Рівненсько-польські відносини:Тяжке примирення

У мене такий характер, що я не люблю миритися. І навіть якщо помирюся з кимось після добрячої сварки, потім все-таки відчуваю присмак відрази. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на Волинський монітор.

Є кілька таких людей у моєму житті, з якими я ніколи не буду говорити, і зроблю багато чого, щоб їх не зустріти. Я просто знаю, що маю рацію і на мільйон відсотків переконана, що це я в цій ситуації зазнала більших втрат, ніж мій супротивник. І мені не хочеться цього нікому доводити і висувати перелік збитків. Я це знаю. На мою думку, Бог це знає. І цього мені цілком достатньо. Тримаю свою правду в серці і знаю, що моральна перемога була, є і буде на моєму боці. Мені абсолютно не хочеться ані миритися, ані єднатися («через важку пам’ять»). І мені теж не хочеться ані розповідати всьому світу про свої образи, ані зі збоченою насолодою в них копирсатися. Адже і я, і цілий всесвіт знаємо, що це я була жертвою, а ось цей – катом. Можу теж припускати, що протилежна сторона думає так само, як я, і вона так само переконана у власній правоті. І я інстинктивно знаю: якщо вона має такий самий сильний характер, як я, то своєї думки не змінить, навіть якби я назвала цифри, показала знімки і навела неспростовні докази. Тому доведення власної правоти мені видається витрачанням часу і пустою тратою енергії.

Отак я живу, і мені так комфортно. В Україні в мене багато друзів, і я почуваюся тут у безпеці. Одночасно я будую власне життя. Люблю його, і тому щаслива. Оточую себе людьми, які мене надихають і від яких можу чогось навчитися. Тих, що залили сала за шкуру, допекли мені, облишаю, бо життя йде далі і йому байдуже до того, що я там всередині відчуваю чи не відчуваю.

От і думаю: чи такий підхід можливий на найвищих рівнях? Чи громадяни, політики й держави можуть жити далі без пробачення й одночасно конструктивно будувати свої відносини та спільне майбутнє? Адже, якщо говорити про наші два народи, ми вже раз один одному пробачили. Видно, що не про пробачення ішлося. Очевидно, нам цього було мало, тому процес примирення і важкого (це постійно підкреслюється) діалогу триває. Оце недавно дивилася гучне вшанування річниці Волинської різні. Ми дожилися до того, що наші президенти відзначають її окремо й порозуміння шукають теж окремо. Один шукає в Луцьку, а другий – у Сагрині. Щиро Вам скажу, що мені так остогидло це наше польсько-українське примирення, що довелося кілька разів перемикати телевізійні канали.

На щастя, в той час, коли ми мирилися через важку пам’ять і підрахунок утрат, до Таїланду з’їхалося понад 1000 осіб із різних країн світу, аби врятувати ув’язнених під землею людей. 19 із них заглибилися на кілометр під землю і витягнули звідти 12 тайських дітей та їхнього тренера. Коли ми послідовно й терпеливо мирилися, світ у цей час здавав важкий іспит. І здав на «відмінно». Ми поки отримали «незадовільно».

Ева МАНЬКОВСЬКА,
Українсько-польський союз імені Томаша Падури в Рівному