Ілько Лемко, Хранитель Львівських старожитностей, у новому есеї розмірковує про злободенне
Ілько Лемко, Хранитель Львівських старожитностей, у новому есеї розмірковує про злободенне.
«Кожна епоха творить мову. Епоха війни творить свою мову. Майже на офіційному рівні ми чуємо такі неологізми, які б декілька років чи навіть пів року тому здавалися нам зовсім незрозумілими, утім зараз ми достеменно знаємо про що йдеться, коли кажуть: «бавовна», «прилетіло», «мобіки», «денери», «задвохсотити», «заземлити», «від’ємне збільшення збройних сил рф», «виття на болотах» etc. До речі про рф, усі власні назви, пов’язані з країною-агресоркою (не забуваймо про фемінітиви), навіть в офіційних інформаційних повідомленням, пишуть тепер з малої літери: росія, рашка, рф, путін, лавров, медведєв, шойгу, кадиров, небензя, скабєєва, захарова і т. п. Хто вперше ввів цю моду, невідомо, але її водночас підхопили усі в Україні, хто лишень щось пише. Про новомову російсько-української війни, напевно, напишуть не одне лінгвістичне дослідження, утім нині поговоримо трохи про інше.
Російська мова сьогодні в Україні виганяється звідусіль, з усіх сфер нашого життя, виганяється разом з усіма пушкіними, достоєвськими та булгаковими, і це добре і абсолютно логічно. Але тут є одна заковика: вигнати російську мову як таку, російську мову, яка стоїть окремо від української – це будь ласка, немає жодних проблем, але вигнати російську мову з української – це вже вибачте, це неймовірно важко, це майже неможливо. Ви спитаєте, чому? Бо змести, видалити бруд, який лежить окремо десь в куточку підлоги і кинути його у смітник – легко, а той бруд, який роками в’їдався в цю підлогу – ой як важко. Що ж до української мови, то брудні метастази кацапщини за останні століття й десятиліття так в неї в’їлися, що видряпати їх, здається, не до снаги нікому.
Боротьба за культуру української мови в нашій журналістиці – це окрема, хвора тема, але наразі зупинимось на нагальних найбільш розповсюджених помилках цієї мови в часі війни. Претензії висуватимемо лише до журналістів і решти усіх можливих речників: військових адміністрацій, оперативного командування, різних державних структур, міністерств і т. п., бо речники – це теж журналісти, і вимоги до них, як до журналістів.
Хоча, може, не варто займатися мовним пуризмом у такий складний час, бо «какая разніца», чи наші збройні сили «наносять» вогневі удари по окупантаМ, чи «завдають» їх по окупантаХ, лишень аби цих знищених окупантів було якомога більше. Але позаяк ми взялися виганяти російську мову з нашого життя, то чому б її не вигнати і з інформаційної української мови? «Мово, моя ти єдиная зброя» – ці слова Лесі Українки як нікого іншого стосуються журналістів, бо насправді жодної іншої зброї у них нема, а будь-яка зброя завше має бути гострою й дієвою, як американські HIMERS’и.… »
http://surl.li/dabcg