Одночасно мовчазна і неймовірно гучномовна «Совість»

«Совість» – один із кращих фільмів В. Денисенка, створений к 1968 році, по сценарію Василя Земляка. Фільм, знятий майже без грошей, адже «Совість» – це студентська дипломна робота, випускники були і акторами, і асистентами.

Інститут дав кінокамеру, плівку; студія дала зброю, костюми. Студенти жили і знімали в селі Копилові , Макарівського району, де першим секретарем був Вацик, брат Василя Земляка. Він і влаштував, щоб знімальна група жила там безкоштовно. Логічно, що ніхто гонорари не одержував, навіть сам Денисенко. Можна сказати, що фільм вийшов завдяки ентузіазму та великій спільній праці майстра та учнів.

Друга світова війна, окупована німцями Україна. Під час сутички на дорозі один із партизанів убиває нацистського офіцера. Партизани знаходять притулок у селищі, де один із двох помирає. Окупанти вимагають у жителів села видати хлопця, погрожуючи жорстокою розправою – якщо вони будуть мовчати, розстріляють всіх до одного. Перед виживши партизаном постає проблема вибору: здатися німцям, чи уникнути помсти ціною смертей ні в чому не повинних односельців. Як бути? Що тут підкаже сумління? Голос совісті змушує партизана зробити крок на зустріч власній смерті, але і це вже не спасає мовчазних і відданих людей – усе село масово знищують.

Вся сила фільму криється у очікуванні, сповненому смертельної бездіяльності. Це яскраво підкреслюється мовчазною виразністю, адже діалогів у фільмі дуже мало. Все наче тоне у тому нестерпному мовчанні, у рідких, дисонантних звуках на тлі безлюдного пейзажу.

Кінокартина чорно-біла, і це дуже характерно для того, що в ній зображено. Це фільм переповнений символізмом, чорні ворони, що літають над селом – яскраве вираження чорної туги воєнних часів загалом, та біди, яка нависла над цим селом, зокрема. Рухи камери нагадують метання, спазми, що на повну силу передає тривожне напруження перед неминучою трагедією.

Режисер хотів, щоб «Совість» купило Держкіно, але фільм не взяли для прокату, бо в ті часи не показували фільми, в яких відчувається вся втрата і біль за невинно загублені душі. Демонструвалася плівка тільки як навчальний матеріал на операторських заняттях. Денисенко помер у 1984 році, а через два роки спілка кінематографістів організувала демонстрацію єдиної копії «Совісті», що залишилася на той часі зберігалася у сім`ї режисера. За загадкових обставин копія зникла і, незважаючи на постійні пошуки, здавалося, що її остаточно втрачено. Але 1989 року невідомими було повернуто плівку, щоправда у серйозно пошкодженому стані. Дружина та сини режисера реставрували плівку і фільм, вперше після втрати, демонстрували аж у 1990 році. А справжньою сенсацією картина стала на Першому Всеукраїнському кінофестивалі 1991 року, де отримала одну з головних нагород.

Оксана Гудзенко