Малґожата Кузьбіда: «Це — наша війна. Ніхто не знає, скільки поляків на ній загинуло. Ми можемо рахувати тільки польські прапори на українських кладовищах»

Про них — громадян України з польським корінням, які воюють і гинуть у російсько-українській війні, — говорять мало. Хто вони — поляки, які відчувають себе також українцями? І чому в Польщі про них майже не згадують? Про складну подвійну ідентичність, історичну пам’ять і відповідальність розповідає д-р Малгожата Кузьбіда — директорка Академічного центру досліджень Центральної і Східної Європи центру UKEN у Кракові в інтерв’ю для міжнародного онлайн-журналу для жінок Sestry.

Автор: Ярина Матвіїв

З двома країнами в серці

‍Ярина Матвіїв: Малґожато, ви багато років регулярно відвідуєте Україну та підтримуєте спільноти корінних поляків з українським громадянством, які там мешкають. Ви кажете про них, що це українці, які почуваються поляками. Як можна зрозуміти цей вислів?

‍Малґожата Кузьбіда: Історично поляки століттями жили на землях сучасної України. Була це не лише Львівщина, Волинь, Галичина чи Полісся, були також схід і південь України (як, наприклад, Харків чи Одеса). Не всіх поляків радянська влада депортувала з України в Сибір чи вглиб історичної батьківщини. Сотні тисяч людей залишилися на теренах України, отримали паспорти громадянина Української радянської соціалістичної республіки, а часом навіть спеціально змінювали польське прізвище на українське, щоб забезпечити собі роботу й безпеку в радянській тоталітарній системі.

Польськість цих людей зберігалася лише в пам’яті роду. Завдяки бабусям чи дідусям у свідомих родинах «українських поляків» плекалися традиції, польська мова, культура, пісні чи різдвяні пасторалі, читався Міцкевич і звучав Шопен. Чи не єдиним центром збереження польської ідентичності для українських поляків у радянській Україні нерідко була римо-католицька церква. Бо ці українські громадяни польського походження були римо-католиками. Але ми розуміємо, що не всі корінні поляки в Україні були віруючими і ходили то костелу. 

У 90-х роках почали створюватися польські організації в Україні, людей треба було якось порахувати, об’єднати. Про свою польську національність стали заявляти навіть ті, хто навіть не був поляком, але хотів робити на тому бізнес. І треба було якось перевіряти, відсіювати цих людей. Тоді виникли такі основні організації поляків в Україні — «Зв’язок поляків в Україні» з офісом в Києві, який обіймав громади Харкова, Житомира, Хмельницька, плюс у Харкові ще був створений «Дім Полонії», а також Федерація поляків Західної України із центром у Львові.

У 2007 році Польща приймає на законодавчому рівні «Карту Поляка». Тобто карту про приналежність до польського народу. В Україні люди шукали відповідні документи, які засвідчували польськість своїх предків і були втрачені в радянські часи, піднімали родинні архіви: одні їх мали, інші — ні (з огляду на сталінські репресії). Чимало людей прагнули їх віднайти, і тоді виник «чорний ринок», який друкував підстави, щоб можна було податися на Карту Поляка.

Між 2007 і 2014 роками польські організації в Україні зосередилися на навчанні польської мови, культури й культивуванні традицій, щоб підготувати дітей, які хочуть виїхати до Польщі, а також підсилити свою польську ідентичність. Цим вчителям зараз уже по 60-70 років.

Труднощі полонійних організацій полягали в тому, що не було виховано молодих лідерів цих організацій. Польський уряд не підтримував ці спільноти в Україні, і вони були випущені на так званий вільний ринок самофінансування. Донині польська держава не має єдиної централізованої програми підтримки поляків у світі.

Хоча, за приблизним підрахунками, за межами Польщі у світі мешкає близько десяти мільйонів поляків.

— А скільки ж корінних поляків мешкає в Україні?

— Ми не знаємо, скільки корінних поляків мешкає в Україні, бо списки є неповними, недосконалими. Є українські громадяни польського походження, які були членами польських організацій в Україні, і ми зараховуємо умовно їх до корінних поляків, які мешкають в Україні.  Але це дуже спрощена оцінка. Насправді корінних поляків в Україні набагато більше. Адже ще є категорія людей польського походження, які почуваються українцями. І їх десятки тисяч.

Ми мали в Україні критично мало польських шкіл: в селі біля Мостиськ, дві у Львові і в Городку Хмельницької області. Ні Україна, ні Польща не підтримували тих шкіл. А в 2019 році вони стали звичайними українськими школами з вивченням польської мови, бо в Україні ввели закон про «Єдину державну мову». Сьогодні щонайменше 80 тисяч дітей в Україні вчать польську.

Українські римо-католики старшого покоління є здебільшого поляками за походженням і людьми, які почуваються поляками. Але їхні онуки, яким зараз близько 25 років, мають вже іншу ідентичність — вони поляки за походженням, громадяни України і почуваються українцями.

‍— Тобто в Україні виросла молодь подвійної ідентичності? Є громадянином України, але відчуває себе поляком, а також ті, хто є корінним поляком, але відчувають себе українцями?

— Саме так. Я це бачу, коли ми аналізуємо приїзд українських дітей з польським корінням до Польщі. Маю багато випадків серед своїх учнів, коли так звані корінні поляки з громадянством України приїжджали до Польщі, а потім повернулися в Україну, щоб жити там, заснували там польські товариства. А під час війни такі люди з подвійною ідентичністю повернулися з Польщі назад в Україну, щоб допомагати країні.

Маю знайомих українців з польським корінням, які довгий час жили й працювали в Польщі, робили в Польщі докторат, але з початком війни повернулись у Львів, бо це їхній дім, до якого вони прикипіли серцем. Вони стали волонтерами й допомагають біженцям

Знаю хлопця, який мав Карту Поляка, а з початком війни зрозумів, що не може жити в Польщі, бо хоче повернутися до України, вступити до армії і боронити Україну на фронті.

Місяць тому я була на могилі брата мого студента, який воював на Донбасі з польським шевроном біля серця. Він хотів, щоб його поховали в Україні під польським прапором

— І це є відповідь на ту кампанію, яку російськи боти розіграли в польських соцмережах, мовляв, «це не наша війна». У соцмережах ви публікуєте інформацію про поляків, які загинули на війні в Україні…

— Так, я роблю це регулярно. Показую героїв — поляків і українців з польським корінням, які загинули в російсько-українській війні.

Війна має свою ціну. На жаль, політики вміють нищити те, що в цій війні найважливіше. Минулого місяця в Городку Хмельницької області я відвідала могили загиблих у війні батьків, братів, синів людей, яких зустріла на своєму шляху в Україні як викладачка. Один з таких героїв — молодий хлопець з родини з польським корінням, який на фронті носив на грудях польський прапор. Сьогодні його могила — це символ болю і питання про сенс. 

— Як Польща трактує українців з польським корінням? Які мали в серці дві батьківщини — політичну і духовну? 

— На жаль, маю враження, що в Польщі про цих людей не згадують, бо це не модно, не принесе нових голосів виборців. І це трагічно.

Штамп, що це не наша війна, — помилка. То є наша війна щонайменше з трьох причин

Перша — чисто людська: навіщо люди в Польщі відкрили кордони, свої будинки і серця? Бо відчували той страх і біль, який відчули люди з України. Не ціла Польща приїхала на кордони, не всі доми відчинили свої двері, але здебільшого ті, хто знав українців і був чимось з ними пов’язаний. Десь з глибини історичної пам’яті всі добросусідські і родинні відносини ожили заново.

Друга причина — це те, що чимало людей у Польщі дізналися нове про своє українське коріння, що дідусь чи прадідусь були українцями. Наприклад, легендарна Анна Валентинович (журналістка, дисидентка, письменниця, співзасновниця незалежної профспілки «Солідарність» — Ред.). До того ж маємо багато мішаних українсько-польських подружніх пар, у них народжуються діти. І це теж впливає і має свою вагу.

Третя причина — те, що українці і поляки мають дуже багато спільного в своїй історії. Насамперед аспект географічний і політичний. Не уявляю собі, щоб Україна віддала свою державність під владу Росії, бо це б означало, що змаліє і наша політика безпеки.

Сьогодні Україна шукає свою політичну тотожність. Я маю таке враження, що Україна нині — це Польща двадцятих міжвоєнних років минулого століття.

«Важко ділити серце, а ще важче — душу» 

‍— Як почуваються українці з польським корінням у Польщі? Вони не зовсім біженці, бо приїхали на історичну батьківщину своїх прадідів. Але також чують «забирайся з Польщі».

— Мої українські учні з польським серцем жаліються, що їм в Польщі кажуть: «Ти — не зовсім поляк». А в Україні — навпаки — «ти — з поляків». От якими їм бути? Якщо вони мешкають в Україні, але в себе вдома зберігають польські традиції, святкують польські свята, розмовляють польською мовою, ходять до костелів, то ці елементи польської ідентичності були їм передані від бабці і діда. Чоловік з Одеси з польським корінням, який захищає Україну на фронті, просив мене, щоб його діти могли вчитися в Польщі, щоб відкривали й пізнавали свою польську ідентичність. 

Я зробила для себе статистичне дослідження: опитала сто дітей підліткового віку з України, які мають польське походження і зараз перебувають у Польщі: «Якби раптом вибухнула війна в Польщі, ви б тут залишилися?». І більшість відповіла, що повернулася б в Україну. Девяносто відсотків опитаних підлітків не хочуть робити польське громадянство. Бо ці діти вже відчувають себе українцями і своєю батьківщиною вважають Україну.

Велика цінність, коли українські діти подвійної ідентичності приїжджають до Польщі, говорять польською мовою в школах, а вдома з батьками — українською. Польща століттями була поліетнічна і полікультурна

А ця так звана «Польща для поляків» — це проєкт PRL (Polska respublika Ludowa). Сталінський експеримент. Це неприродній стан польського суспільства, коли люди між собою ворогують.

Але я бачу також по своїм студентам, що молодь з України групується зі своїми, а молодь польська — зі своїми. Це сумний плід російської пропаганди й роботи деяких польських політиків.

Мішані сім’ї, тісні культурні зв’язки між Україною і Польщею — ось наше природне, і вважаю, що поки в Польщі і в Україні не буде зміни еліт, ми й надалі будемо жертвами російської пропаганди. Нас чекає великий виклик — і Україну, і Польщу, — як ми дамо собі з цим раду. Бо якщо не дамо, то це насамперед на руку Росії.

‍— Українці з польським корінням воюють на фронті. Тобто не лише поляки-добровольці, які приїхали з Польщі, але й громадяни України, які мають польське коріння. Вони могли б виїхати до Польщі, але залишилися в Україні…

— Для мене це вражаюче. Бо польська громадська думка навіть не є про це поінформована. На щастя, є Аліна Чіркова, директорка Центру польської культури та європейського діалогу в Івано-Франківську, яка робить виставки і вшановує пам’ять всіх поляків, які загинули в Україні від російської агресії. Виставки називаються «Я був поляком, громадянином України».

Мене вразила історія загиблого воїна Андрія Витвицького з позивним Спікер. Андрій мав польське коріння, багато років був церковним прислужником в римо-католицькому костелі Івано-Франківська, вчився в римо-католицькій семінарії в Брюховичах та хотів стати священиком. Але після вторгнення вирішив захищати Україну на фронті. Він відчував себе поляком і українцем водночас і казав: «Важко ділити серце, а ще важче — ділити душу». 

Ці трагічні знаки ми бачимо на українських цвинтарях, коли хтось з рідних ставить польський прапор на могилі українського воїна, який загинув за Україну, але носив у серці також Польщу.

‍— Мене вразила позиція польського консула в Україні, коли матір загиблого героя попросила консула поставити прапор Польщі на могилі, бо син відчував себе і поляком, але консул проігнорував прохання.

— Син цієї жінки вчився у Польщі, був корінним поляком, міг залишитися жити в Польщі, але повернувся в Україну боронити українську землю.

І ось я купую в Польщі польський прапор і висилаю в Україну тій мамі, щоб вона встановила його на могилі сина…

А де є військові почесті від Польщі, де є штандари польської честі для таких воїнів? Де є робота консульської установи, щоб віддати шану цьому воїну? І я приватно купую кілька польських прапорів і висилаю їх в Україну зі словами: «Дай боже, щоб вони не знадобились, але якщо треба буде поставити на могилі, то щоб ви їх мали». 

Бо історія має бути для нас пересторогою: якщо будемо повторювати помилки наших предків, то весь час будемо псувати фундамент нашої спільної безпеки. І я хочу показати в Польщі ту частину нашої реальності, яка не є модна. Моїх студентів, особливо тих, які повернулися в Україну, бо саме вони там створюють польські спільноти й промотують польську культуру. Вони творять, підживлюють країну тим, що носять її в собі.

Бо українські воїни з польським корінням віддали своє життя за українську землю, людську гідність і демократію всього вільного світу. Польського — також. Цього їх навчили в родині. І я обираю їхнє вшанування, а не мову ненависті. 

Фотографії з приватного архіву