Польсько-український націоналістичний пінг-понг і що робити з українсько-польським примиренням?

Гра в політичний пінг-понг, який триває ось вже кілька років між Україною та Польщею спричинила істотне погіршення двосторонніх стосунків.

Причому ці звинувачення вже програмуються черговими історичними датами, які стають приводом для нових сплесків націоналізму, радикалізму, взаємних звинувачень і претензій. Конфлікт грунтується на звинуваченнях одна одної у націоналізмі і в своїй основі мають різне бачення історичних подій 1939-1944 років, коли нашарування історичних подій на нинішніх західноукраїнських землях, де спільно проживали українці та поляки. Невблаганний каток історії, який пройшовся по цих територіях породив природну реакцію і жагу до спротиву, що вилилося у формуванні націоналістичних організацій ОУН-УПА – як органічної реакції суспільства на посягання на існування народу. Намагання зараз з’ясувати історичні стосунки призводить до політизації історії, що може мати вкрай небезпечні стратегічні наслідки для обох країн і регіону в цілому.

Парадоксальним чином історія повторюється й зараз. Причому сплеск націоналізму в Україні та Польщі – така ж цілком природна реакція суспільства на посягання на суверенітет. У Польщі він обумовлений страхом перед політикою ЄС і є реакцією громадянського суспільства на дії наднаціональних органів ЄС. І саме мігрантська криза в ЄС, з одного боку, і російсько-український збройний конфлікт стали каталізаторами, які здетонували спочатку перемогу правоцентристської партії «Право і Справедливість» на парламентських виборах 2015 р., а згодом і прийняття ряду законів вираженого націоналістичного характеру. Причому вони стосуються не тільки України, а й усього ЄС. В Україні сплеск націоналізму – це закономірна і, як не дивно, здорова реакція суспільства на російську військову агресію. Якщо б такої реакції не було, були б питання – а у нас взагалі громадянське суспільство є?

Проте незважаючи на причини сплеску націоналізму у двох країнах, його зміст і ставлення до нього в суспільстві істотно відрізняються. Так, у Польщі він явно спрямований назовні і на всіх хто, як здається полякам, становить потенційну загрозу для суверенітету Польщі. Більше того, «Право і Справедливість» є не просто партією, а парламентською партією, яка здобула абсолютну більшість у парламенті і самостійно сформувала уряд. Це доволі безпрецедентний випадок для молодих демократій зі слабко структурованими суспільствами, через що жодна з партій не набирає більшості. Тобто це свідчить, що націоналізм у Польщі є явищем, на яке є великий попит.

Натомість в Україні націоналізм спрямований на ревіталізацію тих політичних сил, символів, які відзначилися в минулому як борці за українську державність, завдяки чому формується національна ідентичність. Звідси й героїзація ОУН та УПА. Форми і методи їх боротьби або контроверсійність їх дій зазвичай у таких випадках не беруться до уваги. Наприклад, за тією ж логікою в Росії відбувається героїзація Сталіна.

За своєю суттю український націоналізм є антиросійським і спрямований всередину – на відродження національної самоідентифікації українців і форсоване формування політичної нації. Він є радше громадянським – виявом патріотизму, хоча часом доволі агресивного. При цьому, що найбільш парадоксально, націоналістичні сили в Україні, на відміну від Польщі, мають примарні парламентські перспективи. Партії націоналістичного спрямування на парламентських виборах 2014 р. набрали менше 2% голосів і не пройшли до парламенту. За даними Центру Разумкова, найбільші націоналістичні політичні сили – Об’єднання правих партій (“Свобода”, “Правий Сектор”, “Національний корпус”) на парламентських виборах в сумі набрали б тільки 4,2% голосів. Те ж саме стосується й майбутніх президентських виборів, на яких представники праворадикальних або радикальних політичних сил набрали б 3% (лідер «Свободи» О. Тягнибок) чи 1,1% (лідер Правого сектору Д. Ярош).

Тому звинувачення України у крайньому націоналізмі явно перебільшенні. Тут здебільшого йдеться про суміш і політичного націоналізму, і радикалізму, і елементарного хуліганства та розбою і є наслідком слабкості держави. І це питання до держави – чому можновладці реагують виключно на радикальну поведінку суспільства, і до правоохоронних органів – чому така поведінка в країні лишається безкарною?

Тобто ті картинки, які зазвичай бачиш на CNN чи BBC і що так лякає поляків – це не те, що становить найбільшу проблему в українській політиці. Однак польсько-українське непорозуміння створює неабиякі загрози регіону. Для України тим самим відкривається другий фронт, що навряд чи може Україна собі дозволити; Польща тим самим фактично ставить хрест на власних амбіціях бути лідером в ЦСЄ; для обох країн вкрай ускладнюється ймовірність реалізації інфраструктурних проектів, не кажучи вже про амбітний проект Міжмор’я. Тому відвернутися одна від одної означає послабити свої позиції і дозволити це собі не може ні Україна, ні Польща.

При цьому слід розуміти, що проблема не розсмокчеться зі зміною політичних сил у двох країнах. Проте зараз немає підстав сподіватися на поразку ПіС на виборах, оскільки за них нині готові проголосувати близько 52% виборців. Тобто поляки й надалі підтримують ті політичні сили, у баченні яких Україна й надалі залишиться країною націоналістів та бандерівців. Українська влада також, навіть у разі зміни правлячої партії не відійде від антиросійської риторики, оскільки на це немає запиту в суспільстві. А значить зіткнення польського та українського різновидів націоналізму продовжиться і з цим доведеться жити.

У політичній конфліктології конфлікти, які стосуються історії, мови, націй, етносів чи релігій трактуються як конфлікти ідентичностей, які вкрай складно врегулювати. Тому слід усвідомити, що не будь-який конфлікт конче необхідно врегулювати. Часто дієвішою є тактика «уникнення конфлікту», а у випадку України і Польщі його відкладання. З огляду на те, що наразі немає об’єктивних підстав для повернення до докризових стосунків, українцям не варто симетрично реагувати на усі польські звинувачення. У цій ситуації все що можна зробити – це знизити інтенсивність протистояння, намагаючись втриматися у досягнутій формулі «вибачаємо і просимо вибачення». Звісно в рамках допустимого максимально включитися у вирішення недосліджених історичних проблем і активізувати роботу польсько-української історичної комісії. Однак не форсувати врегулювання історичних конфліктів. Натомість двосторонню повістку денну заповнити економічними та гуманітарними питаннями, які мають важливе значення для подальшого розвитку регіону. Наразі Україна і Польща мають 141 діючу двосторонню угоду, що створює надзвичайно розгалужену договірно-правову інфраструктуру для співпраці.

Ми не можемо змінити історію, але в наших силах змінити своє ставлення до історичних проблем і не сповзти у конфлікт ідентичностей, перекресливши тим самим власне майбутнє. Хочеться вірити, що розум візьме гору над емоціями!

Галина Зеленько – головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України, доктор політичних наук, професор.

Матеріал готувався для Європравди.