«Не знаєш історії – не пізнаєш себе»

Розмова з Павлом Майстренком, режисером фільму «Україно, ось, де твої сини». Це документальна картина про історію періоду Української Народної Республіки. На зйомки фільму автора надихнула поїздка в Польщу та коли побачив цвинтар на варшавській Волі, де поховані вояки УНР. Говоримо про важливість історії, про зміни в Одесі за останні роки, про мовне питання в Україні та про діяльність в умовах війни. Зараз молодий режисер проживає у Варшаві. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на “Наше Слово”.

Офіційно День Соборності України, який припадає на 22 січня, відзначають з 1999 року. Скільки тобі було років?

Павло Майстренко: Чотири. Про це свято почув лише у 2009 році. Тоді я подумав: а що це за соборність? Хто з ким злучився? УНР та ЗУНР були для мене тоді теж незрозумілими поняттями. Потім почав читати. Вже після Майдану у 2014 році історію цього періоду я прийняв більш свідомо. Відтоді в Одесі почали досить масово відзначати це свято. Так було до 2018 року. Вже у 2019 році тільки військові прийшли відзначити День Соборності України. Саме на століття Акту Злуки.

Чому так сталося?

Можливо, люди почали відмежовуватися від цієї національної ідеї через скрутне фінансове становище. Така ситуація принижує країну в очах пересічного громадянина. Для мене добрим прикладом є мій приятель. Він був дуже активним діячем Майдану. Я з ним не спілкувався три роки. Лише влітку минулого року була нагода. Бачу, людина абсолютно змінилася. Україну ненавидить і каже, що підтримка Майдану – це була його найбільша помилка. Причина – фінанси, зарплати. І це не лише він так думає. З багатьма людьми спілкувався на цю тему. На жаль.

Повернусь до історії. Про УНР, Петлюру, напевно, ти чув у школі. А про своїх земляків – як-от Всеволода Змієнка чи Михайла Бондарівського?

Нічого. Про генерал-хорунжого Змієнка я дізнався лише у 2020 році. Я – член Спілки поляків України в Одесі, і тоді ми знімали фільм про українця і поляка у Варшавській битві. Я тоді замислився: як так? Генерал-хорунжий УНР, який народився на Молдаванці (історична частина Одеси – ред.) і який був похрещений там у церкві, а я чомусь про нього не чув. Почав шукати, чи є якась його вулиця у місті, чи є якийсь провулок, сквер названий його іменем або пам’ятник у Одесі. І хоча відомо, де він мешкав, де жила його родина, то у міському просторі немає згадки про цю постать.

Навіть пам’ятної дошки?

Абсолютно нічого. Вже коли збирався їхати у Варшаву, дізнався випадково, що Змієнко похований на цвинтарі на варшавській Волі. Так склалося, що я оселився недалеко, буквально 50 метрів від цвинтаря. Коли я зайшов на кладовище і побачив, що там не лише Безручко, Змієнко, а що тут майже сто могил, я вирішив зробити кіно. Поряд могили Змієнка є могила генерал-поручника Михайла Бондарівського. Історик, др. Роман Висоцький, якого я знімав, сказав мені, що це теж одесит. Я це розповів історикам у Одесі, які тему УНР вивчають досить детально. Ніхто не чув про Бондарівського. Це було для них відкриттям. Не знаю, чи ця інформація була знищена чи прихована. Я зрозумів, що в Україні ніхто про них не знає. Особливо в мене в Одесі. У нашій області є лише один пам’ятник УНР. Знаходиться у місті Ананів.

Що це за пам’ятник?

Він присвячений 40 повстанцям, які у 1921 році захопили місто від більшовиків і почали створювати там українські установи. Моя родина з боку батька – саме з цього міста. Я не знав про цю історію, поки там пам’ятника не звели. І це з один доказів, чому важливо ставити пам’ятки, звертати увагу на історію. Бо коли цього немає, немає згадки у міському просторі, то таке враження, що цього й не було. А так людина знає і розуміє, що це частина її історії. Коли я батькові розповів про пам’ятник в Ананеві, він мало не плакав.

Чому він про це не знав?

Мій батько завжди себе вважав українцем, але радянським. Коли я говорив українською мовою, він дивувався, звідки я її знаю. Він розуміє українську, але не вживає. І коли я почав знімати свій фільм і сказав про пам’ятник в Ананеві, тато поїхав зі своїм братом на батьківщину і поклали квіти до нього. Дуже тепло це сприймають і дуже шкодують, що більше пів життя минуло їм без цих знань. Те саме Анатолій Безручко, нащадок генерала Безручка мені казав у фільмі. Йому теж пояснювали змалку, що були петлюрівці – які бандити, махновці – які бандити, і лише Червона армія всіх визволила.

У нас мала би бути така ж ситуація, як у балтійських країнах. Вони в Актах проголошення своєї незалежності позиціонують Радянський Союз як окупанта. Чомусь в нас в Акті проголошення незалежності України за 1991 рік такого немає? Ми самі навіть з юридичної точки зору стали позиціонувати себе виключно нащадками УРСР, а не Української Народної Республіки. Це сумно. Ми забули свою історію.

Коли ми зустрілися у жовтні, ти казав, що у тебе була система освіти – немов за радянським зразком.

У нас є Меморіал героїчної оборони Одеси 411-ї берегової батареї, захисників 1941 року. Коли я навчався в 11 класі, то в нас у цьому меморіалі проводили радянсько-піонерську гру «Зарніца». Це було під егідою Партії регіонів. Для школярів це не мало значення. Нас одягнули в радянську форму, пілотки з червоною зіркою. Темою гри була оборона Одеси. Це історія України, і маємо це знати. Перші чотири запитання були про Одесу, а пізніше пішло – Москва, Сталінград, Курська дуга, Жуков і вся ця класика російська. Підкреслю, що цю гру проводили у 2011 році. Тому коли два роки назад дізнався, що в Одесі набирає популярність Пласт та всеукраїнська дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Джура», я зрадів. Тоді згадав себе у 2011 році, коли навчався у російськомовній школі. Відчув те саме, що мій батько, який шкодував, що нічого про українську історію йому в школі не казали. Зараз директорка моєї колишньої школи співпрацює з Українським інститутом національної пам’яті. Сама допомагає ветеранам, постійно запрошує їх до моєї школи. Хоче, щоб я показав там свій фільм та дітям розповів про УНР. І мене це тішить, бо я цю школу пам’ятаю зовсім по-іншому – проросійською.

Сьогодні у цій школі навчають про регіональну українську історію? Про Ананів, про одеситів в УНР?

Точно не скажу. Але напевно там лекції – патріотичного спрямування. Туди приходить начальник Південного міжрегіонального відділу УІНП Сергій Гуцалюк. Роздає книжки, журнали, розмальовки (kolorowanki – пол.). Інститут, зокрема, випустив розмальовки про військову техніку УНР – з літаками, автомобілями, бронепотягами. Діти в такий спосіб вивчають історію. Я мріяв у дитинстві про таке. Напевно, всі заходи проводяться українською мовою і діти чудово її знають. Моє покоління спілкувалося, робило домашні завдання російською. Нам так дозволяли.

Часто українці, які приїхали нещодавно з України, кажуть, що місцеві українці, тобто меншина, «живе виключно історією»…

…це було б дивно, якби я сказав що це не важливо. Розумію, що українці з Польщі є відірваними від «великої батьківщини», та мають хоча б в історичному плані бути дотичними до України. Навіть скажу більше. Українці з Польщі, якщо так можу сказати, більш свідомі, ніж багато з тих, хто живе в Україні. Коли я приїхав до Польщі минулого року, я почав спілкуватися з молоддю, зокрема пластунами. Насправді, це інші люди, ніж ті, які в Україні. Сильно підтримують «історичний вогонь» у собі. При тому, що я спілкуюся в різних українських містах з різними свідомим та активними культурними діячами, тому можу сказати про різницю у свідомості. Мені хотілося б, щоб в Україні знали про діяльність українців у Польщі і загалом про діаспору у світі та уряд УНР в екзилі. Мій фільм «Україно, ось, де твої сини» – це тільки початок праці. Він розповідає про початок української держави в екзилі, а, я розумію, що історія ця величезна.

Діаспора величезна.

Я зрозумів, що історія української діаспори взагалі неймовірно цікава. А про неї ніхто не знає. Тільки одиниці. Чому поляки знають своїх президентів у екзилі, коли була комуністична Польща, а ми про своїх – ні? Чому не знаємо про «Flying cossacks», тобто ескадрилью українських льотчиків у складі повітряних сил США у В’єтнамі?

Я сам про них не чув. Лише знаю про деякі окремі історії українців, які були на війні у В’єтнамі.

Це тому, що інформації обмаль. Про українських льотчиків може 2-3 статті в інтернеті. Саме такі історії треба показувати. «Літаючі козаки» – це були українські мігранти, які у рядах армії США воювали з українськими тризубами на шевронах. Їхній герб – синій тризуб на жовтому фоні. А скільки було українців, які воювали разом з французьким рухом опору у 1944 році проти німців! Це ж був кіш ім. Тараса Шевченка, що долучився до французького руху опору. Українця, який його організував, французи відзначили Орденом Почесного легіону. Французи знають про цю людину, а ми ні. Це тільки приклади. Я читав навіть, що 7%-10% з-поміж американських бійців, які висаджувалися у Нормандії у 1944 році, – це були українські емігранти з США. Досі у Франції є їхні могили з тризубами. Крім того, історія «боротьби за Україну» (в сенсі українського життя, культури, – ред.) за кордоном є абсолютно невідома. Такі цікавинки показує, зокрема, Вахтанг Кіпіані. Мені хотілося б до цієї справи долучитися, щоб українці в нашій державі знали, що Україна (в цьому ширшому сенсі, – ред.) існувала не лише в Радянському просторі та що існує не тільки в Україні.

Розумію, що фільм «Україно, ось де Твої сини», який ти зняв (без фінансової підтримки!)  – це тільки початок.

Так. Вся техніка була моїм внеском. Витратив лише 20 злотих, щоб поїхати у місто Скернєвиці (Skierniewice), щоб зняти пам’ятник Петлюрі. В Києві мені допоміг провести зйомки Дмитро Безручко, родич генерала УНР Марка Безручка.

Саме батько Дмитра, Анатолій Безручко, говорить у твоєму фільмі про петлюрівців такими словами: «це були молоді люди, які робили усе, щоб побудувати свою державу Україну». Інколи у коментарях під статтями, які стосуються війни на Донбасі (на сайтах чи у фейсбуці), можна прочитати: «Чому не йдете воювати за Україну?». Такі коментарі з’являються також і щодо членів української меншини. Що думаєш про це?

Сергій Гуцалюк, якого я вже згадав, сказав мені колись, що у кожного є свій фронт. Коли приїхав до Варшави, думав, що буду займатися своєю справою, буду знімати кіно, буду працювати. Проте тут відчув, що мушу робити більше. Я створив анімаційно-історичний проєкт на каналі «Ютуб» у співпраці з Українським культурним фондом. Ще зараз знімаю новий фільм. Це буде художньо-документальне кіно, яке розповідатиме про історію українських вояків тут, у Польщі, про їхню боротьбу. Намагаюся щось робити. Я, на жаль, маю інвалідність. Не бачу на одне око. Ще у 2014 році я дістав «білий квиток». Хоча я два рази подавався йти воювати, знаю, що з одним оком нічого не навоюю, і мене не беруть. Хіба що, не дай Боже, почнеться масштабна війна, тоді будуть забирати усіх. Мої родичі воювали. Я намагаюся допомагати військовим фінансово. Наступне – намагаюся робити тут, у Польщі, національно орієнтовані проєкти, які завдяки співпраці з УІНП показуємо в поліцейських академіях, військових академіях, школах, гімназіях в Україні. Мій відеоканал «PIVDEŃ ARTBOOK», який ми зробили торік, спрямований на розвінчання російської брехні про історію південної України. Говоримо про революцію в Одесі, як українізувалося місто за часів гетьмана Павла Скоропадського тощо. Навіть живучи у Польщі, намагаюся впливати на думку сучасної молоді та приносити користь країні.

Ти загадав про українізацію. Якою мовою розмовляєш вдома?

Моя родина – українці, але всі російськомовні. Можливо, моїх батьків можна назвати двомовними, хоча вони не використовують на практиці української. Мій батько не використовує, бо, як сам каже, не хоче «спотворити цю прекрасну українську мову» своїм незнанням. Тато і мама дивуються, звідки я знаю українську. Я зрозумів, що знаю її зі школи. Багато треба було читати. На щастя, у нас вдома не було кабельного телебачення, де є російські телеканали. Попри російську мову вдома, самосвідомість завжди була українською. Як це сталося? Отож, у 70-ті роки, коли мій батько ходив до школи, проходив перепис населення, де учні вказували свою національність. Батько навчався тоді у третьому класі початкової школи. В його класі тільки три людини написали що вони українці, двоє – що євреї. Більшість, у тому числі мій батько, позначили, що вони «руські». Цих п’ятьох дітей викликали до директора. Він прямо запитав, хто їм наговорив, що вони українці та євреї? Всі мали бути «руські». Діти плакали. Коли батько мені про це розповів, я думав що це жарт. Але таку ж історію я чув теж від інших одеситів. Мій дідо пояснив батькові, що той українець. Батько змалку запам’ятав на все життя, що він українець і що жодної краплі крові російської у нас немає. Що цікаво, ми тільки зараз з братом вирішили, що будемо спілкуватися виключно українською.

Але хіба більшість жителів міста вважають себе українцями? Для мене певним показником стали події 2 травня 2014 року, коли у протистоянні між проукраїнськими та проросійськими мешканцями загинуло понад 40 осіб.

Місто точно не є проросійське. Справді, є велика кількість радянських людей. Схоже, як в Балтійських країнах, після війни привезли до нас росіян. Буває, що й досі у міському транспорті можна наштовхнутися з хейтом української мови та культури. Але місто поступово українізується. Мій приятель лінгвіст говорить, що пройде одне покоління, і українська мова переможе. До речі, цікавим прикладом того, що Одеса не є проросійською, є знайомий росіянин за походженням, корінний одесит. Він працює у благодійному фонді. В нього в офісі висить червоно-чорний прапор. Сам він українською не розмовляє, але вболіває за цю мову.

Ти впродовж кількох років є членом Союзу поляків України. В тебе є польське походження?

Моя мама наполовину полька, але вихована українкою.  Її мама – з польської родини із села Біскупка на Вінниччині, яке після війни перейменували на Горбанівку. Хоча це було польське село, воно постраждало від Голодомору у 1932 році. Мені часто доводиться пояснювати полякам, що мої предки-поляки теж постраждали від Голодомору. У цьому селі досі живуть мої родичі. Вони в основному вважають себе поляками. Кажуть, що до Польщі не поїдуть, бо тут їхнє місце (в цьому сенсі так, як і українці у Польщі). Мої рідні на Вінниччині – патріоти України. Взагалі хочу зазначити, що українські поляки з Одеси підтримують Україну у всьому. Підготовлюючи фільм, я мав підтримку Союзу поляків України. Теж композитор музики до фільму «Україно, ось, де твої сини» – це одеський поляк.

Твій фільм показували в минулому році у церкві отців-василіян у Варшаві. Запланований показ у Посольстві України. Де відбудуться наступні?

Я хочу його подавати на українські та польські фестивалі. Хотів би показати фільм на великому екрані. Можливо, спершу в Одесі та Києві, опісля, навесні, у Варшавському університеті. Після того, як він візьме участь у фестивалях, його можна буде показати, наприклад, на телебаченні. Потенційно є така можливість.

Автор Павло Лоза 

Фото з архіву Павла Майстренка