“Дім – це сім’я”. Розмова з колишнім військовим капеланом, священником УГКЦ в Варшаві о. Романом Гладієм

Отець Роман Гладій – випускник Івано-Франківського теологічно-катехитичного духовного інституту, був душпастирем у Бучацькій єпархії в 2000–2018 роках. З кінця 2014-го по 2017 рік їздив в АТО як капелан і волонтер. У 2018 році переїхав до Варшави на місійне служіння для греко-католицьких мігрантів у парафії бл. Миколая Чарнецького. Говоримо сьогодні з отцем Романом про Україну й Польщу, фронт і душпастирське служіння. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на “Наш вибір”.

Я народився в родині військового, й першочергово планувалося, що я продовжу шлях батька. Тато почав ходити до церкви після повернення з Афганістану: це йому дуже допомогло, стало для нього духовними ліками. Я взяв з нього приклад. Тривожили мене міжконфесійні непорозуміння. Якось дуже хотілося добра тому світу.

У мене дуже мандрівне життя, постійно на валізах: з батьком їздили багато по колишньому Радянському Союзі й тільки наприкінці вже осіли в Теребовлі. Батьки мої і далі там живуть. Прийнявши ієрейські свячення, хотілось бути на парафії поближче до них. А в 2014 році я відчув, що не можу сидіти вдома, що мушу бути на фронті. Був у Дебальцевому в найкритичніший момент. Жодні фільми не можуть відтворити, як насправді виглядає війна. Всі кажуть, що від семінарії до війни я був іншою людиною.

Чому цей досвід Вас навчив?

Кожен скаже, що спадають «рожеві окуляри». Це правда. Коли людина не страждає, коли все гладко в житті, вона не помічає, не думає, що відбувається десь там, за дверима. Ситуація на Донбасі є проблемою не лише для України, але й для цілого світу. Хто з тих, хто закликав Путіна,  у 2014 році  думав, що все так обернеться. Багато втрачено життів. Найбільше шкода тих, хто через помилки інших гине. Мусять брати чужий хрест на свої плечі, як Симон Киринейський.

Ви сказали, що Вам часто доводилося змінювати місце проживання. Що для Вас є домом?

Для мене дім не є матеріальним. Особливо після війни. Хата нічого не значить. Коли ти бачиш, як усе зруйноване в Мар’їнці чи в Пісках, то розумієш, що дім – це сім’я. Там, де моя дружина й діти, куди б мене життя не закидало. 2018 рік був дуже складним для нас: я змінював парафії, дружина якраз нострифікувала диплом у Польщі, а наші речі, по суті, всі були в маленькому «Сузукі». 10 переїздів за рік. Зараз ми живемо в маленькому парафіяльному помешканні. Старший син не з нами – служить у війську в Україні.

Так само людям треба пояснювати, що церква – це перш за все люди, а не приміщення: «Адже де двоє або троє зберуться в Ім’я Моє, там і Я серед них!».

Що привело Вас у Польщу, що робите тут, які плани, місія? Чи є різниця бути душпастирем в Україні та в діаспорі, на фронті та в мирний час?

Зараз у медичній галузі в Україні складний, перехідний час. Реформа зачепила вузьких спеціалістів. Моя дружина – високопрофесійний лікар-офтальмолог, і реалії були такими, що вона не бачила для себе перспективи. Я хотів, щоб вона реалізувалась як спеціаліст. Ми постали перед складним вибором, але коли ти йдеш із Богом, то він завжди тобі торує шлях. За два з половиною роки моя дружина нострифікувала диплом і вже працює в університетській лікарні. Пишаюся, що набрала тоді найбільше балів серед усіх українців. Польща цінує освічених людей.

Особисто я не хотів нав’язуватись і був готовий до будь-якої роботи, тільки щоб дружина вчилася та досягала своєї мети. Згодом про мене довідалися та запропонували служити в церкві, і зараз я є вікарієм на парафії Блаженного Миколая Чарнецького на вул. Доманєвскій, 20.

В Україні легше, бо там парафії постійні. Ти всіх знаєш, уже свій серед цих людей. У Варшаві утворилося багато греко-католицьких громад. Ми робимо те саме, що і в Україні, але ще й згуртовуємо людей. Для них важливо чути українську мову. Це схоже з капеланством на фронті. Для людини, яка працює по 12–16 годин на день і нічого поза тим не бачить, величезне значення має можливість хоч раз на тиждень вирватися в місце, пов’язане з Україною. Найбільша парафія – на Медовій, але там мале приміщення церкви, тому ми поділилися так, щоб у різних районах українцям було куди прийти. Ми служимо літургії в римо-католицьких храмах не такі довгі, як в Україні.

А на фронті ти постійно в русі. Бувало так, що за тиждень проїжджали 4000 кілометрів. Мусиш бути батьком для всього батальйону. У мене був досвід спілкування з представниками різних конфесій, а також представниками РУНВіри та мусульманами. Часто отримував провокативні питання. Східна Україна досі потерпає від релігійного нігілізму, а капеланство тільки зароджується.

Розмовляла Анастасія КАНАРСЬКА