Розмова з майстринею Ольгою Ладижець

Інтерв’ю з Ольгою Ладижець  – закарпатською художницею, керамісткою, ілюстраторкою книжок, волонтеркою, викладачкою, керівником гуртка з гончарства для дітей, онучкою відомого українського поета та прозаїка, перекладача, лауреата премії імені Лесі Українки Володимира Ладижця. А також глинотерапевтом-добровольцем за покликанням чи обставинами життя. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог Шеф-редактора UPMP, журналіста проєкту StopLie, ведучої програми “Філософія особистості з Анною Стожко”, члена Спілки польських журналістів, координатора проєктів Польсько-Української Господарчої Палати, проєктного директора БФ Польсько-Українського Партнерства Анни Стожко.

Олю, ми познайомилися у твоїй майстерні. Я вражена твоїми роботами, їх розмаїттям. Це намальовані картини, картини зі скла, керамічні витвори (посуд, предмети побуту, брошки тощо). Від коли головна для тебе стала глина? Яким чином саме глина стала інструментом в твоїх руках для допомоги людям під час війни?

Глина –це моє життя, моя душа, моє натхнення. Не дарма Бог створив людину з глини. Це першооснова, яка допомагає нам звернутися до підсвідомого. Але як про терапію ніколи не думала, завжди була художником, створювала у себе в майстерні якусь чергову красу. Та в певний період життя глина стала невід’ємною частиною мене. Я побачила, що людей почало тягнути до цією справи, їм це зараз конче необхідно. Моя майстерня, яка є моїм особистим простором фантазії, тепер є осередком для усіх, хто бажає, потребує. Під час роботи з глиною проявляється людська генетична пам’ять, це абсолютно несвідомо. Саме глина допомагає пропрацювати приховані страхи, комплекси, наприклад, комплект меншовартості. Робота з глиною – це процес, котрий вчить не боятися робити помилки: тобто усе можна виправити, почати з початку, жити в теперішньому моменті, сконцентруватися на сьогоденні. Подумала вчергове про це після землетрусу на Закарпатті вчора. Тож робота з глиною переключає мозок, на час позбавляє думок, отже проблем, болю, страху. Саме це нині дуже потрібно нам усім, чи не так?

Ти говорила, що за час війни стало дуже важко дістати глину. У чому проблема? Як ти знаходиш вихід?

Так. На жаль, дістати глину тепер дуже складно. Я завжди працювала з глинами Донбасу, купувала зі Слов’янська. Від початку широкомасштабної війни це стало неможливим: потужне підприємство розбомблене, я бачила фото, що аж серце кров’ю обливалося. Однак допомагають люди: мені присилали глину дехто з майстрів Київщини, волонтери, навіть військові, айтішники (доля звела), з Польщі привозили та Німеччини. Найбільше люблю працювати з нашим чистим каоліном: він гарний, білий, без браку. Така глина найкраща. 

Яким чином війна тебе зачепила? Чи є особливі історії, які ти можеш розповісти, що виникли в процесі “глинотерапії ” під час твоїх майстер-класів? 

За час війни в моїй майстерні була безліч людей. Усі вони різні, але зазвичай це мегакруті люди: жінки, старші особи, часто теж чоловіки: військові, стоматологи, викладачі, ті ж айтішники. Більшість, звісно, все ж таки дітей, зокрема з Бучі, Ірпеня, Житомира, Коростеня, з Ізюма. Жахливі часи для всіх нас. Якщо за першої хвилі напливу людей усі були на адреналіні, то  зараз я вигоріла. А тоді Оля (прим.про себе) була мегасильна, мегаактивна. Неймовірна хвиля волонтерства! Мені хотілося захистити всіх. Я була потрібна, я знайшла своє місце. Робила те, що найкраще вмію. Мені сподобався твій вираз, він чітко про мене: глинотерапевт-доброволець.

Усіх зачепила війна. По-різному. Хтось виїхав, хтось аморфно себе поводив, хтось адаптувався. Але…Діти мають бути дітьми, мати дитинство, мусять бігати, гратися ляльками та ведмедиками, тішитися, а не лякатися від гуркоту авто, що проїжджає десь поряд чи шарахатися, коли хтось гримнув дверима майстерні. Ми маємо усіма можливими та неможливими способами подбати про умови для цього.

Я згадую 3-річну дівчинку Марійку в майстерні, яка, здається з Ізюма. Ця малеча розказувала мені про ракету, що залетіла вночі в її кімнату. Я давилася сльозами. Маленька ляля з великими вже дорослими очима… (плаче)

Важко про це говорити. Історій дуже багато. Як же сильно нас ненавидять! Не можу зрозуміти: як можна так сильно ненавидіти людей?! Тут мені згадується зараз ситуація в Ізраїлі: і тут знову ненависть, і тут знову горе, і тут знову рука москалів. Боляче…

Давай про приємніше. У тебе є диплом магістра декоративно-ужиткового мистецтва. Які інші види мистецтва зараз також присутні в твоїй діяльності?

О, крім роботи з глиною, я обожнюю малювати графіку, живопис на склі. Так само проводжу своєрідні ретрити для жінок: живопис на полотні акрилом. Я співпрацюю з волонтерською організацією – ГО «Щасливі діти», таким чином допомагаю жінкам. До речі, влітку я брала участь в проєкті для жінок військових, багатодітних мам. Майстер-класи з живопису були на мені. Часто ці жінки нічого не бачили в житті, ніколи не виїжджаючи далі свого дому. Приємно долучитися до відкриття чогось нового і прекрасного, нових можливостей для тих, хто цього потребує, використовуючи свої вміння.

Талановитість, очевидно, у вашому роді передається у спадок. Хочеться згадати твого діда – Володимира Ладижця – поета та прозаїка, перекладача, лауреата премії імені Лесі Українки, нагороджений орденом «Знак Пошани», медалями, грамотою Президії ВР України. Ти ілюструвала книги, зокрема, дитячі. Зараз ні? Не сумуєш?

Так, я багато книг оформила, пишаюся ними. Я причетна до ілюстрацій книг мого дідуся і дуже відповідально до цього ставилася як до обов’язку з великим задоволенням та гордістю. Але зараз я це відклала в довгу шафку. Моя місія зараз інша. Думаю, багато хто так має: щось на потім, що може почекати, бо є вагоміші речі. Усі ми розставили пріоритети заради спільної мети – скорішої перемоги над зовнішнім, а також внутрішнім, ворогом. То головне!Я завжди можу повернутися до цієї справи, однак на часі діяльність, яка може допомогти людям. 

Над чим ти зараз працюєш? Які нові задуми, мрії, кроки? Поділися.

Маю запланований міні-проєкт, який дуже давно виношую і хочу його реалізувати до кінця цього року. Ти була в мене в майстерні кілька разів і звертала увагу: скільки я маю там ангеликів. Хочу зі свідомими дітками, які постійно до мене ходять, можливо, з їх мамами, створити кишенькових маленьких янголів, таких, аби містилися на долоню, для наших Янголів на фронті. Виявилося, військові досить забобонні, вірять, що такі штуки їх бережуть. Тому я хочу реалізувати це, щоб їх віра була сильнішою, тримала їх в доброму настрої та тонусі. Хай ці маленькі янголята нагадуватимуть нашим захисникам про тил, де їх люблять та чекають. 

Дякую за щиру розмову!