Освіта в Україні сьогодні

ПІСЛЯ…

24 лютого 5.40 ранок. Мене розбудив телефонний дзвінок. Спочатку думала, будильник, але ж ні, дзвінок. В слухавці чую, швидко збирай дітей, все необхідне, і виїжджайте з міста. Нас бомблять. Я з проханням просто впала в ступор. Що робити, куди бігти, що збирати,…. А як дім? Як робота? Навчання у дітей? По мені пробіг жах, а потім сумніви. Може ні, може не правда, може фейк.

Нажаль найстрашніші очікування вже  відбуваються… Перша думка куди бігти? Я ще будучи в ошелешеному стані збиралася на роботу. Там є бомбосховище. Але реальність того ранку показала, що ці події будуть відбуватися не день, не тиждень і навіть не місяць… І в той самий момент ти розумієш все твоє життя летить кудись у прірву….

І ось 9 місяць війни. Ми працюємо. Навчальний процес відбувається. Не скажу, що це легко, але жалітися немає чого. В нашому регіоні немає бойових дій, регулярні повітряні тривоги та періодичні ракетні обстріли нас не зупиняють. Працювати доводиться творчо, так як з нового навчального року в навчальному закладі введена змішана форма навчання. Два тижні очно і два дистанційно. Щоб усі учні з 1 по 11 класи мали змогу отримувати освітні послуги. Ця війна нас зміцнила, зібрала та загартувала. В один момент маленькі діти стали дорослими та серйозними здобувачами освіти в Україні. Коли спокійно, навчання проходить у класі з використанням всіх інноваційних технологій.

Під час повітряної тривоги ми працюємо у бомбосховищі. Це не звичний, не завжди зручний спосіб роботи, але педагогів та дітей це не зупиняє…

Українські діти – це міцне майбутнє нашої незламної нації!

Віримо в перемогу!

Слава Україні!