Таємниця “нацистської постанови”: огляд рішення ЄКПЛ щодо прийнятності у справі “Х. проти Австрії”

Як я вже згадував в одній з попередніх публікацій, першою, фактично, справою, у якій Європейський суд з прав людини торкнувся теми медичних втручань, стала “Х. проти Австрії”.

Щоправда, і справою її назвати важко: Суд так і не прийняв її до розгляду, оскільки Комісія з прав людини (ЄКПЛ) просто визнала відповідну заяву неприйнятною. Втім, для нас перипетії 22-річного віденського студента Х. (заявника) цікаві в першу чергу з юридичної точки зору – тож до справи!

Отож, 1975 р. д-р А., батько Х., подав до Віденського земельного суду позов про оспорювання факту свого батьківства. Відтак суд призначив провести Х. аналіз крові, від якого заявник відмовився. Суд такі “вибрики” не влаштували, тож він ухвалив рішення (підтверджене надалі й Апеляційним судом Відня) здійснити примусовий привід Х. до лабораторії, внаслідок чого останній спробував звернутися до Суду. 

Х. скаржився на порушення австрійськими судами ст. ст. 2 (право на життя), 5 (право на особисту недоторканість) та 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. На його думку, визначити походження можна було й методами, що не потребують примусового втручання в особистий простір. 

Однак найцікавішим, гадаю, було те, що Х. звернув увагу на постанову, на основі якої суди дозволили примусовий привід. Зважаючи на те, що вона була ухвалена 1943 р. (коли територія Австрії перебувала під пануванням гітлерівської Німеччини), він назвав її “заснованою на ідеології нацизму, несумісною з поняттями прав людини та гідності людської особи”. 

При розборі цього вражаючого набору аргументів Комісія, до якої свого часу мали потрапляти на перевірку скарги, почала з твердження про порушення права на життя. Вона зазначила, що ст. 2 Конвенції захищає право на життя як таке; оскільки Х. не надав доказів того, що аналізи якось загрожували його життю. Відтак ця скарга – явно необґрунтована. 

Щодо порушення ст. 5 (право на особисту недоторканість) Комісія підтримала зауваги уряду: рішення про примусовий привід було ухвалено національним судом згідно закону та з легітимною метою. Цю скаргу теж було відхилено. 

Щодо порушення ст. 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) Комісія зауважила, що питання визначення факту батьківства/материнства вкрай важливе: від нього залежить здійснення великої кількості прав, як-от права спадкування чи права на соцвиплати. Відтак публічний інтерес у встановленні факту – безумовний і превалює над особистими інтересами Х. Відтак і “нацистська” постанова 1943 р., яку використовували національні суди, не містить у собі нічого протизаконного. 

Враховуючи вищезазначене, у прийнятті скарги Х. до розгляду Комісія відмовила.

Попри те, що у цій справі захистом було використано явно не надто резонні аргументи, що, гадаю, лишали мало шансів на успіх, все ж було встановлено цікавий прецедент обґрунтування відповідності медичних втручань Конвенції.