Того що сталося рівно 34 роки тому не могло і не мало статися

Того що сталося рівно 34 роки тому не могло і не мало статися. Це суперечило історичному процесу, тенденціям ХХ століття і просто логіці.

Але це сталося – Польща першою в світі визнала незалежність України в її нинішніх міжнародно визнаних кордонах – зі Львовом, Івано-Франківськом, Волинню і рештою “кресів”.

І це була чи не найпрекрасніша сторінка ХХ століття в нашому регіоні – людяність, прагнення миру та розвитку і просто здоровий глузд перемогли історичний процес, тенденції і логіку.

Але цьому передували багаторічні бурхливі дискусії в середовищі польської еміграції, в основному на сторінках журналу “Культура”. Для покоління, що виросло з усвідомленням того, що східний кордон Польщі йде по річці Збруч, прийняти радянську окупацію 1939 року і відмовитися від половини своєї Батьківщини було немислимо. Ця травма досі відчувається в польській культурі в надмірній ідеалізації “східних кресів” часів 2 РП.

І якщо спробувати подивитися на світ з перспективи тих людей – заініційовані Єжи Ґедройцом розмови про необхідність розбудови Польщі в тому вигляді що є, а тим паче розмови про те, що міфічна (з перспективи 70-х років) “незалежна Україна” в інтересі Польщі і заради цього треба забути про Львів й решту “кресів” – чисте шаленство.

Але такі дискусії почалися. Почалися людьми, що не побоялися піти проти короткозорої “загальноприйнятої думки”, а воліли дивитися в післязавтра. Людьми, що не боялися розвивати польсько-українські відносини в умовах, коли ані незалежної України, ані фактично незалежної Польщі не було на мапі світу. В умовах, коли їх довгі роздуми на сторінках “Культури” могли здаватися фантазіями мрійників, що не мали жодного впливу на “реальну політику”.

Але зрештою, саме завдяки цим дискусіям сталося 2 грудня 1991 року – день, коли Польща, наввипередки з Канадою, першою у світі визнала незалежність України.

Єжи Ґедройць, Юліуш Мєрошевський, Богдан Осадчук, Влодімєж Бончковський, Юзеф Лободовський, Яцек Куронь та інші – це люди, що надихають мене займатися політичною наукою. Бо якщо й займатися нею, то саме заради того, щоб зробити щось таке, як вони. А нам – є що зробити. Ой як є!

Саме тому мене мало цікавлять щурячі перегони різного роду олігархів та їх приспішників, корумпованих чиновників, вчорашніх бандитів і сьогоднішніх прислужників системи. Вочевидь вони знищать все до чого дотягнуться. І мабуть, Україні доведеться випити цю чашу до дна.

Та нам своє робити. Щоб можливо й не за нашого життя, а уже при наступному поколінні, коли моральна криза західної цивілізації дійде до піку, а Росія потоне в кривавих громадянських війнах, Європа залишилася тут – в союзі Польщі, України, Білорусі і Литви. А згодом, з цього союзу виросте новий виток розвитку європейської цивілізації.

Таким я бачу післяпіслязавтра і заради цього попри все буду працювати на благо польсько-українським, білорусько-українським та литовсько-українським стосункам.

А сьогодні – варто ще раз перечитати Юліуша Мєрошевського, про “Російський “польський комплекс” та простір УЛБ”.

P.S. Вперше цей текст я опублікував два роки тому. За цей час мало що змінилося. Корумповані чиновники, олігархи та прислужники системи нищать навіть те, чого, здавалось би, не можна було знищити. Гірка чаша, яку досі п’є Україна, схоже таки доходить до дна. І мотивація займатися польсько-українськими стосунками в цьому абсурді залишається незмінною – наперекір та попри все. Що ж… Так, то так.

P.P.S. На фото – грудень 2013 року, Київ. Польський прапор на ялинці Євромайдану.