Російські обіцянки про мир та історичний досвід

Серед істориків побутує вислів: «Ми вчимо історію для того, щоб не повторювати її помилок». Актуальна в Україні тема розведення військ, де активною стороною виступає Росія, не є новою, тож пригадаємо досвід з минулого. Про це повідомляє Upmp.news.

Від початку війни на Сході України аналітики порівнювали її із Абхазькою війною 1992-1993 рр., яка фактично була вторгненням Росії на територію Грузії. Тоді, так само як і зараз в Україні, велися переговори про відведення військ. Участь РФ у тому конфлікті не була відкритою та безпосередньою, однак з першого дня війни нею здійснювалася підтримка абхазької сторони технікою, зброєю, «добровольцями» з Росії. Вперше про розведення військ заговорили в липні 1993 р., що завершилося мирними домовленостями в Сочі між Грузією та Абхазією, де Кремль виступив гарантом дотримання миру. Згідно домовленостей, грузинська сторона вивела війська та важку техніку з території Сухумі, місто з «сірої зони» почало повертатися до життя – жителі повернулися додому, запрацювали установи. Але в середині вересня абхазькі сили за підтримки «гаранту миру», порушили договір і штурмували місто. Як наслідок – десятки тисяч загиблих, 250 тисяч біженців та втрата Грузією територій, котрі досі не повернуто. До того ж, міжнародним судом не було покарано жодного винуватця скоєних злочинів, що тоді відбулися в Абхазії. У цілому, безкарний вплив Росії пояснюється не лише тим, що світова спільнота фактично залишилася осторонь, обмежившись висловленням свого «невдоволення» діями Росії. Проблема ще й в тім, що Грузія сприймала РФ не агресором, а посередником, не ворогом, а миротворцем.

Повертаючись до української історії – у жовтні 2016 року вже відбувалася спроба урегулювати українсько-російську війну через відведення військ у Петрівському та Золотому. Тоді наші війська виконували домовленості, а противник – ні, тож жодних результатів не отримано. Зараз все повторюється : розведення мало початися 7 жовтня, однак противник порушив умови, здійснювавши обстріли. У Кремлі тоді одразу заявили, що Росія не виступає гарантом дотримання угоди, оскільки не є стороною конфлікту. Водночас, переговори про відведення військ ведуться з Москвою, а не з лідерами так званих ЛНР та ДНР, а отже, ті не мають жодних зобов’язань. Звідси випливає, якщо останні почнуть наступ, висунути претензії Москві буде неможливо, адже вона одразу не дала гарантій, тож тоді потрібно буде вести безпосередні переговори з самопроголошеними республіками, визнаючи таким чином, що відбувається громадянська, а не російсько-українська війна. Фактично, Росія диктує умови у війні, при цьому відхрещуючись від безпосередньої участі.

Досвід показує, що не варто чекати від чергового розведення військ позитивних результатів. Потрібно враховувати й негативні наслідки нереалізованих у дії домовленостей. Добровільний відступ з підконтрольних територій призведе до деморалізації військових та дестабілізації українського суспільства, адже вже ділить його на прихильників та противників цього процесу. Крім того, військові експерти зазначають, що навіть незначні зміни позицій військ можуть вплинути на подальший стан та безпеку наших вояків. Кожен підрозділ зі стратегічних цілей намагається зайняти місце на підвищеннях, звідти легше контролювати дії ворога. Українські війська дотримувалися цього принципу і за останній час зайняли такі позиції в ряді пунктів, зокрема Мар’їнка, Шуми, Південне, котрі за дотримання договору потрібно буде покинути.

Напевно, додати слід лише одне: думаючи про майбутнє, аналізуймо минуле.