Розмова з Ернестом Завадським

Ернест Завадський – речник патрульної поліції Закарпаття, віце-президент Товариства польської культури Закарпаття ім. Гнєви Волосєвич, лижник, мандрівник, волонтер та громадський діяч на Закарпатті.

– Еріку, в чому полягає твоя основна робота?

Власне, у комунікації. Це моя улюблена складова роботи. Я працюю над створення позитивного іміджу патрульної поліції Закарпатської області. Точніше – над його підтвердженням, позаяк роботу патрульних поліцейських потрібно показувати суспільству. Звісно ж, можна багато говорити про функціональні обов’язки, основні з яких це аналітика даних, надання коментарів медійникам, співпраця з журналістами різного рівня, але якщо конкретно – основа моєї роботи – це своєчасна комунікація і надання громадськості інформації. І, що важливо, – це командна робота. Іноді у підготовці матеріалу про результати роботи нашого підрозділу бере участь двоє працівників, а іноді увесь апарат управління, нерідко і весь особовий склад.

– Що керувало тобою, аби почати громадську діяльність? Як почалося?

Якщо відверто, нема якоїсь точки відліку чи дати, на яку б я конкретно вказав. Я беру участь у різних проєктах, у різних напрямках, тому не можу впевнено сказати, що це той чи інший період у моєму житті. Скоріше, зумовлено все інтересами та напрямками. У кінці 90-х і на початку 2000-х це польська школа та Товариство польської культури Закарпаття, трохи згодом, звісно, шкільні роки. Під час здобування першої освіти в Ужгородському Національному Університеті. Там було цікаво і справді весело. Тоді це були Дні факультетів, професій, різні заходи та інтерактиви. Мене завжди більше тягнуло до вирішення практичних питань, аніж до конспектів. Потім навчання у Польщі, де здобував другу вищу освіту у Вищій школі управління та адміністрації в Ополе. Там здобув ступінь магістра з ринкової комунікації та зав’язків з громадськістю, а згодом ще й магістра з педагогіки та психології. Мабуть, саме там почалося «доросле» життя. Доросле у сенсі навчання/робота/громадська діяльність. Саме у Польщі я зрозумів, що коли поруч нема батьків і близьких мені людей, рішення доводиться приймати самому. І відповідати за них також.

– Які сфери найактивніші? На що хотілося б мати більше часу?

Про найперший обов’язок ніхто не забуває: робити усе можливе задля перемоги. Звісно ж, з огляду на посаду та фах, правоохоронна діяльність з акцентом на інформаційний напрямок. Далі, мабуть, соціальна, освітня. Я багато часу присвячую дітям. Просто обожнюю їздити у підшефні заклади, привозити разом з колегами та меценатами їм необхідні для життя і навчання речі та заохочувати до цього усього інших. Мій керівник якийсь час вже мене жартома називав фандрайзером. Я належу до різних об’єднань та осередків, що тягне за собою організацію або співорганізацію різних заходів. Майже завжди вони некомерційні і з благодійною метою, рідше у бізнес площині. Серед найулюбленіших – спортивні турніри між правоохоронними органами, велозаїзди, міжвідомчі змагання з гірськолижного спорту на Красії. Щодо того, на що хочеться більше часу. Це, звісно, сім’я. Моєму сину майже 5 років і я нерідко чую від нього, що повинен приділяти йому більше часу. Хоч таке буває рідко і я майже завжди, як каже жінка, «в телефоні», після проведеного дня разом з родиною Артем Ернестович каже мені, що ми класно провели час. Минулого лижного сезону, коли він поїхав зі мною у гори і навчився кататися на лижах, він сказав, що обов’язково ще чекатиме таких днів, коли проведе зі мною стільки часу.

– Як війна змінила твоє життя? Волонтерство – то для тебе місія, обов’язок, можливості бути реалізованим чи щось інше?

На війні багато моїх знайомих, колег, друзів. Хтось був, хтось досі там, когось, нажаль, вже нема. Війна не просто змінила, вона продовжує змінювати наше життя. Для мене це процес, з яким неможливо змиритися чи прийняти його. Є просто розуміння того, що ворог має бути знищений, вигнаний, законсервований усім світом і відкинутий у небуття. Не знаю, чи можна так висловлюватися, однак я ненавиджу кожного, хто причетний до умисного винищення українського народу, української історії, автентичності, незалежності. Я мрію про день, коли це страшне дійство закінчиться і більше ніхто не загине. Те, що зараз відбувається, – це найвища ціна за Україну. Стосовно волонтерства можу сказати, що це, скорше, перехід від звичайної допомоги іншим до пріоритетності через війну. Коли почалося повномасштабне вторгнення, окрім вказівок з департаменту патрульної поліції щодо забезпечення усім необхідним працівників, я сів у машину і просто поїхав до усіх, хто був у доступності 100 км: друзів, знайомих, колег – усіх, кого знав. Я спілкуюся з дуже великою кількістю людей, навіть іноді забуваю, кого знаю. Я не позиціоную себе як волонтер, просто роблю те саме, що і вони. Волонтери – це дуже сильні і стійкі люди, витривалі. Для мене така діяльність ототожнюється з обов’язком. Я виріс у звичайній сім’ї викладача та медика, а моя родина – це освітяни і з самого дитинства я спостерігав за альтруїзмом рідних і дослухався до настанов батька, який вчив допомагати. Тому не можу сказати, що волонтерство чи допомога іншим це можливість реалізувати себе. Це просто потрібно робити. Усім і кожному, але настільки, щоб не вигоріти і не опустити рук, бо тоді користі не буде.

– Розкажи про ідею створення муралів на стінах будинків, співорганізатором якої ти є.

Якщо відверто, то була не тільки моя ідея, просто сталося так, що у один і той самий час різні люди дійшли до точки кипіння у цій темі. Навесні 2022 року я написав гнівний пост про те, що понад 30 років на одній з головних артерій міста ми щодня спостерігаємо за виродком, якого нанесли на стіну одного з будинків і з того часу ніяк не можуть заклеїти/зафарбувати/затерти і так далі. Я запропонував знайти спонсора і знайти людей, які б того вилупка «зашпаклювали» назавжди. Того ж дня мені подзвонив заступник мера і сказав, що така ідея не тільки у мене і потрібно об’єднатися у цій справі, до того ж на той момент вже були охочі до змін. Потім почалися організаційні питання – техніка, риштування, спонсори, фарби, художники… Так в Ужгороді з’явилися два найбільші мурали: «Синичка» та «Україночка». Це була дуже крута командна робота. Зараз запустили ще один крутий проект «Люди міста» і 2 мурали, на яких зображені Дмитро Кремінь та Петро Скунць, вже готові. Будуть і інші.

– Ти маєш польське коріння, вчився в Польщі. На Закарпатті польську мову не часто можна почути, на жаль. А нещодавно ти став Віце-президентом Товариства польської культури Закарпаття, хоча давно є членом Товариства, вивчав польську в Ужгороді. Що зараз тебе стимулювало активізуватися в напрямку промоції Полонії на рідному Закарпатті?

Я справді тісно пов’язаний з Польщею і свідомий того, що якби не війна і я б не був тут потрібен, можливо, я б знову виїхав до Польщі, бо вже там жив і був довгий період, часто їздив до рідні. Польську мову люблю, бо вчив її з 98-го, якщо не помиляюся, відповідно послуговувався нею як під час навчання, так і вдосконалював, виїжджаючи до Польщі. Звісно, товариству польської культури Закарпаття бракує розвитку і це точно не з вини людей, які до нього належать, бо це чудові люди. Однак міжнародна співпраця та транскордонне співробітництво опираються не лише на історично-культурні камені, а й на стрімкий, прогресуючий обмін досвідом, реалізацію міжнародних програм, інформаційні потоки etc. Усі ці та багато інших чинників вимагають інтеграційних процесів як напрямку зовнішньої політики, так і локально, а як результат – великі об’єми роботи зі стислими бюджетами та під тиском часу. Резидентом товариства я є з початку тих самих 2000-х, відповідно добре пам’ятаю перебіг справ, що допоможе мені підтримати діючий склад управління та завдяки чому разом з командою, впевнений, не тільки відновимо повноцінну діяльність та минулі традиції українсько-польської співпраці, а й започаткуємо нові, дієві інструменти міжнародного вектору. Щодо мотивації, то я бачу, яких обертів набирають сусідні європейські держави. Звісно, не всі. Я спілкуюся з представниками різних сфер діяльності: держслужбовцями, дипломатами, медійниками, підприємцями; це порядні люди, які підтримали мою ініціативу допомогти розвиватися товариству. Звісно, є і глобальніша складова: нам, як державі, потрібні партнери, які не просто нас підтримуватимуть, як «гравця» на світовій політичній арені, а й допоможуть нам якомога швидше подолати труднощі, пов’язані з наслідками агресії ворога та відновленням України. А я глибоко і беззаперечно переконаний, що після перемоги це обов’язково відбудеться. Окрім того є ще один мотиваційний момент: наближається День Незалежності Польщі і товариство планує урочистості з цього приводу із запрошенням дипломатів, партнерів товариства і, звісно, друзів. Тому перспективи у цьому напрямку втішні.

– Які найближчі плани, проєкти, якими хочілося би поділитися?

Це дуже доречне питання, оскільки зовсім недавно я почав працювати над тайм менеджментом та плануванням. І саме планування я розділив на два напрямки. “Глобальне необхідне”, тобто родина, близькі і поруч з ними я роблю усе, що від мене залежить, для перемоги та “локальне довгострокове” – усе, що стосується проєктів, соціального напрямку, саморозвитку, реалізації амбіцій… Я чудово розумію, що це паралельні процеси і моя робота не рахуватиметься з моїми планами, однак маю хороших «вчителів» та наставників, які точно мені з цим допоможуть. Я б не хотів перелічувати якісь конкретні проєкти, щоб вони не сприймалися як вихваляння та хизування, просто зазначу, що пишаюся найбільше двома моментами. Перший (хоч це і не проєкт і не плани на майбутнє): я маю подяку від мами хлопчика, Павлика Мотички, якому ми збирали на ліки, вартістю понад 60 млн гривень. І зібрали. Вона особисто мені надіслала цю грамоту. Я роздрукував її і вона на видному місці у моєму кабінеті. Нею, мабуть, пишаюся найбільше у світі, як волонтер. Частина тексту з подяки: «Волонтеру з добрим серцем … за врятоване життя». Другий проєкт, який дістався мені у спадок від колишнього керівника та його колеги – соціальний проєкт «НеСам». Багато говорити не буду: знедолені діти, за яких забувають майже усі, навіть батьки. Це проєкт реалізовуватиму, мабуть, доки сил вистачатиме. Жінка каже, що у мене не один син, а ціла купа підопічних, бо я постійно їжджу по знайомих і нагадую їм, що чужих дітей не буває. Є ще один проєкт, про який, нажаль, із поважних міркувань, я не можу розповісти, однак, якщо ми його реалізуємо – про це гримітимуть не тільки українські чи європейські видання, запевняю. Але усьому свій час.

– Форум, присвячений молоді Закарпаття, котрий відбудеться 17-18 листопада, яку має мету?

Це повинно бути направду круте дійство. Гасло цього форуму – це дуже влучні меседжі, які ми транслюватимемо у всесвіт. Гідні, вільні, незламні. Мета дуже об’ємна – об’єднати громадсько-активну молодь, талановиту, перспективну. Цій молоді у майбутньому відбудовувати країну. На неї впаде купа важких обов’язків і вона просто повинна бути хоч якось готовою до цього. Ми зібрали професійне коло менторів та тренерів, які докладуть максимум зусиль, аби фахово передати вміння та навички, які цій молоді допоможуть. До того ж – це світова історія. Ми, небажаною і невиправданою ціною, показуємо усьому світу як потрібно боротися за своє. Ми доводимо свою незламність і не падаємо духом, хоч це і важко і ми точно знаємо, що ми праві. У світі нема жодної зі здоровим глуздом інстанції чи організації, яка б виправдала дії проти нас і окреслила б дії Українців як невірні. Слава Україні! Героям слава!

– Дякую за розмову!