Правові позиції судів у справах про захист прав від Інтернет-порушень

Інтернет як інформаційний і комунікаційний інструмент супроводжує нас майже на кожному кроці – онлайн-магазини, соціальні мережі, сайти новин, електронна пошта, месенджери та інші вже звичайні для нас “зручності” тягнуть за собою потенційні ризики завдання шкоди.

Навіть на побутовому рівні, здійснюючи онлайн-покупки, що особливо популярно в період карантину, ми ризикуємо отримати неякісний товар або взагалі бути ошуканими. Що й казати про обсяги порушень прав інтелектуальної власності та поширення недостовірної, конфіденційної інформації в мережі.

Але, якщо діяти правильно, то є всі шанси відновити порушені права. І в першу чергу необхідно потурбуватись про збір необхідних доказів – зафіксувати факт розміщення спірної інформації в мережі та встановити особу порушника (належного відповідача).

Як визначити Інтернет-порушника (належного відповідача)?

Належним  відповідачем  у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ  до сайта – вільним, належним відповідачем є власник  веб-сайта,  на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації (п. 12 постанови Пленуму Верховного суду України “Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи” від 27 лютого 2009 року № 1).

Власником веб-сайту є володілець  облікового запису, який встановлює порядок і умови використання веб-сайту. За відсутності доказів іншого власником веб-сайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до веб-сайту, і (або) отримувач послуг хостингу (Закон України “Про авторське і суміжні права”).

Цікавою є постанова Верховного Суду від 25 листопада 2020 року по справі № 753/7666/19-ц, якою було визнані помилковими висновки судів попередніх інстанцій стосовно того, що неможливо вважати реєстранта доменного імені власником веб-сайту. У відзиві на позовну заяву відповідач стверджував, що він є реєстрантом доменного імені, однак не має жодного відношення до веб-сайту зі спірним контентом, та наголошував, що поняття “доменне ім’я” та “веб-сайт” не є тотожними за змістом, а тому вважав безпідставним звернення до нього як до належного відповідача. Верховний Суд відмітив, що відповідач вказуючи, що він є реєстрантом доменного імені, а не власником веб-сайту, не зазначив хто ж є власником відповідного веб-сайту доступ до якого здійснюється через адресу мережі Інтернет, яка складається із зареєстрованого ним доменного імені, чи передавав він повністю або частково іншим особам право користування доменним іменем.

Аналогічна правова позиція міститься також у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року по справі № 742/3812/18, в якій Верховний Суд зазначив, що відповідач не спростував дані, що підтверджуються письмовими доказами, наданими позивачем (довідка Центру компетенції адресного простору мережі Інтернет), про те, що відповідач на час поширення спірної інформації був реєстрантом веб-ресурсу, на якому ця інформація була розміщена. Відповідач не надав належних і допустимих доказів того, що власник доменного імені на час зазначеної публікації передав це доменне ім`я у власність або користування іншій особі, зокрема, на підставі відповідного договору, а також доказів того, що користування цим доменним ім`ям здійснювалося без належної правової підстави іншою особою.

Також, Верховний Суд у цій справі № 742/3812/18 визнав безпідставними доводи відповідача щодо необхідності залучення в якості співвідповідача автора спірної публікації. Так, позивач у порядку досудового врегулювання спору звертався до Інтернет-ресурсу і просив вилучити спірну статтю, проте його звернення повернулось неврученим з відміткою “не розташовано”, внаслідок чого було зроблено висновок, що цей Інтернет-ресурс за місцем його офіційної реєстрації не розташований. З інформації про портал, яка знаходиться в загальному доступі на веб-сайті порушника, вбачається, що автор не входить до редакційної колегії, не є журналістом цього Інтернет-ресурсу. У матеріалах даної справи була відсутня жодна інформація відносно того, що указана особа реально існує та її можливо ідентифікувати. Отже, суд погодився, що автора статті встановити неможливо.

Суд апеляційної інстанції по цій справі № 742/3812/18 зазначив, що власником веб-сайту вважається реєстрант доменного імені, яким адресується веб-сайт, та (або) отримувач послуг хостингу. Отже, наявна презумпція щодо власника веб-сайту, і доводити зворотну інформацію мав саме відповідач. Відтак, його посилання на безпідставне покладення на нього обов`язку щодо доведення його непричетності до сайту, є хибними. Доводи про те, що особа реєстранта доменного імені, отримувача послуг хостингу та володільця облікового запису може як співпадати, так і не співпадати, а також на те, що реєстрація доменного імені не потребує жодної ідентифікації і додаткових перевірок даних особи реєстранта є суд визнав безпідставними.

Як доказати недостовірність інформації, поширеної невідомою особою?

У разі неможливості встановлення власника веб-сайту, факт недостовірності інформації може бути встановлений в окремому провадженні. Так, Луцький міськрайонний суд Волинської області в рішенні від 15.02.2021 по справі № 161/16472/20 зазначив, що інформація поширена в мережі Інтернет стосовно заявника не відповідає дійсності, оскільки не підтверджена будь-якими доказами чи конкретними фактичними даними. Але ця інформація викладена у стверджувальній формі, а тому псує його репутацію, порушує його немайнові права та формує негативну соціальну оцінку зі сторони суспільства. Оскільки власник веб-сайту – поширювач цієї інформації в мережі Інтернет є невідомою собою, суд встановив юридичний факт недостовірності інформації та спростував таку інформацію.

Як доказати авторство на цифрові об’єкти?

При розміщенні в мережі нового веб-сайту не зайвим буде зафіксувати його зміст, для того щоб забезпечити себе доказами авторства оригінального контенту на випадок виникнення спірної ситуації в майбутньому. Після виявлення в мережі програму курсу, що була абсолютною копією (із незначним та фрагментарним перефразуванням) авторської програми курсу, було здійснено фіксацію цього інциденту та пред’явлено позов щодо виплати компенсації за порушення авторських прав у розмірі 150 тисяч гривень. Порушник визнав факт порушення ним авторських прав і сторони уклали мирову угоду про виплату відповідачем компенсації за таке порушення – 25 тисяч гривень та відшкодування інших витрат (ухвала Господарського суду Львівської області від 15.02.2021 по справі № 914/3338/20).

Соціальні мережі також можуть містити докази порушень?

Додатковим майданчиком для збору доказів стали соціальні мережі.

Так, рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області 04 лютого 2021 року по справі № 442/3930/20 визнано недостовірною та негативною інформацію, поширену у формі відеозапису в мережі Facebook, та стягнено моральну шкоду у розмірі 2 тисяч гривень та судові витрати. При аналізі доказів з фіксацією спірного відеозапису судом було встановлено, що цей відеозапис було переглянуто іншими особами, що підтверджується відміткою під ними про кількість переглядів.

Крім фіксації звичайних порушень, в соціальних мережах також може бути зафіксовано спосіб  життя та поведінки користувачів з метою доведення їх фінансової забезпеченості для присудження виплати аліментів або непристойна поведінка – для позбавлення батьківських прав.

Як визначити розмір моральної шкоди?

Досі залишається дискусійним питання визначення розміру відшкодування моральної шкоди, тому позивачі, як правило, просять в позові про максимальний розмір відшкодування шкоди, який в ході судового розгляду співставляється із обставинами справи, піддається аналізу і в кінцевому результаті може бути визнаний у судовому рішенні обґрунтованим повністю чи в його частині, або ж взагалі визнаний безпідставним. Практикується проведення судово-психологічної експертизи, висновком якої підтверджується психологічний стан особи, наявність чи відсутність у неї переживань, страждань, особливостей сприйняття певної події тощо. Цей доказ не є переважним, але у сукупності із показаннями свідків, письмовими та електронними доказами (документами, відео, аудіозаписами тощо) підтверджує чи спростовує обставини, які становлять предмет доказування.

Так, рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10.02.2021 по справі № 266/784/19 було визнано незаконними дії працівників лікарні щодо розповсюдження медичної таємниці про пацієнта та стягнено моральну компенсацію шкоди в розмірі 200 тисяч гривень. Експерт психолог у своєму висновку визначив грошовий еквівалент моральних страждань позивача в розмірі 10 мільйонів гривень та зазначив, що обсяг моральних страждань (моральної шкоди) позивача встановлено на дату проведення обстеження і тому не є остаточним, оскільки моральні страждання тривають в часі. Відповідно, розмір можливої компенсації також не є кінцевим і може збільшуватися внаслідок триваючих моральних страждань та при настанні інших негативних наслідків. Суд також дослідив докази з фіксацією розміщення в мережі статті щодо хвороби позивача, з долученням копій виписок з історії його хвороби, медичної карти стаціонарного хворого, та відеозаписи, інтерв`ю з коментарями стосовно його хвороби.

Які вимоги до доказів?

Докази повинні були достовірними, належними та допустимими.

У постанові від 26.02.2020 у справі № 742/3812/18 Верховний Суд зазначив про правильність висновків попередніх судових інстанцій про те, що ОП УМІЦ уповноважено здійснювати адміністрування адресного простору українського сегменту мережі Інтернет і з метою сприяння захисту прав осіб від порушень у мережі Інтернет акредитувало та підтвердило компетентність Центру компетенції у здійсненні відповідних функцій щодо українського сегменту мережі Інтернет. Згідно із статутом ОП УМІЦ останнє не може надавати послуги третім особам у разі, якщо для надання таких послуг воно акредитувало інші організації, і скеровує осіб, які звертаються, та суди до Центру компетенції. Останній надає послуги щодо проведення фіксації і дослідження змісту веб-сторінок у мережі Інтернет та встановлення власників веб-сайту на підставі Порядку надання послуг, затвердженого ОП УМІЦ.

Про прийняття в якості належних та допустимих доказів, сформованих Центром компетенції, свідчать також постанови Верховного Суду від 09 квітня 2020 року по справі № 742/3715/17, від 11 червня 2020 року по справі №826/1765/18, від 29 липня 2020 року по справі № 760/20696/15-ц, від 04 листопада 2020 року по справі № 757/108/19, від 03 грудня 2020 року по справі № 760/21147/17, від 09 грудня 2020 року по справі № 757/30830/18-ц, від 30 липня 2019 року по справі № 910/677/18.

Цікавою є постанова Верховного Суду від 27.01.2021 по справі № 753/13197/18, якою було визнано помилковим висновок суду апеляційної інстанції стосовно того, що експертний висновок Центру компетенції за результатами проведеної фіксації і дослідження змісту веб-сторінки у мережі Інтернет є неналежним доказом оскільки в ньому відсутні обов’язкові реквізити до висновку експерта, передбачені статтями 106, 102 ЦПК України.

Обґрунтовуючи правову позицію Верховний Суд зазначив, що відповідно до пункту 15 Порядку надання послуг, затвердженого ОП УМІЦ, експертний висновок оформляється в паперовій формі на бланку Центру компетенції, підписується його директором та засвідчуються відбитком печатки Центру компетенції. Після цього експертний висновок прошивається разом з додатками, оформленими в паперовій формі, скріплюється печаткою Центру компетенції на зворотному боці останньої сторінки та видається заявнику. Отже, саме Порядком надання послуг встановлюються вимоги до форми та змісту експертного висновку Центру компетенції за результатами проведеної фіксації і дослідження змісту веб-сторінок у мережі Інтернет, та порядок його оформлення. Тому посилання апеляційного суду на невідповідність такого експертного висновку частині сьомій статті 102 та частині шостій статті 106 ЦПК України є помилковим, оскільки оспорюваний експертний висновок Центру компетенції не є висновком експерта у розумінні статей 102, 106 ЦПК України.

Наведена судова практика свідчить про важливість формування доказів, які є запорукою непорушності Ваших прав та їх ефективного захисту від Інтернет-порушень.