НАЦІОНАЛЬНИЙ ІДЕАЛІЗМ ТА СВІДОМІСНЕ МАЛОРОСІЙСТВО: ШЛЯХИ ПЕРЕТИНУ

 

Кажуть, що усяка влада від  Бога ((«Нема влади, яка не від Бога» (Рим. 13:1)). Цій біблійній фразі уже кілька тисячоліть. Саме ця фраза стала предметом маніпулювань багатьох тиранів світу, які спираючись на догму віри і палкі почуття людей виправдовували власне безосібне панування, передане у спадковість. На цій догмі трималося панування усіх імперій світу, коли управитель проголошував себе «помазаником Бога», «тінню Алаха на землі», «вибраним» і т. п. На жаль, і сьогодні велика кількість українських громадян ці слова сприймають не як біблійну алегорію, а як беззаперечну істину.

У сучасному світі імперії вичерпали самі себе і є нищівним елементом у будові нового світового порядку. На руїнах імперій постають монолітні нації та поліетнічні народи, які будують взаємовідносини на партнерстві і взаємодопомозі. Прикро, та колоніальна свідомість завойовників, які намагаються воскресити чи створити нові імперії не канула в лету, а навпаки, тільки набирає нових обертів завдяки нищівній рашистській пропаганді.

Якщо проаналізувати помилки національно-визвольних змагань ХХ століття, то дійдемо висновку, що можемо провести паралелі із сьогоденням: велика кількість проблем залишилася на тому ж рівні. Сучасники не сприйняли ідей останнього гетьмана Павла Скоропадського і пішли за більшовиками. Велику роль відіграли популізм і демагогія більшовицьких гасел, яким вірило населення. А керівництво імперії почало себе вичерпувати і опинилося у великому відриві від активних народних мас. Тому самодержавна імперія впала, натомість з’явилася нова, видозмінена, у формі Радянського Союзу, тому що колоніальна свідомість москвинів перемогла.

Саме ця біблійна фраза збивала з пантелику відомих українських інтелектуалів – творців націософії, серед яких В’ячеслав Липинський, який вірив у божественне походження влади на землі. Маніпулятивне гасло про владу змушувало багатьох українських інтелігентів миритися із приниженням своєї нації, розчаровуватися у політичних лідерах,  тобто те, що відчуваємо сьогодні.

Українці не люблять вчитися з гірких уроків історії. Вони не розуміють, що «влада, на усіх її рівнях – це віддзеркалення народу, а публічні дії влади – це задоволення народного ідеалізму» (Б. Костюк). Звичайно, що кожна нація не може жити без національного ідеалу чи національної мрії, не відчуваючи національних амбіцій. Власне, на національних амбіціях часто спекулюють тирани, популісти, політики, тому що торкаються не  критичного сприйняття рішень, а чуттєвого рівня нації. Там, де люди керуються емоціями – логіка відсутня. Німецька нація колись повірила фюреру, який обіцяв нації велич та могутність у світі.

Аналіз національних трагедій минулого століття: голодоморів та колективізації, мали б навчити націю мислити критично. До прикладу, проблема колективізації, яка довела до тих жахливих голодоморів лежить не на поверхні, а глибше. Через колективізацію насаджувалася, чужа для українців, аграрна система. Відомо, що українці-землероби були одноосібниками, тобто ґаздами і обробляли власне господарство, а заможні ‒ використовували найману працю. Російська аграрна система була заснована на колективному обробітку землі. Таке практикувалося у багатьох російських регіонах, оскільки суворі кліматичні умови, особливість болотяної місцевості не передбачали одноосібні господарства. Тому радянські шовіністи намагалися насадити українцям чужу аграрну систему, яка для українців була неприйнятною. Це і є основна причина поразки колективного господарювання в Україні, яке народило велику кількість злодіїв, пияків і ледь не знищило національну систему сільського господарства.

Одноосібництво як свідомісна компонента української ментальності і різновид українського індивідуалізму існувало не тільки у сільському господарстві, а й у культурі. Відомо, що національні співці – кобзарі і лірники теж були одноосібниками, які мали власну територію і співали з іншими в парі неохоче. Тому радянська влада, прагнучи перетворити Україну у російську колонію, боролася з українським одноосібництвом у всіх сферах життя. Історія вказує на те, що одноосібництво не заважало українцям об’єднуватися у громади, кооперативи, здійснювати самоорганізацію суспільства чи державотворення.

Національний ідеалізм є однією із основних причин поразок чи перемоги політичних лідерів. Власне національний ідеалізм штовхає націю на необдумані кроки у виборі лідерів. Тому не варто дивуватися, коли наші представники у владі не виправдовують наших очікувань і надій. Найчастіше вибираємо «серцем», а не «розумом». Звичайно, що це про філософію серця українців, та сьогодні надмірна чуттєвість шкодить національній справі.

З іншого боку, російська рашистська пропаганда намагається нам нав’язати ту думку, що для українців найбільшим ворогом є путінський режим. Та, якщо глибоко проаналізувати, то пересічні росіяни, які не мають критичного мислення, хворіють на свідомісне малоросійство, бо на перефиріях українців сприймають як малоросів, які нижчі від російських громадян, а Україну – як частину єдиної і «недєлімої». Найгірше те, що національний ідеалізм часто натикається на свідомісне малоросійство серед українців, які постійно оглядаються назад у радянсько-російське минуле. Про свідомісне малоросійство українців писав митрополит Андрей Шептицький як про «язву москвофільства», а серед національних завдань виокремлював такі: пошук сталого щастя та захист національних кордонів.

Національний ідеалізм спонукає націю у кожному тимчасовому політичному лідерові бачити українського мойсея. А на цьому спекулюють прихильники «русского міра», які є носіями свідомісного малоросійства. Виходом з цієї ситуації є те, що лежить на поверхні ‒ націософія (філософія нації), виражена державотворчими трактатами. Григорій Сковорода казав, що українцям потрібно змінитися самим, щоб змінити суспільство. Митрополит Андрей вважав, що ключ до успіху України лежіть в ній самій і у внутрішній зміні самих себе. Маємо докласти усіх зусиль, щоб свідомісне малоросійство не стало народним ідеалізмом в майбутньому.