаметрально протилежні. Одні побачили в ньому переперчений епатаж, інші – ідеологічну диверсію проти України, а треті захищають його, наче мистецьке одкровення. Дискутувати про режисерську майстерність, про рівень операторської роботи та акторської гри можна нескінченно – крапку тут не поставлять ані фахівці, ані кіногурмани. І незалежно від того, що вони казатимуть, стрічка Лозниці – це добра новина, бо український кінематограф зіп’явся на ніжки зовсім нещодавно, а тому кожен його крок викликає замилування, незалежно від того, у якому напрямку і наскільки впевнено він зроблений. Розбиратись у тому, що означає «Донбас» для самого Лозниці, справа невдячна: щось ми почули у свіжих інтерв’ю, а решту колись прочитаємо в мемуарах. Але окрім мистецького та особистого контексту, будь-який витвір існує також у контексті суспільному чи – страшно сказати – політичному. І саме в ньому «Донбас» виглядає найменш однозначно.

Чи має така постановка питання право на життя? Безумовно. Звичайно, будь-які спроби інструменталізувати мистецтво заради досягнення суспільного блага закінчувались погано і для мистецтва, і для суспільства. Головним призначенням мистецтва є саме мистецтво. Варто підмінити цей принцип чимось іншим – і мистецтво поволі вироджується до банальної агітації. Загалом те саме стосується й науки: кінцевою метою пізнання є розширення горизонтів відомого. Виходячи з цього, будь-який витвір мистецтва не може розглядатись крізь призму його суспільної корисності, економічної рентабельності чи політичної продуктивності. Але кожен митець є також членом суспільства, притому не абстрактного «людства», а конкретного народу, який існує в конкретних історичних обставинах. І це не просто факт біографії, оскільки митець користується тим, що надає йому суспільство, а отже, мусить нести свою частку відповідальності. Так само науковець у кінцевому підсумку несе частину відповідальності за наслідки своїх відкриттів, навіть якщо плодами його праці скористалися всупереч його волі. На щастя, останнього з фільмом Лозниці не сталося: глядачі побачать його таким, яким його створив автор (хіба що за винятком українського дублювання), й отримають ті меседжі, які несе фільм. Отут й починаються неприємні моменти.

Після перегляду фільму складається враження, що мешканці окупованих територій – це якісь гротескні почвари, для котрих теперішній спосіб існування є цілком природним: для одних – заслуженим, а для інших – навіть жаданим. Це люди, чия колективна воля спрямована на те, щоб деформувати навколишню дійсність відповідно до того, як їх самих деформувала власна доля. У цьому сенсі стрічка Лозниці дуже правдива: рівень абсурду в ній не вищий, ніж у житті реальних «народних республік». Лозниці можна було б закинути тенденційність, якби ще більш тенденційними не були режисери самої «Новоросії», які старанно подбали про те, щоб окупована частина Донбасу перетворилася на атракціон безумства. Але проблема в тому, що пасажирами цього атракціону є близько 3 млн людей, причому більшість з них є просто заручниками окупаційних режимів. Чи дає глядачеві відчути цей нюанс Лозниця? У деяких моментах – так. Але загалом фільм підводить до думки, що Донбас – це монолітне царство абсурду: одні його старанно творять, інші – сумлінно терплять, але ніхто не намагається йому протистояти. Враховуючи ентузіазм перших, мимохіть доходиш до думки, що останні все це заслужили – якщо не своєю співучастю, то своїм непротивленням. І саме це робить «Донбас» політично токсичним.

Якщо окупований Донбас – це заповідник монстрів, то боротьба за його деокупацію – це або безглуздя, або історичний злочин. Виходить, що українські солдати віддають своє життя та здоров’я за те, щоб силоміць (!) повернути до лона України тих, хто ніякої деокупації не прагне і знов ставати частиною української нації не збирається. Якщо розвивати логіку стрічки, то мур треба зводити не на кордоні з Росією, а по лінії розмежування. А то й по західному кордону Луганської та Донецької областей, бо Луганщина та Донеччина (дві третини яких нині підконтрольні Україні) – це також Донбас. Звичайно, сам режисер пояснює, що описане жахіття могло з’явитись у будь-якій точці пострадянського простору, але назва стрічки все ж таки проводить дуже чіткий кордон, зокрема й у свідомості глядачів. Неважко зрозуміти, з якими ідеями найкраще увійдуть у резонанс почуття від перегляду картини. Для Західної України це сумнозвісні тези про те, що Схід та Південь уражені гангреною, котру треба відтяти, або – у пом’якшеній версії – мирно з нею розійтися. Для східняків – передусім мешканців Донеччини та Луганщини – фільм стане підтвердженням призабутої жахалки про те, що Україна буцімто вважає їх за людей другого сорту, не розуміє їх і навіть зараз бачить в них насамперед «сепарів». Справжнім подарунком стане цей фільм для тих, хто вважає події на Донбасі «не своєю війною», оскільки, повторимо, позиціонування Донбасу як заповідника монстрів позбавляє змісту боротьбу за його визволення.

Чи треба підігрувати всім цим почуттям зараз, поки війна ще триває, – питання риторичне. Зрозуміло, що такої мети Лозниця перед собою не ставив і чинити ідеологічних диверсій не збирався – просто мистецькі твори, щойно народившись, починають жити власним життям. Та й взагалі, ставити подібні запитання Лозниці-митцеві неправомірно, а Лозниці-громадянинові – безсенсово, бо відповідь для себе він уже знайшов, а вимагати публічного звіту – це якась похмура радянщина. Що зроблено, те зроблено. А от решті митців, вкупі з блогерами та іншими лідерами суспільної думки, було б непогано над цим замислитись. Не для того, щоб підкорити себе політичній доцільності, а для того, щоб потім не довелося підкорятись окупаційній владі. Або не оплакувати чергову поразку України.