It’s a Match: Центральна Європа

Війна в Україні дала відповіді на багато питань у Центральній Європі.

На одному з перших місць стоїть питання Вишеграду.

Водночас, Україна теж переживає кризу одного з форматів співпраці, на який покладалося найбільше надій.

Сьогоднішній день може (хоча й необов’язково) стати останнім днем домінування партії “Фідес” на угорській політичній арені. Вперше за 12 років у Будапешті неспокійно: прем’єр Віктор Орбан зіштовхнувся зі скоординованим, злагодженим спротивом опозиції, що готова єдиним фронтом виступити на виборах. У відчайдушній спробі зберегти “благословенний [у першу чергу для себе] застій” а-ля Кадар Орбан йде ва-банк на міжнародній арені. Він не надто переживає за ціну – заможний (поки що) московський шулер готовий допомогти.

Відмова міністрів оборони Польщі та Чехії їхати на саміт керівників відповідних відомств Вишеградської групи – не “істерика” й не “роздмухування конфлікту”, як міг би зреагувати на це міністр Сійярто. Останнім часом його риторика починає скидатися на ФБ-вправляння Марії Захарової. На очах цілої Європи міністр закордонних справ стає речником політичного боса.

Ні, відмова Блащака та Чернохової – це про інше. Це про “треба поговорити” – фразу, якою дорослі, раціональні люди реагують на очевидне “пробуксовування” стосунків навзаклад бундючному замовчуванню. “Вікторе, нам треба поговорити!” – і байдуже, який буде результат виборів. Чинний голова уряду не прагне допомагати Україні – це доконаний факт.

(Винесімо поки за дужки дещо мляву позицію його словацького колеги Едварда Геґера, що, пригадується, у мирному серпневому Києві 2021-го, на саміті Кримської платформи, закликав “зробити все, щоб міжнародне право не стало правом сильного”).

Цілком очевидно, що Угорщина Орбана стала дефектною ланкою Вишеграду.

Розмови про “неоліберально-лівацьку культуру”, що “точно не буде нашою”, добре вести під келих токайського та, бажано, у мирний час. Однак в добу, коли вибухи гримлять мало не під Перемишлем, а потік українських переміщених осіб не вщухає, стає якось не по собі. На часі – серйозніші розмови.

Втім, і Україна зіштовхнулася з феноменом “фальшивих друзів”. Якщо Вишеградська четвірка поки тримається, то Асоційоване тріо не пережило випробування ескалацією московитської агресії від слова “взагалі”. Ані Іраклій Гарібашвілі (від якого чекати цього слід було більшою мірою), ані Наталія Гавріліца (на тлі зростання рейтингів лівих проросійських партій) не спромоглися переконати свої уряди запровадити адекватні санкції проти Москви.

Внаслідок цього Тбілісі та Кишинів не поповнили списку “недружніх” (aka адекватних) країн і змогли зберегти чинні / набути нові торговельні преференції. Грузинські молочні продукти тепер знову потраплять на полиці напівпустих російських крамниць – ставка зіграла!

Водночас і стояти осторонь відчиненого ЄС інтеграційного вікна вони не спромоглися, тож вирішили подати заявки на членство одразу після України, розраховуючи на застосування “спрощеної процедури”.

В одному з текстових інтерв’ю, записаних мною для “Суспільне Новини”, я згадав, що англійській мові є цікавий вислів – to jump on the bandwagon. Грубо його можна перекласти як «примазуватися», більш коректно – як «користуватися нагодою» чи «підтягуватися».

Він доволі влучно характеризує те, що нині роблять Грузія та Молдова – намагаються поєднувати високопарні висловлювання щодо «європейської перспективи» та «непорушності принципу самовизначення націй» із відверто боягузливими реальними діями у зв’язку з ескалацією війни в Україні. Уряди «партнерів» відверто паразитують на готовності Брюсселя надати українській нації допомогу у скрутний момент.

Чи не видається вам, що it’s a match?

От і чеському урядові так здалося.

Міністерка оборони Чернохова запропонувала долучити Київ до Вишеградської четвірки – цілком успішної міжурядової організації, що може надати кошти й політичну підтримку, але…на жаль, у непевні часи переживає кризу ідентичності (так вийшло, так буває).

І Київ з радістю прийме цю пропозицію, щойно вона набуде формально визначених обрисів. Вона не лише допоможе Україні вистояти, посилить її позиції в ЄС, але й подолає (саме так, без будь-яких “напевно” та “найімовірніш”, а точно!) кризу ідентичності Вишеграду.

Оскільки триматися разом у скрутну хвилину – ознака справжніх друзів, істинних європейців.

Для інших є організації з центральними установами в Мінську й Москві.