Документування 10 років російських військових злочинів

«Росіяни роблять усе, що можна побачити в найстрашніших кошмарах», — каже Моніка Андрушевська, яка документує російські військові злочини, в ексклюзивному інтерв’ю Kyiv Post. Про це  пише Міхал Куявський – варшавський журналіст, який спеціалізується на регіоні Центральної та Східної Європи та колишній керівник відділу поточних справ TVP World, є спеціальним кореспондентом Kyiv Post.

Військові злочини, вчинені Росією в Україні, регулярно розслідуються українською прокуратурою та міжнародними інституціями, такими, як Міжнародний кримінальний суд (МКС), з самого початку війни. Найближчим часом Рада Європи також створить міжнародний трибунал для розгляду цих справ.

Розслідування російських злочинів також передбачає збір свідчень та роботу на територіях перебування окупаційних військ.

Kyiv Post поспілкувався з Монікою Андрушевською, яка в рамках своєї роботи в польському Центрі документування російських злочинів в Україні імені Рафаеля Лемкіна документує російські злочини проти мирного населення.

Міхал Куявський: Що Вас привело в Україну?

Моніка Андрушевська: У 2014 році, коли розпочався Євромайдан, я була свідком цього неймовірного руху за незалежність молодих людей мого віку. Я вирішила пропустити іспити в університеті та поїхати до Києва. Там відбувалася історія, і я хотіла бути її частиною. Мені було 21 рік, і я побачила вперше смерть. Те, що посеред Європи вбивали людей, вплинуло на мої подальші життєві рішення. Я тоді спостерігала за подіями на Донбасі. Усі, кого я зустрічала на Майдані, прямували на схід України. Більшість із них були студентами, які раптово стали військовими. Я допомогла їм організувати необхідні речі, такі як уніформа та аптечки. Я вже отримувала повідомлення про те, що Росія вбиває людей у ​​Криму та на Донбасі. Наприклад, одним із перших злочинів стало вбивство 16-річного Степана Чубенка, якого викрали та розстріляли під Донецьком російські сепаратисти. Там було побито і вбито більше людей. Мене це шокувало: у 21 столітті Росія вбиває дітей, і ніхто не реагує. Людей викрадають і вбивають за їхні переконання та погляди. Відсутність реакції світу викликала у мене глибоке відчуття несправедливості.

Що саме Ви там робили?

Я організовувала допомогу та інформувала про те, що відбувається, в соціальних мережах. Я потрапила у батальйон «Донбас», сформований зі сходу України. Вони воювали за свою країну, за свою землю. Бандерівців там не було, всупереч твердженням російської пропаганди. Більшість бійців батальйону загинули, пропали безвісти або потрапили в полон. Я їх знала. Це було шокуюче. Я відчувала, що мушу залишитися там.

У тій чи іншій формі збройні дії там тривали до лютого 2022 року, а потім, з російською агресією, поширилися на всю країну.

Це вірно. Мене дратує, коли я читаю в західних ЗМІ, що минуло два роки війни. Якщо війна тривала два роки, то де гинули мої друзі десять років тому? Люди забувають, що це триває вже понад 10 років. Змінився лише масштаб. Все, що Росія зробила в 2014 році в Криму і на Донбасі, зараз вона робить в інших частинах країни. Ті ж методи, але в більших масштабах. Спочатку Росія розглядала це як експеримент. Вони перевірили, скільки їм це може зійти з рук, і дійшли висновку, що їм може зійти з рук будь-що. Ми є свідками зґвалтувань, викрадень та інших злочинів.

І це те, в що Ви почали втягуватися.

Я документую та оприлюднюю російські злочини проти мирного населення. Через три дні після того, як Росія розпочала повномасштабну агресію проти України, у Польщі при Міністерстві культури та національної спадщини Польщі при Інституті Пілецького відкрився Центр документування російських злочинів імені Рафала Лемкіна. Мені надійшла пропозиція організувати групу, яка збиратиме свідчення українців, котрі зазнали російських репресій або були свідками злочинів. Я погодилася, відчуваючи, наскільки це важливе завдання, оскільки воно дало б змогу висловитися жертвам і зафіксувати їхні страждання. Це ініціатива польської держави. Я не хотіла відмовлятися. Це найбільша неукраїнська державна установа, яка займається цим питанням.

Точніше, яку роботу Ви виконуєте?

Ми документуємо всі злочини, скоєні Росією. Ми збираємо інформацію про події, які відбулися з 24 лютого 2022 року, але також і раніше. Наше головне завдання – збирати інформацію про те, що відбувається на окупованих Росією територіях. Як правило, це невеликі прифронтові міста та села, звільнені Україною. Відвідувати такі місця має сенс більше, ніж працювати у великих містах, таких як Харків. Задокументувати російські злочини там легше через наявність служб і прокуратури, яких у маленьких селах немає. Ми акцентуємо увагу на локальних трагедіях, зрівнянні сіл із землею. Місцеву еліту, владу, працівників закладів культури, вчителів замикають у підвалах і катують. Декому вдається втекти, інші були вбиті. Є й такі, що живуть в окупації у великому страху перед арештом і тортурами. Ось так виглядає геноцид.

Як Вам вдається достукатися до цих людей?

Ми контактуємо з місцевою владою окупованих міст. Представники місцевої адміністрації часто тимчасово проживають у великих містах, таких як Харків чи Запоріжжя. Люди, з якими ми спілкуємося, надають нам контакти внутрішньо переміщених українських біженців, які зазнали російської окупації. Другий спосіб – поїздки у міста, звільнені Збройними Силами України. Зазвичай наші перші кроки спрямовані на центр культури та місцеву адміністрацію. Це тому, що це також ті місця, до яких російські солдати вперше підходять, коли займають місто. У росіян є списки заборонених осіб, на підставі яких вони затримують людей.

Центр Лемкіна опублікував звіт про російські злочини, який базується на Вашій роботі. Про який масштаб ми говоримо?

Моя група з чотирьох осіб зібрала близько 700 свідчень.

Що вони кажуть?

Росіяни роблять все, що можна побачити в найстрашніших кошмарах. Неодноразово ми стикалися з ситуацією, коли, приїхавши в населений пункт, місцеві жителі казали нам, що росіяни нічого поганого не зробили. Репресії зачіпають насамперед місцеву еліту, родини військових та активістів. Зазвичай ми починаємо з розмови з однією людиною, наприклад, з директором школи. Він вказує на інші, наприклад, «батько одного зі студентів був ветераном, росіяни його забрали». Повертаючись до вашого запитання, мародерство та сексуальне насильство є повсякденними явищами, буквально всюди. З 2014 року було з десяток камер тортур; сьогодні ми говоримо про сотні.

Ви маєте на увазі такі випадки, як Буча, Ірпінь чи Ізюм?

Це найвідоміші, символічні випадки. Таких місць, як Буча та Ірпінь, десятки. Про багатьох із них ми досі не знаємо, бо вони в окупації. Це також стосується масштабів явища: сам факт того, що ці населені пункти досі окуповані, не дозволяє нам знати повний масштаб злочинів. Можливо, ми ніколи про них не дізнаємося.

З 2014 року росіяни викрали багато українців у глиб Росії. Це стосується як широко розголошеної теми викрадення дітей, так і жителів Криму. Про яку групу йде мова?

Це заручники Росії. Окрім військових, у нас є ще дві категорії в’язнів. Перша категорія – це заручники Кремля, це політв’язні, які утримуються в Криму та на території Російської Федерації, чисельністю близько 200 осіб. В основному це кримські татари. Нещодавно, наприклад, було 10 років ув’язнення Валентина Вигівського, який є найдовше утримуваним українським політв’язнем у Росії. Він перебуває в полоні з вересня 2014 року. Його злочином стала участь в авіашоу в окупованому Кримському півострові. Його звинуватили в шпигунстві на користь російської авіації і посадили в колонію, яка є сучасним еквівалентом радянського табору. Друга категорія – вихідці з Донбасу, з окупованих Луганської та Донецької областей. Вони отримують кілька років ув’язнення за різні абсурдні звинувачення. Це і зрада Батьківщини, а саме ДНР, хоча вони є українськими патріотами. Можна виділити й третю групу. Йдеться про людей, викрадених росіянами після 2022 року. Це може становити близько 14 тисяч осіб, зокрема зниклих безвісти, чия доля невідома.

Час від часу відбуваються обміни військовополоненими, а як бути з цивільними? Це не дуже часто обговорюється. Чи є можливість сприяти їх поверненню в Україну?

Тут починаються труднощі. Цивільних утримують як у Росії, так і на окупованих територіях. Росія прагне обміняти мирних жителів на захоплених українцями військових злочинців. Ми спостерігали це під час нещодавньої річниці збиття Росією малайзійського рейсу MH17. На Володимира Цемаха, який був одним із винних у цьому злочині, обміняли Олега Сенцова та інших політв’язнів. Росія обмінює політв’язнів на власних злочинців.

Подібний обмін відбувся 1 серпня 2024 року між Заходом і Росією та Білоруссю, де журналістів і активістів обміняли на проплачених росіянами вбивць…

Ось як це виглядає. Зауважимо, що росіян в Україні не переслідують. Живуть мирно. На жаль, Україні немає кого запропонувати на обмін своїм мирним жителям. Якщо Україна обміняє кадирівців чи вагнерівців на цивільних, то це призведе до ситуації, коли Росія захопить і посадить абсолютно всіх, хто потрапить під її контроль. Це вимагання.

Ви намагаєтесь висвітлити долю цивільних військовополонених та підтримати зусилля їхніх родин щодо їх звільнення.

Я роблю те, що можу. Спільними зусиллями добрих людей і української держави нещодавно вдалося повернути додому, зокрема, Олену П’єх, музейницю з Горлівки під Донецьком. Як людина патріотичних поглядів, у 2014 році через реальні погрози покинула рідний дім і переїхала до Одеси. На жаль, її мама перенесла інсульт, і Олена була змушена відвідувати її на окупованій території. Під час одного з візитів її заарештували та піддали тортурам. Тут є символічний елемент, що стосується російської пропаганди. На шиї Олени було намисто із зіркою Давида. Її російські мучителі публічно відрізали. Протягом усього полону вона зазнавала переслідувань з боку росіян через її єврейське походження. Росія постійно називає українців нацистами, а насправді використовує відомі з історії методи. Олена П’єх перебувала у в’язниці з серпня 2018 року. Її звільненню сприяла увага ЗМІ, що свідчить про те, що висвітлювати ці проблеми справді варто. У Польщі до її звільнення були залучені такі організації, як Національний комітет ICOM Poland, головний рабин Польщі Міхаель Шудріх, Європейський Союз і Ватикан. Невинного українця єврейського походження окупаційна влада засудила на кілька років за державну зраду! Це абсурд. Що була для неї батьківщина, як не Україна?

Це індивідуальна історія зі щасливим кінцем. На це чекає набагато більше людей.

Моніка Андрушевська: Але в російському полоні досі залишається Богдан Ковальчук, якого заарештували в окупованому Донецьку в серпні 2016 року у віці 17 років, тобто він був ще неповнолітнім. Його звинувачують у «тероризмі» та співпраці з українськими спецслужбами. Сепаратисти пропонували йому «помилування» в обмін на згоду залишитися на окупованій території, але хлопець відповів, що хоче жити у вільній Україні і ні на яке помилування не прийме, бо це було б зрадою Батьківщини. Це вочевидь свідчить про те, наскільки абсурдними були ці звинувачення: якщо Богдан насправді був небезпечним терористом, чому б окупаційна влада Донецька хотіла тримати його на своїй території? Можливо, саме тому, що вони добре знають, що його затримання та тортури були просто захопленням дитини та порушенням усіх міжнародних законів, компрометуючих як Росію, так і її донецьких маріонеток? Цей хлопець вже вісім років ув’язнений у виправних колоніях. Можете собі це уявити? Все своє доросле життя в неволі. Він може повернути собі свободу лише через обмін полоненими, і щоб наблизити це, його історія потребує розголосу.

Які Ваші подальші плани?

Я буду продовжувати нашу роботу. Попереду ще багато чого. Росія продовжує вчиняти військові злочини, і багато територій все ще перебувають під окупацією. Все це вимагає ретельного документального оформлення. Масштаби величезні, і ми боремося з часом. З кожним днем ​​російського вторгнення стає все більше жертв і свідків російських злочинів. Ми повинні задокументувати це.

Міхал Куявський від 15 жовтня 2024 року.

Переклад українською Анна Стожко