Про історію PL&UA та професорів Тімоті Снайдера і Богдана Гудя…
Мене не задовольняє ні актуальна польська державна історична політика, ані, чого вже душею кривити, сьогоднішня державна історична політика України. Про їх інструментальне використання окремими політичними силами, а також про вплив цих процесів на економіку та майбутнє наших країн треба розмовляти окремо. Сьогодні ж про дещо інші речі. В умовах гібридної агресії Росії мене особливо «тисне» активне і цинічне використання наших історичних суперечок і взаємних претензій в імперських інтересах Кремля. Тому вже давно прийшов час для обох сторін виходити з «історичного клінчу» і це завдання не тільки для вчених-істориків, але і для всіх кому не байдуже польсько-українське порозуміння і партнерство.
Ось чому особисто я находжу час, як для ознайомлення з відповідними історичними матеріалами та публікаціями, так і для інших в тому числі організаційно-фінансових та громадських кроків і проектів спрямованих на вирішення вищезгаданої проблеми. В цьому процесі, я, як людина «поза історичної науки» і навіть без історичної освіти, шукаю авторитетів та людей, які, на мою думку, займають виважену, збалансовану і правдиву позицію в складних і неоднозначних питаннях історії польсько-українських відносин. Навіть, якщо така позиція не дуже приємна для кожної з сторін. Одними з таких інтелектуальних авторитетів особисто для себе я, як «історичний неофіт», визначив професора Йельського університету Тімоті Снайдера (Timothy D. Snyder) і професора Львівського держуніверситету ім. І.Франка Богдана Гудя. Існує також цілий ряд польських істориків, позиція яких імпонує мені своєю збалансованістю і правдою. Нещодавно в медіях були опубліковані, як на мені, важливі інтерв’ю Тімоті Снайдера та Богдана Гудя, на які я хотів би звернути особливу увагу всіх не байдужих.
При нагоді хочу виразити окрему подяку колезі по Польсько-Українському Форуму Партнерства при Міністрах закордонних справ Польщі і України, Лукашу Адамському (Łukasz Adamski ) за те, що в одному з своїх постів в Фейсбуці він окремо звернув увагу на опубліковане на порталі http://ohistorie.eu наступне інтерв’ю Єви Сольської і Пйотра Вітка з професором Тімоті Снайдером під дуже символічною назвою «Історія правдива – наукова і усестороння – є найкращою історичною політикою»:
Ось переклад на українську фрагменту цього інтерв’ю Тімоті Снайдера польським колегам, на який я звернув особливу увагу:
«З моєї точки зору, проблема поляків і українців полягає в тому, що саме Росія визначає правила гри. Українці та поляки грають у російській грі пам’яті, в якій діють правила: ми завжди невинні, і час від часу ми великі. Отже, якщо це правила гри, Росія виграє. І перемагає весь час, бо, перш за все, розповідь про Другу світову війну скоріше за все допомагає росіянам, а по-друге, у Росії є механізми і технології, яких не має Україна і навіть Польща. Я маю на увазі не тільки телебачення і Інтернет, а й деякі автоматизми і безумовність у способі мислення, що втілюється в ефективність пропаганди та історичної політики. Росіяни просто кращі в цьому, ніж поляки, тому що вони категоричні, ультимативні.
Польща, рахуючись з певними умовами, які виникають також з поточної політичної кон’юнктури, знаходиться десь посередині. І це незручне становище, тому що польські політики свідомо брешуть про історію, але не категорично. Не безжально, не в такий спосіб ,щоб переконати інших; жодний польський політик, властиво нікого поза Польщею, коли мова йде про історію, не переконує. Росіяни досить часто переконують, бо вони в цій брехні безумовні і систематичні. Можна не любити актуальної польської історичної політики, особисто я її не люблю. Але вона не така категорична і прорахована, як у Росії, а це означає, що в регіональній конкуренції поляки постійно програють.
У цьому конкретному прикладі – польсько-українських відносини – польські політики нинішньої зміни вважають, що вони мають сильні аргументи проти українців, але насправді це аргументи для Росії, а не поляків, тому що Росія встановлює правила гри в конфліктогенний поділ Європи, а поляки грають відповідно до цих правил. Українці теж. І росіяни весь час перемагають, елемент їх розрахунку саме в тому, що вони не хваляться весь час, не говорять весь час про те, що їхня політика пам’яті правильна і ефективна, вони просто перемагають вас в чергових змаганнях політики пам’яті в регіоні.
І практично все, що відбулося в польській політиці пам’яті та історичній політиці за останні два роки, це безперервна і свідома перемога Росії. Отже мій загальний висновок є такий: якщо держава хоче мати солідну історичну політику, вона не може приймати чужі правила гри, в даному випадку російські. А для того, щоб Польща переконала інших щодо своєї позиції між і пов’язаними з цим наслідками, нам потрібна більша витонченість, ніж тактика: брешемо, але не повністю; говоримо правду, але як би злагоджену та непевну».
Що до професора Богдана Гудя то я певний час тому вже писав про його знакомиту, на мою думку, останню книжку «З історії етносоціальних конфліктів. Поляки і українці»:
Україномовний варіант цієї книжки побачив світ в 2018 році в Харківському видавництві «Акта» і доступний для інформації та придбання за посиланням:
https://acta-publisher.business.site/posts/6859766261935732707?hl=uk
Сама ж початкова версія цієї важливої книги українським професором Богданом Гудею з Львівського держуніверситету ім.І.Франко була написана на ПОЛЬСЬКІЙ МОВІ і в цьому контексті, наскільки я знаю, є безпрецедентною для польської та української історичної науки.
А під кінець 2018 року польський сайт http://obserwatormiedzynarodowy.pl опублікував дуже цікаве двомовне інтерв’ю професора Богдана Гудя під назвою «Про Волинь і дороги, що привели до неї, говорімо, опираючись виключно на документи». Настирливо рекомендую всім зацікавленим ознайомитись з ним за посиланням:
Як на мене інтерв’ю виважене і збалансоване. Ось деякі фрагменти з нього, які можуть бути не відомі пересічному читачу:
«Скажімо, на Волині на початку ХХ століття практично все селянське населення належало до «чорної сотні» ̶ монархічної, шовіністичної організації, що здійснювала єврейські погроми, розпалювала ненависть між місцевим населенням і поляками. Показово, що „чорносотенців” на Волині (і не тільки) очолювала Російська Православна Церква».
«Варто також нагадати слова Анатоля Камінського, який підкреслював, що Організація українських націоналістів (ОУН) і Українська повстанська армія (УПА) були селянськими рухами – як фізично, так і ментально. Саме тому в центрі їхньої уваги був інтерес селян. Прикладом, що підтверджує цю тезу, може служити ситуація 1943 року, коли командувач групи УПА-Північ Дмитро Клячківський – „Клим Савур” (подібно до В. Леніна в 1917 році) підписав земельний декрет, згідно з яким уся земля польських землевласників і колоністів-осадників перейшла в руки православного волинського населення. Цим, на думку польського дослідника З.М.Ковалевського, УПА не тільки зміцнила свої позиції в селянському середовищі, але й заохотила селянство до участі в «деполонізаційній акції».
„Очевидним є, отож, факт, що протягом дослідженого мною історичного періоду головною рушійною силою польсько-українських конфліктів було селянство. Найбільш виразно це проявлялося в періоди піків польсько-української напруги – листопадового повстання, січневого повстання, революції 1905 року, української революції 1917-1921 років, міжвоєнного періоду і в роки Другої світової війни».
«Натомість «в терені» діяли численні озброєні загони: українські націоналістичні, польські національні, польські прокомуністичні, грабіжницькі банди і – про що неохоче пишеться в Польщі – радянські парашутисти-диверсанти, тобто енкаведисти. Ці останні концентрувалися переважно між колишнім польсько-радянським кордоном і річкою Случ. Тут було найбільше радянських партизанів – партизанський край. І ось на цих теренах почалися масові вбивства поляків. Додам – найжорстокіші й найкривавіші. Про це свідчать документи польської конспірації (sic!)!»
«Вважається (Г. Мотика, І. Ілюшин), що масові вбивства волинських поляків почалася після Сталінградської битви. Натомість, є низка документів, які свідчать, що все починалося з конфлікту між Кремлем і польським еміграційним урядом у Лондоні наприкінці лютого 1943 року. Польський уряд мав заявити, що діалог із совєтами буде можливий тільки тоді, коли вони визнають кордони Польщі станом на 1 вересня 1939 року. У відповідь на це рупор Сталіна – агенція ТАСС – ствердила, що Польща є імперіалістичною за характером, бо заперечує право українців і білорусів жити у свої національних державах. Тому «єдинокровних братів» належало боронити. З цього власне моменту розкручується маховик антипольського терору. Незаперечною є теж участь в ньому загонів УПА й місцевого населення. Тим не менше, стверджували польські підпільники, «деполонізація Волині» була на руку насамперед совєтам. Їм йшлося про те, що якщо на теренах Волині не буде польського населення, то уряд в Лондоні не матиме підстав говорити про кордони РП з 1 вересня 1939 року. „Є людина – є проблема, немає людини – немає проблеми”, ̶ один з улюблених висловів Йосифа Віссаріоновича. Є також докази – польські та німецькі документи – про таємні зустрічі представників УПА та НКВД, зокрема у Кременці на початку лютого 1943р., і дуже сильну інфільтрацію ОУН і УПА агентами НКВД. Тому ці питання потрібно вивчити значно глибше».
«УПА на Волині налічувало близько 5-7 тисяч осіб. Приблизно стільки ж людей було в прокомуністичній польській партизанці. Тож причиною величезної різниці між польськими та українськими жертвами волинського конфлікту була, мабуть, значна перевага місцевої православної людності над католицькою. До речі, слід пам’ятати, що йдеться про вірних православної церкви Московського патріархату. Що більше, в документах польського підпілля з літа 1943р. я не натрапляв на дефініцію „УПА”, тільки „селянські банди” й „поліцаї”. Чому власне поліцаї? Згідно з польськими документами, це були люди з міліції, створеної совєтами з соціальних маргіналів, ненависних всім мешканцям Волині, незалежно від національності. Пізніше ці люди опинилися в українській поліції, а потім пішли в ліс. Однак, на думку відомого історика Івана Патриляка, лише близько 15 відсотків з них поповнили загони УПА. Решта, як свідчать німецькі документи, осіла в селах. Чим вони займалися? Організацією нападів на польські поселення – так в польських документах. Слід водночас знайти відповідь на питання: з власної ініціативи чи на чиєсь замовлення?
Крім того наголошу, що найменшою мірою хочу займатися домислами чи перебільшувати значення того чи іншого чинника. Тому в своїй книжці намагаюся обмежуватися формулюванням проблем, які ще потребують поглибленого дослідження. На жаль, ключ до більш-менш об’єктивних відповідей на поставлені питання знаходиться, безумовно, в Москві, яка, на моє переконання, не поспішатиме з наданням доступу до відповідних документів».
«Підкреслю також, що особисто я цілком погоджуюся з видатним українським істориком Ярославом Дашкевичем, який ще далекого 1993р. писав, що «український терор 1942-1944рр. по відношенні до польського населення Західної України, навіть якщо його пробувати виправдовувати, ідеями помсти за польські кривди, провокаціями німецької та російської сторін, співпрацею Армії Крайової з комуністичною Росією, і т.д., заслуговує суворого і беззастережного засудження». Надіюся, що кожний неупереджений український історик підпишеться під цими словами».
Такі от тези і думки з відповідного інтерв’ю професора Богдана Гудя, до ознайомлення з яким, як і з згаданим вище інтерв’ю Тімоті Снайдера, я щиро запрошую всіх кому не байдуже польсько-українське порозуміння і рівноправне партнерство.
Олег Дубіш