Історія звільненого з російського полону столичного поліцейського Давида Кварацхелія

Історія служби Давида Кварацхелія розпочалась задовго до російсько-української війни. Проте чоловік не приховує, усвідомлення наростання агресії ворога було питанням часу.

Повномасштабне вторгнення для багатьох українських військових не стало несподіванкою. Після восьми років війни на сході вони розуміли: протистояння з росією не закінчилося.

Серед тих, хто зустрів новий етап війни на передовій, був і український військовий Давид. Після майже двох років російського полону він повернувся додому, пройшов реабілітацію і знову став до служби — вже в Управлінні поліції охорони Києва.

Давид Кварацхелія пов’язав своє життя з військом ще у 1998 році, коли був призваний на строкову службу до Збройних сил України. Після цього служба стала майже невіднятною частиною його життя.

Чоловік мав період цивільної роботи, проте це значною мірою було пов’язано з наслідками аварії та проходженням реабілітації.

Коли ж у 2014 році почалися події Революції Гідності та війна на сході, Давид знову повернувся до війська.

«Мене покликали служити. Спочатку я був непридатний, але потім це змінилося. Тоді й пішов назад у військо. Я був на різних напрямках, якщо чесно, майже на всіх, які тоді були», — пригадує військовий.

Згодом Давид служив у береговій артилерії Військово-морських сил України, де залишався й до початку повномасштабного вторгнення.

«Усі військові знали, що це не кінець», — не приховує захисник.

За словами військового, більшість тих, хто служив на фронті, розуміли: війна рано чи пізно перейде у нову фазу. І, на жаль, ці передбачення справдилися.

«Якщо війна тягнулася вісім років, то було зрозуміло, що просто так це не закінчиться. Будь-який військовий це скаже. Ми бачили, як їхня техніка передислоковується ближче до кордону. Усі це бачили й розуміли, що на цьому все не завершиться», — говорить Давид.

Попри це, точного розуміння, коли саме почнеться новий наступ, не було.

«22-го числа казали, що нічого не буде. 23-го — теж нічого. Але ми були готові. Ми готувалися до найгіршого», — додає військовий.

На початку повномасштабного вторгнення підрозділ Давида Кварацхелія перебував на позиціях поблизу Маріуполя. За його словами, перші активні бойові дії на їхньому напрямку почалися трохи пізніше.

«Я якраз сидів за апаратурою, за комп’ютером. У нас була система, яка фіксувала, звідки летить і куди прилітає. Було десь пів на другу ночі. Ми ще не знали, що буде такий бліцкриг», — згадує захисник.

Згодом російські війська почали наступ і поступово витісняли українські підрозділи.

«Вони почали тиснути на нас. Села розбивали, позиції знищували. Потім нас почали видавлювати у бік міста. Коли оборону прорвали, до нас уже ніхто не міг дістатися — ми опинилися в кільці», — розповідає Давид.

Зі слів бійця, до 25 лютого Сили оборони намагалися підтягнути резерв, але ситуація стрімко змінювалась, але не завжди в кращу сторону.

Одним із найважчих випробувань стали бої на Маріупольському заводі «Азовмаш». Українські захисники майже два місяці тримали оборону в надзвичайно складних умовах. Навіть, банально, без питної води.

«Ми намагалися йти на прорив, але нічого не вийшло. У ворога вже було п’ять чи шість ліній оборони. Нам сказали: або здавайтеся, або обороняйтеся далі. По суті, дали вибір — або померти, або здатися в полон», — говорить Давид Кварацхелія.

12 квітня 2022 року він разом з побратимами потрапив у російський полон.

Після захоплення українських військових возили різними окупованими територіями.

«Нас спочатку катали по Донецьку, потім вивезли до Луганська, показували, демонстрували нас там. А потім уже пригнали КамАЗи й вивезли далі», — згадує оборонець Маріуполя.

Згодом військових перевезли на територію росії, у місто Смоленськ. У полоні Давид Олександрович перебував майже два роки — до січня 2024-го.

«Умови там були однакові для всіх. Те, що розповідають інші хлопці — це правда. Їли все, що могли: помиї, вату, гризли дерево. Навіть заварку від чаю їли, щоб хоч чимось забити шлунок. Треба було просто вижити», — каже чоловік.

Полонених регулярно принижували та називали «бандерівцями», «нацистами».

«Вони так і казали: ви ж бандери, нацисти. Лояльності там ніякої не було. Нам розповідали, що України вже немає, що залишилося кілька областей і скоро вони теж будуть під росією. А знаючи, що я колись певний час працював у місцях тримання під вартою, казали: «як тобі по ту сторону?» — згадує військовий.

Іноді полоненим дозволяли писати листи, але далеко не всі вони доходили.

«Я написав два листи. Але вони так і не дійшли. Потім уже дізнався, що один із них майже рік пролежав у Червоному Хресті», — розповів Давид.

Про можливий обмін полоненим зазвичай не повідомляли. Тому коли їх почали перевозити, багато хто не знав, що відбувається.

«Один із хлопців казав: нас або везуть розстрілювати, або переводять в іншу колонію. А я кажу: «Не знаю, куди вас везуть, а я їду додому. Через два роки вирішили розстріляти? Та ні, такого не може бути», — згадує діалог Давид.

Але просто так росіяни не могли відпустити військовополонених.

«Було мінус 27°. Ми стояли на морозі у їхній робі, бо свого одягу майже не було. Наші речі вони забирали. А все, що було нормальне, просто продавали», — пригадує ставлення ворогів до українських полонених чоловік.

Та попри це, відчуття повернення на рідну землю стало ніби ковтком свіжого повітря.

«Коли нас вже завантажили в машини, з’явилася така легкість. Не було тривоги. Просто відчуття полегшення — ніби ти вже зрозумів, що їдеш додому», — говорить військовий.

Після звільнення з полону Давид Кварацхелія пройшов реабілітацію і почав шукати роботу. Але повернутися до військової служби за станом здоров’я вже не зміг.

«Мені казали: „ти вже старий“. А ще після травм довго за кермом сидіти не можу, хоча маю водійську спеціальність. У цивільному житті якось не склалося — не моє це», — зізнається чоловік.

Зрештою він вирішив повернутися до державної служби й долучився до Управління поліції охорони Києва.

«Я звик до служби. У мене по маминій лінії військові, мабуть, воно десь у крові. У цивільному житті не виходить. Тому і повернувся», — каже він.

Історія Давида — одна з тисяч історій українських військових, які пройшли через російський полон.

І саме ці свідчення стають важливими доказами того, через що доводиться проходити українським захисникам у неволі.

Кожна розповідь фіксує досвід цієї війни — і з часом може стати частиною доказів, які притягнуть росію до відповідальності за злочини проти українських військовополонених.