Чи можна побудувати майбутнє, закривши очі на минуле?

Вчора на «Українській правді» вийшла дещо маніпулятивна новина. Цитую: «Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск, коментуючи слова глави МЗС України Дмитра Кулеби щодо операції “Вісла” заявив, що Україна не стане членом ЄС без згоди його країни, оскільки не відповідає стандартам, в тому числі культурно-політичним».

Маніпуляція полягає в тому, що в «Українській правді» не прослідкували весь ланцюжок подій та відповідно не зрозуміли причинно-наслідкові зв’язки. Тому читач, який не в темі, подумає, що мова йде про чергові неаргументовані претензії польської сторони. І як наслідок, в коментарях як до самої статті, так і в соцмережах полилася антипольська істерія. Мені здається, що медіа, особливо з такою великою читацькою авдиторією, має відповідальніше відноситися до змісту своїх текстів. Бо за хайпом та переглядами стоять українсько-польські відносини і потрібно думати, щоб не стати тією порцією масла, що підливається у вогонь, який так старанно роздмухує російська сторона.

Тому пропоную повернутися до початку. З того, що на зустрічі із молоддю в Ольштині (Польща) під час Campus Polska Przyszłości міністру закордонних справ України Дмитру Кулебі однією із учасниць було задане важливе для поляків питання: «Коли будуть відновленні ексгумації на Волині»?

І далі весь скандал почався із відповіді. На фоні важко стримуваного роздратування, на грані істерії, міністр почав згадувати операцію «Вісла», назвав польські території українськими і поставив відновлення ексгумації в залежність від вшанування загиблих українців в Польщі. Таким було обличчя України на той час перед студентами. Я не думаю, що досвідчений дипломат цього не розумів. Я не думаю, що він не розумів наслідків своєї відповіді. А якщо не розумів, то я не розумію навіщо Україні такий дипломат.

Слова Кулеби є не лише образливими для поляків, вони є шкідливими для України. Бо зупинення ексгумацій, які дають можливість знайти і захоронити полякам своїх близьких говорять про те, що нам є що ховати. Що ми підтримуємо те, що відбувалося на Волині під час німецької окупації, а потім радянського тоталітарного режиму. То чи не ставимо ми самі собі підніжку у нашому членстві в ЄС?

Тепер поясню простіше. Уявіть собі. А українцям це легко уявити, бо ми живемо третій рік у повномасштабній війні із постійними втратами рідних і близьких, друзів і просто знайомих. Ми знаємо, що таке зниклі безвісти, коли немає можливості навіть захоронити і лишається тільки пам’ять.

Уявіть собі, що відбулися страшні події. І ваші близькі, не просто чоловіки-воїни, а жінки, діти, літні люди були вбиті разом із іншими односельцями десь серед поля чи просто на вулиці. Вбиті, бо хтось побачив у них загрозу, групою якихось покидьків. Їх імена добре знайомі. Бо ви старанно шукали по краплинам інформацію. Бо вам це не давало спокою. Бо було більше питань ніж відповідей. Минулого багато років. Ваша родина довго чекала, щоб знайти і захоронити їх нарешті. Бо кожен має право на достойне захоронення, а родина на пам’ять. А вам кажуть, ні, бо є мільйон причин. І взагалі давайте забудемо минуле і будемо будувати майбутнє. Яке майбутнє ви захочете будувати?