Кілька останніх років польсько-українські відносини на політичному рівні перебувають у перманентній кризі
Історія на благо.
Зміна влади в України дає надію на так потрібне їх перезавантаження. Дуже часто ми чуємо, що у відносинах із Польщею передусім потрібно дивитися в майбутнє, а історію залишити історикам. Проте історія може не лише розділяти й сварити поляків та українців, а й об’єднувати. І об’єднавчий потенціял нашої спільної історії є значно більшим, варто лише грамотно його використовувати. Прикладом цього є діяльність Інституту польської культурної спадщини за кордоном Polonika. З його директоркою Доротою Янішевською-Якубяк ми поспілкувалися у Варшаві.
— Пані Дорото, розкажіть, будь-ласка, про історію створення Інституту Polonika. Чия була ідея, які його стратегічні цілі й завдання?
— Якщо говорити про створення Інституту Polonika, то розмову треба починати з першої половини 90-х. Тоді вперше після 1989 року в Польщі почало з’являтися стратегічне бачення того, як оберігати польську культурну спадщину, що залишилася за кордонами держави. Залишилася з різних причин, але основною, звісно, є зміна кордонів після Другої світової війни, коли значна частина польської (яка стала вже спільною) культурної спадщини опинилася на території держав, що колись належали до Речі Посполитої, — переважно Білорусі, Литви й України, але почасти також Латвії, Молдови й Російської Федерації. Тоді й з’явився Офіс урядового уповноваженого у справах польської спадщини за кордоном. Згодом він був включений до структури Міністерства культури, де були департаменти, які й почали опікуватися власне охороною польської культурної спадщини за кордоном.
Їхнім завданням була також реституція культурних цінностей, втрачених Польщею за роки Другої світової війни. І ці два завдання були у віданні департаментів міністерства до 2017 року, коли цими справами вже почав займатися Департамент культурної спадщини за кордоном і воєнних втрат. Остатніми роками йдеться про те, щоб дещо змінити підходи до охорони польської культурної спадщини за кордоном. Ми хотіли б, щоб можливість підтримувати проєкти, пов’язані з охороною, дослідженнями чи популяризацією цієї спадщини, була не лише в рамках структури урядової адміністрації. Тож потрібно було, щоб з’явилася окрема інституція, поза урядовою структурою, яка могла би реалізовувати різні проєкти більш комплексно, стратегічно, і щоб вони не обов’язково фінансувалися грантовими програмами, як це було раніше в Міністерстві культури.
Звісно, ми працюємо не лише на колишніх територіях Речі Посполитої. Ми працюємо майже в усьому світі, бо польська культурна спадщина — це наслідок міграції польського населення після поділів Речі Посполитої, а також політичної, трудової міграції, насамперед після повстань — Листопадового (1830–1831 рр. — О.Ш.) і Cічневого (1863 р., — О.Ш.). Люди виїжджали до таких країн як Швейцарія, Франція, Німеччина, США, Канада, країн Південної Америки. Тож місць, де в різному вигляді залишилася польська культурна спадщина, є дуже багато.
2017 року було ухвалено рішення заснувати таку інституцію. Мені довірили її організацію, і ми розпочали роботу в середині 2018 року.
— Трьома основними завданнями інституту є дослідження, популяризація та охорона польської культурної спадщини за кордоном. Що це означає на практиці?
— Це три основні напрями нашої діяльности, які є стратегічними програмами. Стратегічна програма “Дослідження” — це дослідження польської культурної спадщини за кордоном, яка досі або взагалі не досліджувалася, або досліджена недостатньо. Також це підтримка досліджень, що вже відбуваються, — адже не ми перші, хто працює в цьому напрямку за кордоном. Їх уже багато років проводять різні інституції. Ми ж хочемо надати додаткову підтримку таким дослідженням. Проєкти доволі різні. Ми займаємося і стародавніми часами — зокрема однією з перших хвиль польської еміграції, і більш сучасним періодом — наприклад, усім, що пов’язане з історією залізниці на території Польщі та колишніх “східних землях” Речі Посполитої.
Є проєкти, пов’язані з документуванням цивільних польських могил і цвинтарів, бо ця тема ще не до кінця досліджена, але вона дуже важлива. Адже якщо могили чи цвинтарі залишити без опіки, то рано чи пізно їх з’їсть час, і якщо ми не будемо старатися їх віднайти й задокументувати, то інформація про них зникне назавжди.
Також ми зайнялися доволі малодослідженою темою — спадщиною польських архітекторів на території колишньої Російської імперії, зокрема на теренах Грузії. І тут головним нашим героєм є Александр Шимкевич, котрий був головним архітектором Тбілісі наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Його біографія все ще дуже мало відома, хоча лише в самому Тбілісі є кілька дуже цікавих об’єктів його авторства.
Також цікава постать Генрика Гриневського. Він є автором, серед іншого, будівлі колишнього банку в Тбілісі, яка зараз функціонує як Національна бібліотека при парламенті Грузії.
Усі ці дослідження є кроком до популяризації. Звісно, ми можемо використовувати їх результати лише в наукових цілях, але для нас дуже важливо й популяризувати все, із чим пов’язана польська культурна спадщина за кордоном, тобто розповідати про неї легкою, простою і приємною мовою.
Щоби дістатися до різних вікових груп, ми використовуємо також мультимедійні засоби — не лише книжки й виставки, а й фільми (зокрема коротенькі для наймолодших) про те, чим узагалі є культурна спадщина, чим є забуток і чим є польська культурна спадщина за кордоном.
Мультфільм “Поло і Ніка — перша подорож” з офіційного ютуб-каналу Інституту Polonika. Зокрема, у мультфільмі розповідається про польського інженера Ернеста Маліновського, котрий запроєктував залізницю в Перу; про геолога Едмунда Стшелецького, котрий перший підкорив і дав назву горі Косцюшко в Австралії, про видатного фізика Марію Склодовську-Кюрі та інших.
І, врешті, третя частина нашої діяльности — стратегічна програма “Охорона”. Це програма, яка спрямована на організацію реставраційних та ремонтно-реставраційних робіт, організацію будівництва тощо. Займаємося також підготовкою до таких робіт: це цілий пакет необхідних експертиз і досліджень, потрібних для того, щоб правильно проєкт реалізувати. А ще це пов’язано з тим, що кожний проєкт — це дуже різні місця, і ми маємо підлаштовуватися під реалії кожної держави. Передусім юридичні — адже в кожній країні своя процедура отримання дозволів на реставраційні роботи. Прикладом комплексних робіт, які ми вже проводимо, є співпраця з львівським міським товариством охорони пам’ятників і з владою Львова. Це співпраця, що триває вже роками. Ще 2008 року Міністерство культури підписало першу угоду із львівською владою щодо порятунку культурної спадщини Львова. Зараз ми маємо подібну угоду вже як Інститут Polonika. Долучилися до робіт у Вірменському соборі Львова. Цього року працюємо над найстарішою мозаїкою собору, автором якої є видатний польський художник Юзеф Мехоффер.
Також працюємо в Латинському соборі Львова. Торік нам вдалося виконати роботи зі збереження малого орга́ну в соборі. Працюємо на Личаківському кладовищі, де хотіли би зосередитися на об’єктах у найбільш важкому —технічно й логістично — стані. Це великі гробниці, що є малими архітектурними об’єктами. Вже маємо документацію для реконструкції двох таких гробниць — родини Барчевських і родини Кшижановських. З цього року там працює команда польських реставраторів.
Також працюємо в Литві і в місцях, пов’язаних із польською еміграцією. Наприклад, цього року ми повернулися на цвинтар у Монморансі під Парижем, що його часто називають пантеоном польської еміграції. Зокрема, провели там реставраційні роботи на могилі Броніслава Пілсудського, видатного етнолога, брата Юзефа Пілсудського.
Фільм про долю етнографа Броніслава Пілсудського з офіційного ютуб-каналу Інституту Polonika
Крім того, співпрацюємо з інституціями в Сполучених Штатах Америки. Цього року маємо черговий етап реставраційних робіт для відновлення картин з Польського музею в Чикаго. Готуємося також до відновлення будинку в Білорусі, де народився і провів дитинство Чеслав Немен. Тобто намагаємося бути всюди, і можна навести ще багато місць, де ми працюємо.
— Нещодавно в ЗМІ з’явилася інформація, що на проєкти саме в Україні торік було надано 3,8 мільйона злотих. Чи означає це, що в Україні Polonika реалізує найбільше проєктів і саме в Україні витрачає найбільше коштів?
— Якщо дивитися кількісно, то напевне консерваційних проєктів в Україні справді маємо найбільше, але водночас вони й найдорожчі. Наприклад, реновація фасаду костелу в Олиці — це великобюджетний проект.
Так само як і реконструкція гробниці Кшижановських. Невдовзі розпочнуться реставраційні роботи зі сходами у стилі бароко в Костелі св. Антонія у Львові, які наразі в аварійному стані. Це проєкти, що потребують серйозних коштів. Але є й менші, такі як реновація найстарішої каплички у Львові, що біля Костелу св. Марії Магдалени.
— Чи є приклади співпраці в реалізації проєктів з українськими організаціями? Або ж навпаки — можливо, є якісь перешкоди в Україні?
— Часом трапляється, що треба доволі довго переконувати локальну владу, що проєкт має сенс. І треба доводити вагу проєкту, котрий ми хочемо реалізувати. Що ж до українських організацій, то з організаціями як такими ми співпрацюємо доволі рідко, хоча часто користуємося підтримкою локальних товариств опіки над забутками — як це відбувається у Львові. Іноді також потребуємо мериторичної підтримки різних українських спеціялістів. Наприклад, багато років співпрацюємо з архіваріусами, з бібліотекою імени Василя Стефаника. Але передусім стараємося залучати до наших робіт українських реставраторів або людей, які після певного навчання отримують знання, необхідні для праці з забутками. Так було під час робіт на Личаківському кладовищі, що розпочалися ще 2008 року. Там була умова, щоб у команді, яка працюватиме на кладовищі, були також і українці. Та серйозною проблемою стало те, що серед українських спеціалістів не виявилося людей, які розумілися на реставрації каміння. І тому до проєкту долучили скульпторів. Це були люди, котрі хотіли вчитися у польських реставраторів і котрі тепер, після більше ніж десяти років, мають доволі великі знання. Багато з них навчалося на стипендіальній програмі Gaude Polonia у Польщі. Це програма, завдяки якій люди, що опікуються польською культурною спадщиною за кордоном, у тому числі реставратори, можуть скористатися шестимісячною стипендією у Польщі.
Також польсько-українська команда працює у Вірменському костелі у Львові. Натомість проєкт у костелі єзуїтів від початку планувався як багаторічний проект зі збереження настінного живопису, до якого будуть залучені спеціалісти передусім зі Львова. І люди, що працюють над цим проєктом, також користуються стипендією Gaude Polonia.
— Наступного року інститут планує розширити свою діяльність в Україні і зайнятися не тільки Західною Україною, а й Центральною і Східною. Звідки така ідея і чи маєте вже проєкти, які хочете реалізувати?
— Так, ми дуже хотіли би розширити діяльність. І це стосується не лише реставраційних проєктів. Проєкти з дослідження та популяризації теж варті того, щоб їх розширювати в контексті України. Поволі вже розпочинаємо роботу в тому напрямку. Маємо співпрацю в Бердичеві, у Монастирі Кармелітів Босих. Намагаємося також започаткувати співпрацю в інших містах — нас цікавлять Чернівці, Житомир, багато менших містечок. Але розширення роботи значною мірою залежить від додаткового фінансування. Але хай там як, ми будемо старатися виходити за межі Львова. Допоможе в цьому, серед іншого, й наша власна нова дотаційна програма, що має назву “Волонтаріят”.
Проте польська культурна спадщина за кордоном потребує й громадської підтримки. Сподіваємося, що в рамках цієї програми польські неурядові організації розпочнуть співпрацю з локальними владами або українськими організаціями з метою зберегти ту культурну спадщину, яка не потребує занадто спеціалізованих робіт. Це могла би бути підтримка в реставраційних проектах, адже інколи, щоб зайти на цвинтар, треба спочатку його привести до такого стану, щоб туди взагалі можна було якось увійти і розпочати роботи. Як приклад можна назвати Кременець, де в наведенні ладу на Базиліянському кладовищі в рамках волонтерського проєкту брали участь не лише представники неурядових організацій, а й представники варшавського ліцею, що носить ім’я Тадеуша Чацького (видатного польського економіста, історика, нумізмата, співзасновника, разом із польським реформатором Гуго Коллонтаєм, Вищої Волинської гімназії 1805 року, з 1819-го — Кременецького ліцею, який став предтечею Київського університету ім. Св. Володимира. — О.Ш.).
Сподіваємося, що це стане доброю традицією, коли школи, які носять імена важливих, знакових для нашої спільної історії особистостей, опікуватимуться важливими місцями, такими як згадане Базиліянське кладовище в Кременці.
— Ми знаємо про важку ситуацію навколо Костелу святого Миколая в Києві, який перебуває в аварійному стані, але парафія не має права розпочати реконструкцію. Чи має інститут або польське Міністерство культури інструменти впливу на цю ситуацію?
Костел Святого Миколая в Києві поступово руйнується
— Як показують минулі роки, великого впливу ми тут не маємо. Головне питання — як далі функціонуватиме храм: як парафіяльний костел (до речі, побудований 1909 року всесвітньовідомим київським архітектором польського походження Владиславом Городецьким, — О.Ш.), як музична зала чи має бути і тим, і тим? Однак усе ще немає чіткого рішення, якою буде його подальша доля. Наразі, на першому етапі, ми можемо помогти документацією. Адже щоб рятувати костел, треба знати, як це робити. Маємо розуміти, що це проєкт, який буде коштувати дуже дорого — це видно без жодних експертиз і досліджень. Стоїть питання — як добути ці гроші? І це не буде легкою справою.
— Чи вважаєте ви, що діяльність Poloniki є своєрідною культурною дипломатією Польщі? І чи може діяльність інституту служити справі поліпшення польсько-українських відносин?
— Я займаюся польсько-українською співпрацею у справі реставрації наших спільних забутків уже майже 20 років. Це був час, коли в мене була змога спостерігати певні зміни. Коли ми починали такого типу проєкти на території України, іноді зустрічали велике нерозуміння: “Навіщо? Для чого? Що ви тут робите?” Але час приніс багато поліпшень у польсько-українській співпраці. Переломним моментом було будівництво музею Юліуша Словацього в Кременці. Тоді вперше витратили справді великі кошти Польської держави на ремонт та облаштування цього музею, який не є польським. Він є українським музеєм. Його директоркою є українка, і утримує його Україна. Але водночас музей став певною візитівкою польських реставраторів. Це проєкт, який був реалізований у доволі складних умовах. Його реалізація затягнулася на багато років, бо переговори про заснування музею почалися на початку 1990-х років, а відкрили його 2004-го. Але цей проєкт дозволив показати, наскільки важливим є для нас відновлення польської спадщини. Крім того, музей став візитівкою міста, місцем, що притягує до Кременця людей не тільки з Польщі, а й з України, — тобто тепер це об’єкт, який поволі стимулював розвиток самого міста. Ще наприкінці 90-х, пам’ятаю, у Кременці було складно з готелями, ресторанами. Складно було навіть закупитися продуктами. Нині наплив туристів, почасти пов’язаний також із близькістю Почаївської лаври, призвів до того, що Кременець почав змінюватися. А музей — це візитівка того, як можна добре відремонтувати й відреставрувати старий будинок, як можна зробити цікавий музей і тим самим популяризувати постать, котра близька не лише полякам, а й українцям. Нині вже маємо переклади поезії Юліуша Словацького українською мовою.
Ті місця, де ми проводимо роботи, стають для нас візитівкою Польщі, візитівкою польських реставраторів, наших дослідників. Добре відреставрований забуток, яким можемо із часом похвалитися, є для нас приводом для гордости. І тут дуже важливо, про що я вже згадувала, залучати до цих проєктів людей з України, важлива можливість запрошувати їх до Польщі на різні зустрічі, курси й навчання. Це великий плюс, бо це встановлення контактів з людьми, котрі або нині, або в майбутньому керуватимуть об’єктами, пов’язаними із забутками. Нам такі люди потім дуже допомагають при реалізації різних дослідницьких та реставраційних проєктів. А для них це отримання нових знань і нового досвіду, адже під час навчання вони мають можливість дізнатися про успішні й не дуже проєкти, щоб учитися на помилках. Тож такий вид дипломатії як співпраця у сфері охорони польської культурної спадщини за кордоном, я вважаю, має велике значення. Завдяки цим проєктам ми багато чого вчимося одне в одного і краще одне одного розуміємо.
Джерело: Дзеркало тижня