День Державності VS День Незалежності. Синдром провини народу за війну та радянські ідеологічні маркери

28 липня 2023 року ми відзначили День державності, проте з цим святом маємо багато фейків та упереджень.

У соціальних мережах та віртуальній реальності розгортається масштабна дискусія: навіщо нам святкувати День державності, коли ми маємо День незалежності і який сенс цього свята. А згодом, цього тижня, з’явився новий фейк про провину українців за цю війну – «українці самі винні і заслужили на цю війну», який вказує на те, що це пропагандивна інформаційно-психологічна операція окупантів працює активно. Боротьба з радянськими ідеологічними маркерами натикається на велике непорозуміння з боку населення і пересічних українців. Кожна з цих тем є широкою і вартує багатьох аналітичних світоглядних публіцистичних статей, а не короткого допису.

ДЕНЬ ДЕРЖАВНОСТІ ЧИ ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ?

Львівська ОВА, зокрема її очільник Максим Козицький, його заступники: Андрія Годик і Олександр Кулепін, Львівська міська рада в особі міського голови Андрія Садового та Львівська обласна рада в особі Юрія Холода і Христини Замули минулого тижня взяли участь у святкуваннях Дня  державності, під час якого відбулася екуменічна молитва за мир в Україні, за участі представників усіх конфесій, зокрема владики Степана Суса та оркестру Збройних сил України. Розпочалося святкування на проспекті Свободи, біля пам’ятника Тарасу Шевченку із виконання державного гімну України та хвилини мовчання, опісля лунали патріотичні пісні та духовний гімн України «Боже Україну храни».

Отож, День незалежності у світі, як правило, святкують ті держави, які довго були колоніями імперій чи метрополій, зокрема США, які були колонією Англії. Французи, наприклад, свій День незалежності називають Днем взяття Бастилії – в’язниці з політичними в’язнями, яка символізувала тоталітаризм і абсолютизм та насилля над вільними громадянами, проте Франція не має потреби святкувати незалежність від метрополії, оскільки сама була центром імперії і колоніальних володінь у минулих століттях.

Українці дуже довго знаходилися у складі російського імперіалізму, зокрема землі на Сході України, під різними його назвами: московського царства, російської імперії, радянського союзу. Звісно, що вага України для російського імперіалізму досить велика, оскільки, українці, які були губерніями російської імперії, все ж таки відрізнялися від інших республік і мали свої особливості, про що вказують відомі люди ХVII – XX століть: політики, мандрівники, вчені. Без України російський імперіалізм не почувається впевнено, а тоталітарна імперія не є імперією. Тому святкування Дня незалежності є виправдане, оскільки ми святкуємо вихід зі складу радянського союзу – квазідержави, яка існувала на наших землях, проте була формою російського імперіалізму і поневолення. Тому святкування Дня незалежності є справедливим та виправданим для кожного українця.

День державності вказує на те, що на території окремої держави була протяжність державотворення в межах кількох століть. Той факт, що нація у певні періоди своєї історії на своїй території могла мати квазідержави чи бути під окупацією або у складі інших держав не свідчить про те, що державотворення було припинено. Україна має довгу тяглість свого державотворення, починаючи з України-Руси ІХ століття, а ще раніше, починаючи від Антського Союзу IV століття, який мав ознаки першого державного утворення з центром у Києві. Згодом, Галицько-Волинське князівство, яке мало не тільки князів, а й королів, Козацька держава, Гетьманщина, Визвольні змагання 1917 – 1920 років, вільна Україна як Українська Народна Республіка та відновлення Акту незалежності України 1941 року, під час німецької окупації. Українська соціалістична народна республіка у складі радянського союзу не була правонаступницею українського державотворення, а квазідержавою на нашій території. Така довга історія державотворення, коли українці часто були не державною нацією вказує на те, що День державності за характером і своїм символізмом зовсім інше свято, аніж День незалежності.

День незалежності для українців став сакральним днем, але не менш вагомим є День державності, який в умовах повномасштабної війни вказує нам на те, що зараз боремося за власну свободу, власну державу і право бути європейською нацією. Обидва свята важливі у свідомісному вимірі прийдешніх поколінь українців, для яких ця війна буде історією, хоча для нас вона є важкою реальністю. Наше завдання – працювати над розбудовою нашої держави, щоб після перемоги ми мали свій конструкт національного розвитку.

ІДЕОЛОГІЧНІ МАРКЕРИ РАДЯНЩИНИ ТА КОНСТРУКТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Сьогодні розганяється кілька негативних думок, які стосуються боротьби із радянським минулим у формі знесення пам’ятників, перейменування вулиць і позбавлення усього «руского міра», який нас пригнічує. На жаль, ми повинні визнати той факт, що росія веде війну на повне фізичне знищення нас як нації, а також на знищення усього українського: традицій, звичаїв чи духовності. Ненависть до українців настільки сильна, що росія, попри збитковість цієї війни для себе, продовжує боротьбу на знищення наших міст і сіл до «нуля». Часто ця форма «до випаленої трави» повторює монгольський сценарій ведення війн, які є присутні на генному рівні підсвідомості московитів. З іншого боку, це велика заздрість і ненависть до вільної України, яка хоче жити своїм життям і бути частиною європейського світу, а не придатком азійської тоталітарної імперії.

Боротьба з радянськими пам’ятниками є складною, оскільки навіть на Заході України учасники натикаються на спротив місцевого населення, які у пам’ятниках не бачать жодної загрози. Це, як правило, старше покоління, яке народилося і жило у радянському союзі. На жаль,  ми, тридцяти п’ятирічні чи сорока річні, які ще застали радянський союз, радянські фільми і пісні, теж на рівні підсвідомості не можемо одразу відмовитися від минулого, до якого ми звикли. Начебто, здається нема нічого поганого у цитуванні радянських легких і наївних комедій, проте будь-які сліди радянщини є маркерами тоталітарного світу і компроміси з радянським минулим неприпустимі.

Маємо категорію осіб, які вважають, що нічого погано нема у вічному вогні з п’ятикутної зіркою, чи ще: можна доклеїти вуса Іллічу і буде як наш український козак; Щорсу додати шарму, змінити коня, додати шаблю і буде наш отаман; на радянське пиво чи воду наклеїти синьо-жовті наклейки – і буде українське. Подекуди, такі думки дотепні при можливості зекономити кошти на демонтуванні, проте маємо кілька загроз.

Радянина – це символи ідеологічні, тоталітарні, і на рівні підсвідомості вони нас поневолюють. Позбутися минулого дуже важко, особливо, коли це важливий проміжок власного життя, з якими пов’язані спогади, емоції чи люди. Та маємо бути у цій боротьбі непохитними, бо символи є надважливими для будь-якої нації. Наша провина в тому, що не почали цей процес раніше, одразу після здобуття незалежності. І що прикріше, що не було жодного програмного документа чи державної програми, які б цей процес регулювали. Окрім того, кожний розуміє, що потрібно виробити націєцентричний конструкт національної ідентичності, бо знесення ідеологічних маркерів чи заміни вулиць – це тільки перший крок. Заміна одних символів на інші, щоб зміцнити національну ідентичність не працює, оскільки пересічний українець на свідомісному рівні залишиться совком. Варто проводити подальшу роботу для утвердження нашої національної пам’яті. Це стосується жвавої дискусії про заміну радянського серпа і молота на український тризуб на радянському пам’ятнику в Києві. Але чи стане цей пам’ятник одразу українським? – Навряд чи.

Увесь меморіально-музейний комплекс, який у радянський період був візитівкою Києва, є дуже важливим. І якщо заглянути у символьне значення цього комплексу, жінки з мечем, її рис обличчя, то він уособлював войовничу тоталітарну імперію, яка вище понад маси – так як і було у союзі, люди були маленькими гвинтиками тоталітарної машини. Чи зробить заміна пам’ятник українським? Чи зможемо ми приходити до нього у наші сакральні свята, згадуючи своє минуле? – Ні. Він і далі буде символом старої руйнівної епохи, тому його варто позбутися зовсім.

КОМПЛЕКС ПРОВИНИ АБО ВІЧНЕ ПИТАННЯ: ХТО ВИННИЙ У ЦІЙ ВІЙНІ?

Складним питанням залишається проблема нашої провини за війну. На жаль, стверджувати, що ми винні у цій війні чи ми її заслужили – це таки нелюдяно. Навіть аморальні люди, які отримують важкі хвороби, не заслуговують на таку страшну долю чи розплату. Нам інколи здається, що десь існує справедливість, але це основа нашого соціалізованого мозку, насправді питання дуже складне і шукати в ньому логіки важко. Ми не винні у цій війні, але ми, на жаль, несемо велику відповідальність за багато речей, які пов’язані з цією війною. Насамперед, це втрата пильності в інформаційному просторі, оскільки роками російська федерація нам нав’язувала думку, що ми тепер можемо дружити.

Російська пропаганда постійно нав’язувала думку, що українське маловартісне і дешеве. На жаль, ми повірили, у те, що росія є сусідом і союзником та ніколи на нас не нападе. Ми не вірили у власні національні сили, знецінюючи їх через міфи цієї пропаганди. Комплексна робота із «промиванням мізків» цілих поколінь російською пропагандою була успішною.

Фейки і дезінформація, що була присутньою у квітні цього року, яка розглядала президентів як винуватців війни, була ретельно спланована кремлем. Насправді, жодний президент, включно з віктором януковичем, не зупинили б цього наступу, оскільки він готувався одразу після виходу України з радянського союзу. Системне і комплексне знищення збройних сил України, розрахунок за газ частиною ракет і зброї, включно з ядерною, військові бази на нашій території та Чорноморський російських флот мали на меті послабити і нейтралізувати Україну. І прикро, що ми на це не звертали уваги. Сьогодні за ці помилки ми платимо страшну жорстоку ціну.

Комплекс провини нам намагаються нав’язати окупаційна пропаганда з метою психологічної війни, щоб зменшити наш патріотичний запал і войовничий дух, посіяти хаос і зменшити віру у власну перемогу. Московити знають про те, що у багатьох українців на підсвідомому рівні є ще не подоланий комплекс меншовартості, тому комплекс провини – це вдалий інформаційний вкид, який можна використати.

Так, ми відповідальні за цю війну. Шукаючи ворога, чи перекладаючи провину одні на одних, чи на інші країни світу, – це ознака незрілого суспільства. Зріле суспільство бере відповідальність на себе, визнає власні помилки і над ними працює, а не кидає усе на самовплив. Покладати провину за війну на українців, або стверджувати, що ми це заслужили – таки не людяно, аморально і безвідповідально як у випадку, коли жертву звинувачують у тому, що на неї напали, зґвалтували чи вбили. Насправді, ніхто не заслуговує на таку страшну реальність як війна. Сплачуючи страшну ціну у цій війні варто зробити висновки, працювати над помилками, визнавати власну відповідальність задля того, щоб прийдешні покоління не знали, що таке російські ракети чи бомби.