СОЛІДАРНІ З ХАРКІВЩИНОЮ!

15 травня 2024 року. Ранок. Харків. Дороги війни і відповідні службові обов’язки привели мене до Харкова. Сказати, що я в захопленні від міста і його людей – не  сказати нічого! Про те чим тут займаємось по можливості розкажу дещо пізніше. Сьогодні ж зауважу, що мої позитивні емоції та враження від Харкова  розпочались з того факту, як багато харків’ян поїздом, яким я перед цим виїжджав з Києва на Харків, попри всі незгоди і минулі та триваючи військові злочини росіян в регіоні, попри актуальне загострення російської наступу на Харківщину,  повертались в Харків з Польщі і інших європейських країн. Повертались в рідний для них Харків, який сьогодні агресивно і систематично обстрілюється ворогом. Дорожні бесіди (а я більше слухав чим говорив, не одягав на себе форми ані демонстрував інших ознак поглядів чи діяльності)  переконали мене в тому,  що ці люди сьогодні роблять це не від відчаю чи безрозсудливості, побутових проблем чи інших негативних мотивів, а тому що люблять рідне місто, вірять в те що воно назавжди буде українським і  стане частиною об’єднаної Європи. А ще просто тому, що попри всі митарства і незгоди сьогодення, як кажуть англосакси: «East or West, Home is Best !»….

Однак  не дивлячись на все вищезгадане пишу цей пост, ще і тому що хочу в черговий раз привернути увагу польських і деяких західних колег, які цікавляться Україною, до потреби відновлення практичної, системної і масової допомоги відповідним регіонам України, солідарності з Харків’янами і українським Сходом та Півднем, україно-російським прикордонням загалом! Не відкрию великої таємниці, що емпатія до України і гуманітарна та інша допомога нам в порівнянні з 2022 роком в Польщі та  в інших країнах Заходу, кардинально зменшилась. Багато західних колег так і не усвідомили для себе українських і власних помилок та уроків, реальних загроз для всіх нас  і глобальної місії яку мілітарно (і не тільки) виконує  Україна, оплачуючи жахливу криваву ціну  за «Нашу і Вашу Свободу» і свій геополітичний вибір.  Мене особисто все більше і більше «ковбасить» від постановки питання: «Це Ваша Війна, а Ми Вам Помагаємо». Ні! Це наша Спільна Війна та Спільний Ворог і на мою особисту думку українці, особливо в прифронтових регіонах  вправі сподіватись на більший внесок  і участь Польщі, як держави, так і інших країн Заходу в цьому процесі! Особисто мене «задовбали» нескінченні і безрезультатні  розмови, форуми і різноманітні заходи про майбутню Відбудову України, деяких польських колег з не прикритим і не адекватним бажанням тільки  цинічно заробити на цьому процесі (при чому в основному за чужі гроші\фінансування – в основному країн Старого Заходу і міжнародних інституцій). Ця сама оцінка стосується і їх постійного власного піару на цій темі без адекватного врахування  безпеково-оборонних проблем і пріоритетів  України. До бажаного «світлого відбудовного майбутнього» Україна, як держава і народ, мають ще дожити\існувати, зберігши при цьому відповідний потенціал власного розвитку! Сьогодні ж, як на мене, в безумовному пріоритеті мають бути безпека, обороноздатність, військово-технічна співпраця, забезпечена відповідними реформами швидка інтеграція України в ЄС та NATO і європейську безпекову інфраструктуру, відновлення зруйнованої ворогом критичної\нагальної української інфраструктури зокрема енергетичної з акцентом на її децентралізацію і модернізацію, гуманітарна допомога актуальним жителям України.  Так само я не однозначно ставлюсь і до непропорційно великого рівня  співпраці польських\ західних колег, зокрема під гаслом «Відбудуємо\Допоможемо Україні», з тими представниками новітньої української бізнесової  міграції , які повністю передислокувались самі і перенесли свій бізнес\діяльність на Захід. Ці люди і структури часто гіперболізують на Заході своє власне значення та значимість в Україні  і непропорційно та не адекватно своїм можливостям, реальному внеску  в боротьбу і збереження України, каналізують через себе відповідні фінансові, інформаційні та інші потоки і увагу. А як в нас сьогодні ситуація щодо суттєвого відновлення та розвитку значної прямої військово-технічної і оборонної допомоги  Польщі Україні і відповідної двосторонньої співпраці? Що практично робиться  для польської підтримки розвитку бізнесу\підприємств безпосередньо в Україні, конкретної і значної власної державної фінансової участі Польщі (і не тільки) в спільних Західних чи польських державних фондах розвитку України, державної підтримки та страхування військово-політичних ризиків для інвестицій приватного бізнесу в Україні? А як на рахунок спільного польсько-українського ППО над Заходом України, щоб в числі іншого гарантовано збільшити інвестиційну привабливість хоча б цих регіонів України через обмеження російських повітряних ударів? А що стосовно  спільної виробничої кооперації, підтримки експортної експансії українських виробників та зокрема спільного експорту на треті ринки, спільних інвестиційних проектів на місцевому українському ринку, партнерського використання оборонного, військового, економічного, інноваційно-наукового потенціалу  та досвіду України для спільного розвитку та стійкості? Якщо саме так не виставляти пріоритети співпраці і постійно та системно не працювати з тими хто, попри всі складнощі,  залишився і живе та працює в Україні, продовжує захищати і розвивати свою Батьківщину і особливо її військовий, економічний особливо індустріальний, науковий та інші  потенціали безпосередньо тут  на місці, то в мене тоді виникають серйозні сумнів щодо щирості відповідних намірів, адекватності оцінки ситуації і перспектив нашої спільної стійкості та безпеки. Дорогі закордонні Друзі і Колеги! Будь ласка пам’ятайте –  Війна ТРИВАЄ, вона потребує Витримки, Солідарності і Довгої Волі! Спільні Виклики і Загрози реальні і смертельно небезпечні не менше чим на початку 2022 року!

Саме тому робота з прикордонними\фронтовими регіонами України зокрема з Харківщиною для таких як я не випадковий пріоритет. Тим паче, що історично цей регіон тісно пов’язаний з багатьма поляками, серед яких є і ті, хто особисто,  а також їх нащадки стали символами стійкості, звитяги і геополітичних Впливів і Сили Польського Народу. Як наприклад Маршалок Юзеф Пілсудський та Тадеуш Бжезіньський – батько всесвітньо відомого американського політика Збігнєва Бжезінського.

До речі в доданих світлинах є фото меморіальної дошки визначному державному і політичному діячеві Польщі Юзефу Пілсудському, яку відкрили в Харкові ще  15 листопада 2016 року, на будівлі Української інженерно-педагогічної академії на вул. Університетській, 16. Саме в Харківському імператорському університеті, перша будівля якого розташовувалася на вул. Університетській, Юзеф Пілсудський навчався на медичному факультеті в 1885-1886 роках.

Відкриття цієї пам’ятної таблиці відбулось за безпосередньої участі тодішнього Надзвичайного і Повноважного Посла Польщі в Україні п.Яна Пєкло, з яким сьогодні я маю честь і приємність бути співголовою Ради Польсько-Української Господарчої Палати. Цікавим і, як на мене, символічним є той факт, що батько матері п.Яна Пєкло особисто дружив з Юзефом Пілсудським.

Ось, що зокрема про цю подію, повідомлялось у 2016 році у відповідному офіційному матеріалі на сайті Міської Ради Харкова;

«Відзначимо, Юзеф Пілсудський, маршал Польщі, став главою польської держави 11 листопада 1918 року, коли завершилася Перша світова війна і після 123 років поділу Польщі між Пруссією, Росією і Австрією країна знову з’явилася на карті Європи. За дорученням Юзефа Пілсудського у Варшаві було сформовано перший демократичний уряд.

В ході відкриття меморіальної дошки перший заступник Харківського міського голови Ігор Терехов зазначив, що сьогоднішня подія значима для всієї України. «Юзеф Пілсудський – перший державний діяч, який заявив, що Україна повинна бути незалежною. Сьогодні це дуже значущі слова для кожного українця. Харків тісно пов’язаний з Польщею, ми цінуємо дружбу наших країн, побратимські відносини з містом Познань і співробітництво з іншими польськими містами. Щорічно ми разом схиляємо голови на Меморіалі жертвам тоталітаризму біля могил поляків і українців. У День незалежності Польщі, 11 листопада, разом з Генконсулом Республіки Польща Янушем Яблонським ми посадили дерево в парку Горького як символ дружби між нашими країнами. І я впевнений, що сьогоднішня подія дасть ще один поштовх до розвитку наших міжнародних відносин», – зазначив Ігор Терехов.

У церемонії відкриття також взяв участь Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Ян Пєкло, який зазначив: «Це дуже емоційний день для мене. Батько моєї матері дружив з Юзефом Пілсудським. Я сердечно вдячний всім, хто допоміг зробити все, щоб ця меморіальна дошка з’явилася на цій будівлі».

Відкриття пам’ятної дошки Юзефу Пілсудському приурочено до Національного свята незалежності, який відзначається в Польщі 11 листопада. Автором меморіальної дошки став харківський скульптор Олександр Рідний.

Зазначимо, в Харкові вчилося і викладало багато відомих поляків. Тут бував польський поет, політичний публіцист, діяч польського національного руху Адам Міцкевич, навчався польський і російський художник-класик Генріх Семирадський, у Харкові жив фотограф і кінематографіст польського походження Альфред Федецький.” (кінець цитати. Джерело: https://www.city.kharkiv.ua/uk/news/u-kharkovi-vidkrili-memorialnu-doshku-yuzefu-pilsudskomu-33760.html )

Не менш цікавим є факт, що останнім Консулом в Консульстві Республіки Польща в радянському Харкові в 1936-1937рр. був Тадеуш Бжезінський, батько видатного американського політика польського походження Збігнєва Бжезінського.

Zbigniew Brzezinski at the Center for Strategic and International Studies (Photo: CSIS)

Цю постать харків’яни також відзначили відповідною меморіальною таблицею (фото додаються).

Син ж самого Збігнєва Бжезінського  – Марк Бжезіньский  сьогодні працює Послом США в Польщі.

Посол США у Польщі Марк Бжезінський (праворуч) під час відвідин військовослужбовців США у Польщі під час військових навчань, 19 травня 2022 року (Радіо Свобода).

Спільна історія Польщі і Харкова має надзвичайно сумні і трагічні сторінки пов’язані з масовими репресіями і розстрілами  поляків на Харківщині в результаті радянських злочинів, які здійснювались за рішення тодішнього політичного керівництва СРСР під час так званої «польської» операції НКВС в 1937-1938 роках і особливо на виконання рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 років про розстріл 25700 поляків. За деякими даними біля Харкова в цей період було розстріляно і поховано біля 13 000 поляків зокрема офіцерів і генералів Війська Польського. Ось що зокрема пише про ці події газета «День» №42-23 за 2020р. в статті Бориса Соколова « Катинь та Харків: Трагедія весни 1940 року»:

«У червні 1969 року троє школярів випадково виявили поховання розстріляних польських офіцерів у П’ятихатці, лісопарку на околиці Харкова. Як і у випадку з Катинню, харківські чекісти поширили серед населення версію, що розстріли здійснили німці. Хоча колишній шофер НКВС Микола Галіцин показав тоді ж на допиті в харківському КДБ, що «в квітні-травні 1940 року за його участі було виконано рішення про розстріл приблизно 13 тисяч польських офіцерів і генералів, які й поховані у ямах в лісі біля селища П’ятихатки», причому «в місці поховання поляків 1941 року під час евакуації УНКВС були зариті різні предмети особистого ужитку, конфісковані при арештах в 1937—1938 рр.».

Нині широко відомо, що в лісопарковій зоні Харкова були розстріляні польські військовополонені з табору в Старобельську в кількості 3820 осіб. Якщо ж вірити Галіцину, поляків  1940 року в Харкові розстріляли приблизно на 9000 більше, ніж їх було доставлено зі Старобельська. Звідки ж могли взятися інші? Розстрілювати поляків безпосередньо в Західній Білорусії й в Західній Україні, тобто у східних землях Польщі, окупованих і анексованих СРСР у вересні 1939 року, було незручно з багатьох причин. У березні 1940 року, коли почалася підготовка ліквідації польських полонених, ці території були під радянським контролем всього лише 5 місяців. Тут ще перебувало багаточисельне польське населення, зокрема й родичі тих, хто вже був арештований і мав бути розстріляний. Була небезпека, що просочуватиметься інформація про розстріли, зокрема й до тих польських родичів, які опинилися на окупованій Німеччиною території Польщі. Чекістські кадри, прислані до Західної України і Західної Білорусії з тих територій, що входили до складу СРСР ще до вересня 1939 року, не знали місцевих умов. На землях Східної Польщі в той момент не було відомих чекістам відповідних місць для проведення масових розстрілів і поховання трупів розстріляних.

Не можна виключити, що частина або навіть всі польські в’язні з території Західної Білорусії були насправді розстріляні в районі Харкова разом з в’язнями Старобельського табору й поляками із Західної України. Можливо, цим і пояснюється поява понад 9 тис. поляків окрім в’язнів Старобельського табору, розстріляних у районі П’ятихатки за свідченнями Н.А. Галіцина. Якщо ця гіпотеза правильна, то загальна кількість поляків, розстріляних у квітні — травні 1940 року, має становити не 21 857 осіб, як офіційно визнано, а близько 25 700. Необхідне подальше дослідження поховань розстріляних поляків у лісопарковій зоні Харкова. Там також можуть виявитися могили поляків, розстріляних в 1937—1938 роках при проведенні «польської» операції НКВС.

Про те саме, як розстрілювали поляків у Харкові, розповів 20 червня 1990 року на допиті слідчим Головної військової прокуратури Митрофан Сиром’ятников, колишній співробітник внутрішньої в’язниці УНКВС у Харківській області: «Приблизно в травні 1940 року до внутрішньої в’язниці НКВС почали прибувати великі групи польських військовослужбовців. Як правило, це були офіцери польської армії й жандарми. Як нам тоді пояснили, ці поляки потрапили в полон Червоної Армії під час звільнення 1939 року західних областей України й Білорусії. Звідки вони прибували до Харкова, мені про це невідомо. До Харкова їх доправляли залізницею в спеціальних вагонах. З УНКВС виїжджали машини, на яких поляків доставляли в будівлю УНКВС. Я на той час був старшим по корпусу внутрішньої в’язниці, й мені доводилося приймати поляків і розподіляти їх по камерах. Як правило, у в’язниці вони були недовгий час: день-два, а інколи й кілька годин, після чого їх відправляли в підвал НКВС і розстрілювали. Розстрілювали їх за вироками або іншими судовими рішеннями, мені про це невідомо. Мені доводилося кілька разів супроводжувати їх у підвал, і я бачив, що в підвальні приміщення їх заводили групами. У підвалі були прокурор, хто саме, я вже не пам’ятаю, і комендант Купрій… і кілька людей з комендатури. Хто саме розстрілював поляків, мені про це невідомо. Після розстрілів трупи поляків вантажили у вантажівки й відвозили до лісопарку… Розстріли поляків здійснювалися в міру їх надходження до УНКВС. Скільки їх було доправлено до УНКВС у Харківській області, я не знаю і приблизно сказати не можу. Трупи поляків складали у великі ями, яких було дві або три. Трупи пересипали порошком білого кольору. Для чого був потрібен цей порошок, я не знаю, у той час серед нас ходили різні розмови, нібито цей порошок сприяв розкладанню трупів. Треба сказати, що всі дії з розстрілу поляків та їхнього поховання контролювалися представниками НКВС із Москви».

Варто додати, що жоден з організаторів і виконавців розстрілів, що проводилися на виконання рішення Політбюро від 5 березня 1940 року, так і не був покараний.» (Кінець цитати. Джерело : https://day.kyiv.ua/article/media/katyn-ta-kharkiv-trahediya-vesny-1940-roku )

Як відомо , не покаране зло, повертається. Події в Україні зокрема на Харківщині після початку 24 лютого 2022 року широкомасштабної агресії росії проти України пряме підтвердження цієї незаперечної істини…Сьогоднішня росія і  кремлівський режим перейняли і глорифікують ідеологію, форми, методи та й саму постать «ефективного менеджера» Йосифа Сталіна. Гітлерівський фашизм отримав свої оцінки і вирок в Нюрнберзі. Злочини і практики Сталіна залишились безкарними, що, як показав час, мотивує його послідовників в сучасній росії – сумнозвісне «Можем повторить»…

Я б сказав, що є щось метафізичне в тому що Путін облюбував для себе особисто колишній кабінет Сталіна в Кремлі.  Весь світ облетіли відео і фото свідчення сучасних російських злочинів біля м.Ізюм Харківської області. Перед цим був шок від Бучі.  Масові поховання під Ізюмом було знайдено 15 вересня 2022 року після звільнення більшої частини Харківської області від російських військ.

У ході ексгумації було виявлено 447 тіл: 414 тіл цивільних осіб (194 чоловіки, 215 жінок, 5 дітей), 22 військовослужбовців, 11 тіл, стать яких не встановлена; більшість з цих людей загинули насильницькою смертю, 30 тіл мають явні сліди катувань.

Події крайніх днів травня 2024 року в результаті наступу росіян на Харківщині, зокрема в м.Вовчанськ вже демонструють російські злочини включно з розстрілом росіянами цивільних.

Аналогії з практиками і злочинами НКВС очевидні. Тому , як свідчить історія Польщі та України, споконвічний ворог у нас єдиний, і протистояти існуючим загрозам та небезпеці потрібно разом. Сьогодні Харківщина, як і інші прикордонні з росією та фронтові регіони України, перебувають на першій лінії російської агресії. Вони потребують нашої спільної Допомоги і  Солідарності!

За Нашу і Вашу Свободу!  Za Wolność Naszą i Waszą!

Олег ДУБІШ