Як боротися з Москвою: роздуми з минулого. Лист Симона Петлюри 1921 року
Історія повторюється.
Бо майбутнє починається в минулому, з кожним вибором, рішенням, з кожною думкою, дією, а часом просто бездіяльністю, бажанням пливти за течією і думкою/сумнівом/питанням, що ж може одна єдина людина.
Переосмислення минулого, помилок і поразок, дає нам можливість уникнути їх повторення. Можливість, якою ми можемо скористатися, а можемо не скористатися. Але в незалежності від вибору, своє майбутнє ми вже пишемо сьогодні, щосекунди, щохвилини та щогодини.
Лист Симона Петлюри, який знайдений мною випадково в ЦДАВО (Центральний державний архів вищих органів влади) до Начальника Генерального Штабу, є не просто листом з відміткою «секретно».
Це роздуми Симона Петлюри напередодні Нового 1922 року, про методи боротьби із радянською владою, про необхідність державної стратегії, про важливість побудови гарних відносин з сусідами, особливо з Польщею, про політичних фантастів, про ілюзію територіального максималізму, про реакції на внутрішні загрози, про віру в національну ідею та важливість підготовки до наступного сприятливого моменту для держави.
Написанню цього листа передували в 1920-1921 роках такі події:
Укладення військового союзу з Польщею 25 квітня 1920 року, за умови поновлення самостійної української держави без Галичини та частини Волині, які повинна була увійти до Польщі на правах автономії; Спільний наступ Війська Польського та УНР проти більшовиків і звільнення Києва у період квітня-серпня 1920 року; Наступ Червоної Армії з Білорусі проти польських та українських військ, відступ під Варшаву протягом червня – серпня 1920 року; Створення уряду УНР або Державного центру УНР у вигнанні (в екзилі) 18 березня 1921 року на території Польської Республіки, законодавче підґрунтя якого було ухвалене 12 листопада 1920 року; Підписання Ризького мирного договору 18 березня 1921 року між Російською РФСР, Українською СРР та Польською Республікою, але без участі УНР, за яким територія України була поділена по Збручу; Другий зимовий похід Армії УНР на чолі із Юрієм Тютюнником проти РСФРР протягом жовтня-листопада 1921 року, що завершився поразкою Армії УНР.Тобто свій лист він пише в екзилі (у вигнанні) в одні з найтемніших часів для країни, але все ж маючи плани на подальшу боротьбу.
Пише, що головний стратегічний план Генерального Штабу, забезпечуючий Україні її державне буття, повинен базуватись на:
Організації власних мілітарних сил Наддніпрянської території України;Встановленню та гарантіях мирного співжиття з Польщею і Румунією;Системі певних союзів та договорів з ворогами Москви.І ще трохи основного з листа (мова автора збережена):
Стратегія наша повинна йти поруч з нашою державною політикою;План державного будівництва України повинен стояти в тісному зв’язку з головним стратегічним планом Генерального Штабу, покладеного в основу державного буття України і гарантуючи його мир-спокій та можливість творчої праці нації. Без такого плану, державне будівництво України, буде схожим до лози, яка гнеться в той бік, куди хилитиме її перший політичний вітер, а як здійметься буря, – то на всі сторони буде падати;Дальша політика наша в напрямку створення Держави повинна позбавитись ілюзій терріторіального максімалізму. Дотримуючись його за всяку ціну, як рекомендуют це наші політичні фантасти, ми розгубимо остаточно свої сили і упадемо в нерівній війні;Генеральний Штаб повинен знати питому вагу тих українських партій та угрупувань, що схиляються до порозуміння з Москвою, а з’ясувавши цю вагу, установити одночасно через свої установи сістему тих засобів, за допомогою котрих можно впливи ціх партій та угруповань педагогічно нейтралізувати;Ми повинні вірити в свою ідею національну, і в свою концепцію державну і готовими бути переводити практично її в життя при першій можливости для цього.Хтось скаже, з погляду майбутнього на ті події, що цей лист і ці плани та ідеї – це хворобливе несприйняття реальності, це наче триматися за повітря. Але, все ж вдалий момент для створення держави настав і нехай це відбулося через сім десятків років.
А 24 серпня 1992 року, через рік після здобуття Незалежності України Уряд УНР припинив свою діяльність, та останній (шостий) президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав Президенту України Леоніду Кравчуку: рішення про припинення діяльності уряду УНР в екзилі і передачу повноважень, прапор УНР, печатку УНР та президентський клейнод.
Стиль написання та орфографія згідно оригіналу. Відгуки, коментарі та поширення гаряче вітаються.
**************************************
Секретно
п. Начальнику Генерального Штабу
(копія Військовому Міністру)
п. Генерале,
Провадячи нашу боротьбу, а в боротьбі цій організуючись, ми прийшли до необхідності обгрунтувати і ширше розвинути нашу військову доктрину. Коли маємо певний ідеал і план національно-державного будівництва, то поруч з ним повинно з’ясувати і його головні риси з погляду військового, а саме: вияснити чи політично-державний шлях підпирається стратегією, чи оця, остання, може запевнити державним політикам певну сталість та непохитність і життездатність держави української в певних границях і при певних стосунках з сусідами. Цим питанням наші політики мало досі турбовались. Уважно читаючи твори наших публіцистів та політичних ідеологів – од Винниченка та Грушівського почавши а Ліпінським скінчивши, я не бачу в їх творах найменьшого натяку на те, що вони розуміють вагу згаданого вище моменту. Тим часом, коли простежити нашу боротьбу за останніх чотири роки, то ми переконатись мусимо, що нехтування оцім моментом натворило багато лиха, і дезорганізуєчо впливало на наші змагання мілітарні, тим самим замість фактів будівництва, до зруйнованих ілюзій нас допроваджуючи. Треба правду сказати, що не завжди й штаб стояв на висоті розуміння і державних потреб і об’єктивної оцінки організованої військової сили держави, механічно лише виконуючи свій обов’язок перед нею.
На далі цього не повинно бути. Стратегія наша повинна йти поруч з нашою державною політикою. Коли остання допускається перебільшень та неправдивих критеріїв в оцінці сил сусідньої держави чи ворожої, то стратегія повинна остерегти політику і не допустити до непродуманих і не взважених комбінацій. Стратегія повинна знати, що нейтралітет одного сусіда не завжди є гарантією од порозуміння його з другими та додержання може й з ворогом нашим нейтральності; стратегія повинна гармонійно бути зв’язана з політикою; рахуватись з нею, але й свій голос в ній мати. Лише такими комбінованими взаємовідносинами обоє вони зможуть дати найбільший ефект в державних змаганнях нації і найбільше забезпечити інтереси народної оборони.
План державного будівництва України, включаючи до нього і моменти політичних стосунків з сусідніми державами та становище України в міжнародніх ауспіціях, повинен стояти в тісному зв’язку з головним стратегічним планом Генерального Штабу, покладеного в основу державного буття України і гарантуючи його мир-спокій та можливість творчої праці нації. Без такого плану, в належний спосіб умотивованого, програм державного будівництва України, буде схожим до лози, яка гнеться в той бік, куди хилитиме її перший політичний вітер, а як здійметься буря, – то на всі сторони буде падати.
Створюючи такий план, ми повинні затямити перш за все, що Україна як Самостійна Держава не може повстати внаслідок міжнародніх конфліктів і комбінацій, як це сталося з Польщою, або Чехо-Славією. Її попередня історія і стан національної організованности в даний мент не дають підстав думати, що згаданою дорогою зможе вона вибитись до виборення собі прав Держави. Лише власною боротьбою мілітарною в її ріжних формах, до партизансько-повстанчих включно, зможе вона своєї мети досягти, поставивши впливові круги міжнародні перед фактом, або одночасно з мілітарною боротьбою схиляючи опінію цих кругів до признання своїх прав суверенних. Од цієї боротьби в даний мент не повинні ми ухилятись, а навпаки її зміцнювати і поширювати.
Боротьба ця повинна провадитись проти:
1) Москви, якою б вона не була – більшовицькою, констітуційно-царською, чи абсолютистично монархичною – і проти
2) того Українського (нині советсько-більшовицького) уряду, який санкціонує залежність України од Москви, федеративну в деклараціях, а фактичну в дійсности.
Оця вимога логічно випливає з усієї історії українсько-московських стосунків, висновки та наука котрих говорить нам, що Москва є і залишиться на віки нашим історичним, непримиренним ворогом.
З огляду на те, що спроба реставрації наших державно-будівничих змагань (починаючи з 1917 і аж до сьогодні) захопила нас в такім стані організації наших сил, національної дісціпліни та підготовки і уміння державними справами керувати, який не міг подолати деструктивних елементів нації, а через це не дав можливости опанувати цілою територією, що її заселює українська нація, то дальша політика наша в напрямку створення Держави повинна позбавитись ілюзій терріторіального максімалізму. Дотримуючись його за всяку ціну, як рекомендуют це наші політичні фантасти, ми розгубимо остаточно свої сили і упадемо в нерівній війні.
Географічно-політичним центром і стратегично-політичним напрямком наших мілітарних зусиль повинна бути територія Наддніпрянська України. Коли б ми пристали на концепцію так зв. галицьку, то логікою дальших фактів з обсягу міжнароднього примушені були б йти на федерацію з Москвою, себто на нове загублення нашої Самостійности і повну залежність од нашого історичного ворога.
Головний стратегічний план Генерального Штабу, забезпечуючий Україні її державне буття, повинен базуватись на:
а) організації власних мілітарних сил Наддніпрянської території
б) устаткуванню і гарантіях мирного співжиття з Польщою і Румунією і
в) сістемі певних союзів та договорів з ворогами Москви.
Перша умова вимагає національно-свідомої, дісціплінованої і організованої армії та її найкращої діслокації в цілях найшвидчої концентрації по лініям до північного та може й північно-східного (коли Донщина залишиться поза межами нашого впливу) кордонів. Провадячим як другорядне, але й маюче певне значіння, стоїт перед Генеральним Штабом завдання фортіфікацій згаданих кордонів найменьше двома лініями оборони.
На цьому завданню спинятись довго не буду, бо воно з’ясовується вже і опрацьовується згідно з висловленими мною директивами в Генеральному Штабі і Віськовому Міністерстві.
Зупиняюсь на другій умові.
Справа з Румунією полагоджується легче. За лінією р. Дністер Румунська експансія ледве чи матиме намір йти цією лінією, ми тепер можемо вдовольнитись.
Щодо Польщі, то в установленню теріторіальних стосунків з нею, ми повинні одмовитись од вимог максімалізму, бо інакше штовхнемо її на спільні союзи проти України з Москвою, себто на ті комбінації, які допровадили до поділу України між Москвою та Польщою.
Навпаки повинні ми політичну думку Польщі направляти до усвідомлення небезпеки для неї од Москви і до випливаючого з такої небезпеки, союзу Польщі з Україною проти Москви або принаймні до нейтралітету в наших історичних позвах з Москвою (хоча це дає для нас менше позитивних гарантій).
В зв’язку з цім-нашим завданням є допомагати полякам в їхньому стремлінню опанувати берегом Балтики, – і одхилити колонізаторські та імперіалістичні стремління їх до р.Дніпра. Ця думка серед поляків прибирає все більше прихильности, навіть серед ендеків, а для нас вона так само є відповідною, бо улекшує нам можливість, не оглядаючись на захід, упорядкування польськими елементами, на Україні перебуваючими. Ці елементи повинні ми, як ширше про це писав в листі своєму до Воєнміна од 30.12.1921, підпорядкувати нашим державним інтересам, зробивши з них українців католицької віри і громадян Української Держави.
Що до третьої зі згаданих умов, то сістема чорноморсько-балтійських державних угруповань була би для нас бажаною. Але я хоч і являюсь принціпіальним прихильником її, мало вірю в її життєву силу, бо думаю, що малі балтійські держави без Польщи ледве чи матимуть реальне значіння самі по собі в боротьбі з Москвою, а втягти до цієї комбінації Польщу і Румунію буде не так легко. Це звичайно, не говорить за те, що в напрямку створення такої сістеми не слід робити, зауважую лише труднощі що до переведення її в життя.
Порозуміння наше з Туреччиною так само в цій сістемі, чи навіть незалежно од неї повинно зайняти своє місце.
Незалежно од організованого впливу нашого на Кубань, в цілях з’єднання її з Україною, слід не забувати також і про впливи на Донщину, щоб тим самим установити шлях до Каспійського моря, як до природнього етапа і найближчою нашої стихійної колонізаційної експансії на Схід.
Такими суть основні риси і аргументи з обсягу державної доцільности того стратегічного головного плану, який повинен бути покладеним в основу державного буття України.
Завданням Генерального Штабу є цей план умотивувати аналізом всіх військових факторів, впливаючих так чи інакше на прийняття його нашою Державною Владою. Очевидна річ, що при опрацюванню його повинно буде навести належні цифри дотичні:
а) нашої можливої військової сили
б) сили наших можливих союзників, а також
в) і сили військової Москви та її мілітарних потенцій.
Слід також з’ясувати і питому вагу внутрішніх факторів, чи сприяючих усвідомленню нашим громадянством ідеї такого стратегічного плану чи навпаки знесилюючих його реальні вигоди для держави.
Конкретно: Генеральний Штаб повинен знати питому вагу (удільний віс) тих українських партій та угрупувань, що схиляються до порозуміння з Москвою, а, з’ясувавши цю вагу, установити одночасно через свої установи, як Розветочна та Культурноосвітня Управи і сістему тих засобів, за допомогою котрих можно впливи ціх партій та угруповань педагогічно нейтралізувати чи то силами самого Штабу чи, коли йому це не під силу буде, то поставивши перед державною владою ряд побажань і дезідератів.
Коли б, опрацьовуючи цей план, ми б дбали про певні аналогії до нього з нашого минулого (часів Хмельницького або Мазепи), відповідно до нинішніх обставин змодифікувавши ці аналогії, або порівняли його з якимсь можливим интшим, то я гадаю, що він виграв би в своїй умотивованности і доцільности.
Хай вас не дивує, що серед своючасних обставин, так несприяючих для нашої ідеї, я піднімаю програмові питання нашого державного будівництва. Ми повинні вірити в свою ідею національну, і в свою концепцію державну і готовими бути переводити практично її в життя при першій можливости для цього. А практична робота, як ви знаєте без попереднього плану, продуманого в головних своїх рисах, нічого не варта.
Намічаючи ці головні програмові риси нашого державного будівництва в интших напрямках, я і в даній справі вважаю потрібним викликати певну ініціативу та підготовчу працю з боку тих, хто вкупі зо мною ту віру в нашу остаточну перемогу має, щоб більш сприяючі умови не заскочили нас непідготовленими.
30.12.1921 року
Петлюра
