Історія одного порятунку в Тетієві, за який німець отримав звання Праведника
Історія одного порятунку в Тетієві, за який німець отримав звання Праведника.
Якоб Штейн або Яків Стеюк. Його варто вважати народженим в сорочці. Він народився у високоосвіченій, заможній єврейській родині в Хотині, в 1915 році, вступив до університету в Бухаресті (Румунія), вільно володів румунською, німецькою та французькою мовами.
Сюди варто додати історичного контексту. В 1918 році Бессарабська губернія була приєдана до Румунії. А в 1940 зайнята радянськими військами. Цього ж року Якоба Штейна призначають директором трикотажної фабрики у Чернівцях.
А де тут Тетіїв?
На цей час в Тетієві Якоб не те, що не бував, але навіть не знав про існування такого містечка. Поки що не знав. Але все ще було попереду. А ще кохання і зрада.
22 червня 1941 року війна прийшла в Чернівці. Якоб отримує наказ по роботі їхати до Києва, але йому вдається доїхати лише до Кам’янець-Подільського. Та вміння знаходити спільну мову з різними людьми і мабуть підказка ангела-охоронця, дають йому можливість замінити паспорт і національність в ньому на Яків Андрійович Стеюк, румун. Це і врятувало його. Тому, що вже за кілька днів 30 тисяч євреїв міста були спочатку загнані в гетто, а потім розстріляні. Батьки Якоба загинуть у могилівському гетто в 1942 році, але він про це дізнається значно пізніше.
Вже тепер Яків завдяки гарним новим знайомствам влаштовується спочатку комірником, а потім бухгалтером на нафтобазу, куди начальником був призначений інтендант німецької армії зондерфюрер Еккехард Бінгель із Гамбурга.
Інформація про наявність у бухгалтера підроблених документів вже досить швидко стала відома Бінгелю, але він Якова не лише не здав, а й попросив бути більш обережним. Бінгелю, який критикував німецьку владу, подобалося спілкуватися із Стеюком, який гарно знав німецьку та інші мови, та ще й орієнтувався в німецькій історії та літературі.
І коли Бінгеля призначили на посаду заступника начальника обласного управління німецької фірми, що займалася збутом нафтопродуктів, і перевели до Києва, він запропонував Стеюку поїхати з ним та у виданому йому відрядному посвідченні дописав: «Їде в супроводі одного робітника».
Так, 18 серпня 1942 року Яків Стеюк опинився в Києві. Він виконував у фірмі обов’язки бухгалтера, перекладача та супроводжував Бінгеля в інспекційних поїздках на нафтобази, розташовані в різних містах. В одній із таких поїздок, Бінгель повідомив Якову, що відряджає його до Тетієва, працювати комірником складу нафтопродуктів, бо є підстави непокоїтися через питання безпеки.
І Яків опиняється в Тетієві та закохується у тетіївчанку Фортуненко Олександру Олександрівну. Але вже через півроку Бінгель терміново відкликає його назад до Києва: через те, що Стеюком чомусь зацікавилася місцева поліція.
Працюючи в Києві, Яків не раз був свідком того, як Бінгель рятував людей. Багато хто звертався до Бінгеля через нього. Так, в нафтоуправлінні працювала бухгалтером Олександра Іванівна Сачкова, яка розповіла Стеюку, що її чоловіка, архітектора, забирають до Німеччини. Стеюк повідомив про це Бінгеля, і той терміново оформив архітектора на фірму креслярем. А ще, на підприємстві, під керівництвом Бінгеля, окрім Стеюка, працювало ще п’ятеро євреїв. Двоє чоловіків — робітники нафтобази і три жінки — прибиральниці.
А ще він згадує у своїх спогадах, як жителя Тетієва Анатолія Францевича Потемського районна поліція хотіла відправіти в Німеччину. В той час Стеюк працював в Тетієві на нафотобазі і Потемський прибіг на нафтобазу розповісти Стеюку про свою біду, якого шукали поліцейські. Яків заховав Потемського і порадив терміново їхати до Києва, і наступного дня він розповів все Бінгелю і той оформив Потемського своїм водієм Київської нафтобази, врятувавши від відправлення до Німеччини.
Все змінило 7 червня 1943 року. До Стеюка постукав незнайомий чоловік зі словами: «Мене прислала Олександра Фортуненко, ваша подруга з Тетієва. Вона перебуває в Києві у пересильному таборі на вулиці Львівській. Її готують до відправки в Німеччину. Олександра благає вас допомогти». І тут же натякає, що знає когось з табору, хто за гроші може її відпустити.
Він на емоціях не думає, бере гроші і разом із ним їде до табору, де його арештовують як єврея. А цей чоловік, з яким він приїхав був одним із поліцейських. І все його непокоїло питання: «Хто ж здав, що він єврей?». Вже потім він дізнався, що Олександру відпустили відразу після його арешту. І що за кожного виданого єврея німці платили 100 і більше марок. А він ніколи не ховав від неї, що єврей.
Так Яків опинився в Сирецькому концентраційному таборі. Пізніше в таборі опиняється і його знайомий з Тетієва Марк Феодосійович Возний, якого арештували за те, що був в компартії до війни. Якось в таборі по справам приїхав водій Бінгеля. Якову вдається передав Бінгелю записку у якій він написав: «Мені, як єврею, ви тепер уже ніяк не зможете допомогти. Допоможіть українцю Возному». Згодом він дізнався, що Бінгелю все ж вдалося звільнити Возного.
В’язнів концтабору змушували викопувати і спалювати тіла в Бабиному Яру. Пізніше на допитах він розповідав: «Після прибуття в Бабин Яр нам наділи на ноги кайдани, у яких ми залишалися день і ніч. Перший час ми не знали сенсу та цілей наших земельних робіт. І лише на шостий день, викопавши яму глибиною близько чотирьох метрів, ми виявили велику кількість людських трупів, серед яких були жінки, літні люди та діти. Частково трупи діставали з ями гачками, частково — екскаватором. Вилучені трупи укладалися шарами на побудовані майданчики, після кожного шару — дрова, які поливали відпрацьованим автолом. Таким чином на одній майданчику одночасно спалювалося близько 5 тисяч трупів. А таких майданчиків за час роботи з 12 по 26 серпня було влаштовано не менше десяти».
Були моменти, коли йому здавалося, що звідси він вже не вийде. Але одного разу один із в’язнів «дядько Ваня», сказав Стеюку, коли уважно подивився на його долоню, що він доживе до 65 років і буде мати 2-х дітей. Тоді це звучало божевільно-фантастично. Але одного дня, Якову та ще декільком в’язням, вдалося втекти із табору. Далі його переховувала, бухгалтерка з його роботи, Бронислава Антонівна Адамчук на Шулявці, а потім інший колега Свидерський на Подолі.
Після звільнення Києва, Яків дав покази, які були включені до документів Нюрнберзького процесу про звірства нацистів. А також познайомився із журналістом Самуїлом Глуховським, який записав його історію та інших в’язнів концтабору. У листопаді 1943-го Яків Стеюк був мобілізований до армії і звільнений лише у вересні 1947 року.
В 70-х він знову знаходить журналіста і вони разом зустрічаються із в’язнями концтабору і пишуть історії. І одного разу у Самуїла Глуховського виникла ідея.
— Ох, як би знайти Бінгеля, — сказав він.
— Невже це можливо? — запитав здивано Яків.
— Спробуємо…
Серед його хороших знайомих був відомий критик, літературознавець і германіст Лев Зиновійович Копелєв, до якого він і звернувся за допомогою. Копелєв у той час інтенсивно займався радянсько-німецькими культурними зв’язками і підтримував дружні стосунки з видатним німецьким письменником Генріхом Бьоллем. Бьолль на радіо вів цикл передач про Другу світову війну. Саме до нього Копелєв звернувся з проханням розшукати Бінгеля. В одній із радіопередач Бьолль коротко розповів історію Стеюка. І Еккехард Бінгель відгукнувся.
Якоб Штейн/Яків Стеюк дожив до 70 років, був двічі одружений та мав 3 дітей. Майже так, як передбачив «дядько Ваня».
В своїх спогадах він задає собі питання: чи правильно робив, що не ховав знання німецької. І відразу ж сам відповідає: «Використання німецької мови допомогло мені відкрити і розпізнати серед людоїдів в німецьких мундирах людину – Бінгеля».
У 2011 році німцю Еккехарду Бінгелю і українці Броніславі Антоновні Адамчук було присвоєно звання «Праведник народів світу».
За матеріалами: Яд Вашем і публікацій Самуїла Глуховського.
