Тіньова економіка – як фактор стабільності українського суспільства

19 вересня 2019-го року в Інституті підготовки кадрів Державної служби зайнятості України відбувся круглий стіл на тему: «Державна політика детінізації зайнятості: зарубіжний досвід та виклики для України». Під час заходу із докладом виступив президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник. 

Загальновідома теза, що держава по-справжньому зацікавлена ​​в зростанні доходів громадян, якщо сплачені з них податки відіграють провідну роль у формуванні бюджету країни. В Україні податки з трудових доходів ніколи не мали значення бюджетоутворюючих і це є головною перешкодою для викорінення «сірих» та «чорних» зарплат.  Наприклад, у 2013 р, за результатами опитування Міжнародного кадрового порталу hh.ua, 75% українців отримували “сірі” зарплати, при цьому більш ніж у половини опитаних працівників просто не було права вибору, так що через брак альтернативи вони були змушені погодитися на таку форму оплати праці. Найбільш “тіньовими” були визнані сфери будівництва, готельного та ресторанного бізнесу, в середньому лише один з десяти співробітників яких отримував повністю офіційну зарплату. Велика частина українців все ж отримує зарплату за змішаною системою, маючи мінімальний офіційний оклад та більш істотний бонус “в конверті”.

За даними Мінекономрозвитку, частка тіньової економіки в Україні в 2017 році склала 31% від офіційного ВВП, а в розвинених країнах Європи, за даними МВФ, вона не перевищує 17%. Фактично дві третини українських компаній виплачують зарплати в конвертах.  Вони змушені використовувати тіньові схеми в силу нездатності конкурувати з сильними гравцями ринку і з західними компаніями в разі, якщо повністю перейдуть на роботу” по-білому “. Але  і з урахуванням неофіційної частини, що виплачується в конверті, українські зарплати в рази відстають від європейських. Має перший висновок – детінізація навряд чи в короткостроковій перспективі допоможе наблизити рівень ВВП на душу населення в Україні до середнього значення по Європі, від якого український показник відстає в 10 разів.

За радянських часів провідну роль у формуванні бюджету грали дві статті надходжень – податок з обороту і платежі державних підприємств з прибутку (разом 75-80% загальної суми доходів бюджету). Частка державних податків з населення становила всього 8-10%, в тому числі прибутковий податок – близько 7%. Наслідки такої фіскальної політики добре відомі – роздуті валові показники виробництва і мізерні зарплати. Таким чином, Україна прийшла до незалежності з патерналістськи налаштованими можновладцями і з населенням, що не звикло відчувати свою фінансову відповідальність за виконання державних (зокрема соціальних) зобов’язань. Перехід до ринкових принципів економічної діяльності, роздержавлення і приватизація підприємств все ж істотно змінили структуру доходів бюджету. У першій декаді 2000-х років податок з доходів фізичних осіб забезпечував 18-22% загальної суми податкових надходжень, або 15-17% загального обсягу доходів зведеного бюджету країни.

У переважній більшості європейських країн надходження від податку з доходів громадян відіграють провідну роль у формуванні державних фінансів країни. За даними Євростату, в Бельгії, Німеччині, Ірландії, Іспанії, Італії, Нідерландах, Австрії, Фінляндії, Швеції, Великобританії, Ісландії податки з доходів громадян забезпечують 34-43%, в Данії – 52% податкових надходжень. Таким чином формується свідоме ставлення громадян до необхідності перерозподілу доходів і співучасті в забезпеченні фінансування суспільних витрат. Отже, другий висновок – для збільшення частки «білих зарплат» потрібно, аби до половини бюджету країни формувалося за рахунок податку з доходів громадян.

Населення України порівнює свій сьогоднішній добробут не з радянським минулим, а з досягнутим рівнем життя в розвинених країнах, тому так критично ставиться до існуючих стандартів оплати праці, тому така низька мотивація до економічної активності. Всупереч давнім розмовам про необхідність переходу на інноваційну модель розвитку, держава і роботодавці продовжують дотримуватися моделі дешевої робочої сили, наслідком чого є консервація застарілої матеріально-технічної бази виробництва і архаїчної структури економіки, а отже, один з найнижчих в Європі рівнів продуктивності праці. Крім того, за останні роки істотно збільшилася трудова міграція українців за кордон і тепер роботодавцю буде замало вкласти гроші у нові засоби виробництва та підняти зарплату. Українці, які попрацювали на легальній роботі в Європі, вже потребують саме такого підходу від роботодавців вдома.

Ще один важливий фактор – розмір зарплати. У 2019 році середня заробітна плата фахівців технічних і робітничих професій у Німеччині становить 43 тисячі євро – близько 3,6 тисячі євро на місяць. У найвигіднішій фінансової ситуації знаходяться фахівці середньої ланки. Вони отримують в середньому 58 тисяч євро на рік до сплати податків. Це результат праці, який вони інвестували у своє профнавчання, а також нагорода за те, що вони взяли на себе підвищену відповідальність – у такого робітника в підпорядкуванні знаходяться інші фахівці. Із усіх робочих найвища зарплата у електротехніка. Також у списку найбільш високооплачуваних робочих професій –  фахівець із електроніки, токар, механік-інструментальник, технолог-монтажник, машиніст, слюсар-механік, муляр. Машиніст у Німеччині в середньому отримує 43600 євро на рік. До робітників із низьким рівнем зарплат можна віднести садівника – 32 тисячі євро. У Німеччині на величину зарплати завжди впливає розмір компанії. У той час як концерни платять робітникам в середньому 51100 євро на рік, фірми з чисельністю співробітників до 500 осіб – на 20% менше. Другий фактор – географія. У Баден-Вюртемберзі та Гессені зарплати фахівців із профосвіти перевищують 46 тисяч євро на рік. Зовсім інша справа на сході країни, де середня зарплата робітників ледь перевищує 31 тисяч євро. Ще більш помітна різниця по містах: у Бремені такий фахівець у середньому отримує близько 54500 євро, а в Лейпцигу – всього 32600 євро.

Існує кілька шарів формування тіньового сектора економіки. Великий шар – це коли під високим фіскальним тиском частина підприємців йдуть в тінь, а фіскальне навантаження розподіляється на тих, що залишилися в легальному обороті, тобто пропорційно збільшується, що призводить до чергового вимивання тих, хто вирішує піти. І так до тих пір, поки в легальному секторі не залишаться лише великі фінансові угрупування і держпідприємства. Малий шар – це формування неконкурентних умов підприємницького середовища, коли великі фінансові угрупування за рахунок політичного лобізму досягають переваг на вузькому споживчому ринку і видавлюють з нього малий і середній бізнес. У фіналі – велика частина ринкового середовища поділена між монополіями, олігополіями і компаніями з одноосібним домінуванням. В Україні така монопольна надбудова становить вже 58% економіки, за даними Антимонопольного комітету.

За світовою класифікацією, оптимальний рівень тіні – до 15% ВВП (як у Німеччині). У такому випадку держава виграє двічі: з одного боку, велика частина податків перерозподіляється по широкій базі ВВП, а з іншого – в економіці є якийсь буфер, який виконує роль соціального стабілізатора в разі глобальної кризи або нової міграційної хвилі. Спроби скоротити рівень тіні нижче 15%, здійснені у Франції, призвели до того, що в суспільстві лише посилилося соціальне напруження, особливо в умовах масового припливу трудових мігрантів.

Таким чином, якби зараз в Україні хтось надумав чисто механічно скоротити тіньову економіку, це призвело б лише до суттєвого зростання соціальної напруги, коли кілька мільйонів чоловік зіткнулися б або з втратою роботи, або з відчутним скороченням рівня заробітної плати. Отже, як би це не звучало парадоксально, тіньові зарплати є одним із факторів стабільності української економіки сьогодні. І для того, аби детінізувати економіку, потрібно підвищення її конкурентноспроможності у порівнянні з сусідами а також «мода» серед роботодавців на «білі зарплати», зміна етики українського роботодавця, його еволюція в бік формули – зробив добре життя собі, зроблю добре життя оточуючому суспільству. І ніякими адміністративними діями не «білі зарплати» ввести не можливо. Потрібно розвивати економіку країни – це єдиний спосіб вирішення багатьох проблем, в тому числі з детінізацією економіки.