“Дорога до Польщі”

Записки «новоспеченого» варшавяка.

Гостросюжетний серіал

Серія перша «Суперечливі відчуття»

В кінці 80-х в Чехії проводився «Рокфест», на який з’їжджалися групи, в тому числі, з, ще тоді, “Радянського Союзу”. Мені і моєму приятелю, як організаторам подібного фестивалю в Криму, запропонували з’їздити на цей «Рокфест» з однією з українських груп.

І ось ми сіли в поїзд, який йшов зі Львова до Перемишля. Це виявився найбільш зручний маршрут до місця проведення фестивалю, який в той час проводився в Остраві (Чехія). Далі ще попереду були дві пересадки: в Перемишлі та в Катовіцах. Поки добиралися до Львова познайомилися з хлопцями з групи. Всі вони були дуже різні, але, напевно, цим і доповнювали один одного. Коли ми перетинали кордон, прикордонники та митники, дізнавшись про те, що група їде на фестиваль, цікавилися – хто старший. І все, на той момент, не зрозуміло для мене, показували в мою сторону. Приїхавши до Перемишля і купивши квитки ми попрямували на посадку до Катовіц. Як виявилося, посадкою це назвати було не можливо. Виявилося, в той час, квитки продавали без прив’язки до кількості місць. Загалом, людей набилося як «оселедців в банці». Причому, штовханина була і у коридорах і у тамбурах. В якийсь момент, не можна було навіть знайти місця приткнути другу ногу. І тут почало відбуватися найцікавіше. Всі мої «підопічні» дістали хусточки повністю засіяні золотими виробами та влаштували «маленький базарчик». Мені стало якось не по собі. Згадалось в пам’яті картина розмови з митником і присвоєння мені «звання» старший (По всій видимості, всіх «відвело», в тому числі, завдяки моєму синьому службовому паспорту, який прикордонними службами соцкраїн сприймався з «особливим пієтетом»). По приїзду в Катовіце, мені довелося зажадати від усіх учасників вояжу залишити все, що залишилося після «базарчика», в камері схову. Попереду була наступна межа, а Чехи, не знаю як на ввезення, але на вивезення, без оплати, не можна було вивезти, навіть, пару нового взуття. В кінцевому підсумку, з боєм, все завантажили в камеру зберігання. Вокзал в Катовіцах справив похмуре враження. Було брудно, трохи смерділо, але, головне, всюди вешталася опухла алкашня.

В Остраві на всі дні фестивалю, приймаючою стороною були організатори. Все було не погано. Хороший готель, харчування і сам фестиваль. Після фестивалю приймаючою стороною була місцева рок група, яку раніше приймали в Україні. Всі приємні відчуття закінчилися рівно в день завершення фестивалю. Місцева «братва» (не хочеться їх називати по іншому) не знала де нас розмістити і, взагалі, що з нами робити. Благо, що на фестивалі мені довелося познайомитися з режисером місцевого телебачення і він погодився прийняти нас з приятелем у себе. На вечір нас «братва» запросила на вечерю. Всі зустрілися в обумовленому місці і після чергового довгого очікування сіли в трамвай в супроводі представника «братви». На трамваї їхали години півтори. Вийшли на кінцевій і підійшли до облупленого будинку. Дуже хороший був би антураж для зйомок фільму жахів. На питання: «Чому ми саме сюди приїхали?», Мені відповіли: «Тут найдешевше в місті пиво». Завіса. Їсти було нічого. Загалом, лягли спати голодними. Не буду далі продовжувати про Чеському гостинність. Чи не про те, в даній серії, йдеться. Ще одним завданням, т. н. приймаючої сторони, було купівля нам квитків в Польщу. До речі, «братві», свого часу, оплатили квитки з України до Чехії. Розпрощавшись з кронами і після довгого очікування квитків ми сіли, нарешті, в поїзд. Поруч з нами їхав, десь нашого віку, а, може, трохи старше поляк. Його звали Арек і ми швидко знайшли спільну мову, не дивлячись на незнання польської мови. Трохи пізніше в вагоні з’явилася контролер. Це була неприємного вигляду «чеська тітка». Подивившись наші квитки вона почала, в лайливому тоні, щось від нас вимагати. Було важко зрозуміти, що вона від нас хоче. Арек також вступив в суперечку. Розібравшись він пояснив нам, що необхідна ще доплата. «Братва» прекрасно знала про це. А головне, розуміючи що у нас відсутні крони, але відправили нас, стверджуючи, що купили нам повні квитки. Арек намагався пояснити тітці ситуацію, що склалася, але та, все більше, виходила з себе. Далі сталося те, що забути, напевно, не вийде. Вона зажадала, знову, чомусь, саме мені, йти за нею. Ми вийшли в тамбур. Поїзд досить швидко рухався до кордону. Чешка відкрила, на всьому ходу, двері на вулицю і показала мені на вихід. Це було останнє, в цій поїздці, незабутнє враження про Чехію, далі була Польща.

Ми продовжили поїздку. Чеська тітка контролер не повернула нам жодного квитка. Так що ми перетворилися на справжніх «зайців». Незабаром пройшли кордон. Ще через якийсь час в вагон зайшов польський контролер. Це був поважного віку дядечко, треба сказати, приємної зовнішності. Він підійшов до нас. Арек пояснив ситуацію, що склалася. Поважний дядечко, ні на секунду не задумавшись, сказав наступне: «Все зрозумів, не переживайте, довезу всіх без проблем». Ми були щасливі. І запам’ятаємо на довго цих двох контролерів, але по-різному. Ось така для нас «прірва» була у відчуттях між Чехією і Польщею.

По приїзду в Катовіце, Арек запропонував нам відвідати гарне, на його погляд, кафе. Але в останній момент, вони удвох з моїм приятелем, вирішили відійти у своїх справах. Мене, все ж, привели в це кафе і пішли. В кафе було дуже багато народу і вільних місць не було видно. Адміністратор або офіціант, не знаю точно, повів мене вглиб залу. Ми підійшли до столика, за яким сиділо троє. Чоловік і дві жінки середніх років. Одне місце за столом було вільне. Адміністратор, переговоривши з сидівшими за столом, запропонував мені сісти, залишивши меню. Пізніше, після мого спілкування з офіціантом, судячи з усього, та зрозумівши, що поруч сидить не поляк, чоловік уточнив про моє походження. Напевно, отримавши потрібне для себе підтвердження, чоловік підсунув до мене чисту четверту чарку, що стоїть на столі і налив, то, що вони пили з панянками. Так мені вдалося прекрасно пообідати в приємній компанії поляків.

Подальші кілька днів перебування в Польщі, в людському плані, по відчуттях, було саме таким, як в двох попередніх випадках. Не потрібно, напевно, пояснювати, що і для нас, який приїхав іноземець, як правило, також, був дорогим гостем. Ось вам і відносини між країнами, на людському рівні, навіть у ті, особливо важкі часи для Польщі. Все ж інше – це політика наших днів.

Не хотілося псувати картинку, але, заради об’єктивності, два слова про «важки польські часи». Враження, в тій поїздці, від країни в цілому і стану міст були самі гнітючі. Поляки були змушені скуповувати все, аж, до старих поламаних телевізорів. У всьому відчувалася якась розруха. Так, щоб оцінити по-справжньому, пропоную уявити собі п’ятизірковий готель і хостел в напівзруйнованому будинку. Саме так тоді відрізнялися наші країни. Тільки тоді Україна була – п’ять зірок. А от прості люди в Польщі виробляли, тоді, просто протилежне враження. Напевно саме тому у них вийшло. Сьогодні це зовсім інша країна. Хотілося б, щоб і люди були такими ж як і багато років тому.

Далі буде…