Переписування історії у Польщі, або Як відбілюють вбивць мирного населення
Ні для кого не секрет, що після приходу до влади у Польщі правої партії «Право і справедливість» політика історичної пам’яті у цій країні почала змінюватися, що, зрештою, спричинило до загострення відносин із Україною та Ізраїлем. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на ZiK.
Однак подія, яка сталася нещодавно, здивувала навіть бувалих експертів. 11 березня 2019 року Інститут національної пам’яті РП опублікував анонімний прес-реліз, в якому назвав висновки власного слідства, проведеного у 2005 році щодо знищення польськими партизанами у 1946 році білоруського населення на Підляшші, «неточними». Як підкреслюють польські та українські історики: переписуючи історію, польська інституція спирається на сумнівні історичні авторитети й більше турбується про політику, аніж про історичну правду.
Слідство чотирнадцятирічної давності
Вбивства 79 мирних жителів, здійснені партизанським загоном Ромуальда Райса (псевдо «Бурий») у кількох білоруських селах у січні та лютому 1946 року на Підляшші, Інститут національної пам’яті РП розслідував у 2002-2005 роках. У висновках розслідування підкреслено, що ці злочини «мали ознаки геноциду».
Ромуальд Райс був офіцером 3-ї Вільнюської бригади Національного військового союзу – націоналістичної організації польського антикомуністичного підпілля.
У 2005 році розслідування було припинене «у зв’язку із завершенням розгляду справи за ті ж дії проти виконавця та смертю безпосередніх злочинців і не встановленням декого з них».
Райс був засуджений комуністичною владою до смертної кари в 1949 році. Через 46 років суд Варшавського військового округу анулював цей вирок. Прокурорам IНП вдалося встановити багато фактів про події 1946 року, але вони відмовилися від звинувачень проти винних, які вже давно померли.
Проте документи розслідування дають змогу зрозуміти висновки слідчих. І ці висновки незручні для сьогоднішньої політики пам’яті Польщі, яку підтримує теперішнє її керівництво.
«Не ставлячи під сумнів ідею боротьби за незалежність Польщі на чолі з організаціями, що виявляли спротив окупаційній владі, до яких можна зарахувати і Національний військовий союз, необхідно твердо констатувати, що вбивства селян у січні 1946 р. не можна прирівнювати до боротьби за незалежне існування держави і воно містить ознаки геноциду. В жодному разі не можна виправдовувати того, що сталося, боротьбою за незалежність польської держави», – констатував польський ІНП у 2005 році.
Українофоб, який намагається виправдати націоналістів-вбивць
«Сьогодні Інститут національної пам’яті Польщі намагається вибілити «Бурого». Цікаво, що повідомлення опубліковане на сторінці ІНП 11 березня 2019 року не має жодної юридичної сили, а може розглядатися лише як полеміка. І на додаток, не дуже вдала: під повідомленням ніхто не підписався», – зазначив польський історик, публіцист та журналіст Якуб Шимчак у своїй статті «ІНП відбілює «Бурого». Він не вчинив геноциду, бо «міг спалити більше білоруських сіл«, опублікованій виданням Оko.press.
Історик також наводить цитату з цього повідомлення, що пояснює причину його появи: «У світлі останніх наукових досліджень, інформація, що стосується остаточних результатів розслідування щодо «Бурого», в багатьох вимірах є неточною».
З огляду на це Шимчак вирішив розібратися, що ж це за «останні дослідження», на які спираються автори анонімного повідомлення ІНП.
Він акцентує, що йдеться про дві статті у часописі «Glaukopis» Казімєжа Краєвського, який працює у Варшавському відділенні ІНП РП та Гжегожа Вонсовського з Фонду «Пам’ятаємо», а також дві книги: монографію Національного військового союзу та біографію «Бурого» авторства Міхала Остапюка.
Проаналізувавши ці матеріали, Якуб Шимчак підкреслює, що автори не посилаються на жодні нові відкриття – вони просто представляють іншу інтерпретацію фактів.
«До того ж, вони посилаються на викривлену логіку, зазначаючи, що Райс «мав можливість спалити не п’ять, а набагато більше білоруських сіл у Більсько-Підляському повіті». Тобто «Бурого» виправдовують тим, що він міг знищити набагато більше сіл, але цього не зробив», – підкреслив Шимчак.
За його словами часопис «Glaukopis» входить до переліку журналів, визнаних науковим виданням Міністерством науки і вищої освіти з 2013 року. Щоправда, за публікацію у ньому науковець може отримати всього чотири бали з 50 можливих. Серед його редколегії – проф. Ян Марек Ходакевич і проф. Ян Жарин. Головним редактором є доктор Войцех Мушинський.
Перший – польсько-американський вчений, що займається переважно польсько-єврейськими відносинами. «Антипольська хвиля в США повернулася у вигляді неосталінізму. Надія на поляків!», «Соросівські вихиляси», «Як вибратися з кліщів посткомунізму і лівого глобалізму?», – це приклади назв його статей.
Ян Жарин – історик, член Сенату РП від правлячої польської партії «Право і справедливість», відомий своєю ненавистю до українців. Зокрема, його знають за заявами, що «Новообраний сенатор ПіС: Без Львова немає польського народу Новообраний сенатор ПіС: Без Львова немає польського народу український народ не здатний до самоусвідомлення без допомоги поляків«, та що «українці мають визнати свою провину за Волинську «різанину» та визнати цю трагедію актом геноциду проти польського народу».
Відомий своїми націоналістичними поглядами і Войцех Мушинський. Будучи студентом, він відвідував заняття у Варшавському університеті у однострої, що базувався на формі право-радикальної організації Національно-радикальний табір. Його мало не вигнали з Інституту національної пам’яті, коли він поширив у Facebook карикатуру націоналістичної партії Національне відродження Польщі, що зображала Барака Обами повішеним на шибениці.
«Glaukopis» і його патрони не приховують своїх поглядів. На його сторінках аналізують думки Романа Дмовського та іспанської політики генерала Франко, пропагують пам’ять Свєнтокшиської бригади (ультранаціоналістична бригада, що підтримувала нацистську ідеологію Дмовського, відкрито співпрацювала з гітлерівцями – ред.). «Glaukopis» не є звичайною історичною літературою, а простором для правих радикалів, в якому вони відбілюють злочини націоналістів. Однак для ІНП, цей часопис став основним авторитетом у справі «Бурого», – зазначив Шимчак
Небезпечний прецедент, або Переписування історії
Отже, як зазначив польський історик, Інститут національної пам’яті Польщі не навів жодних нових фактів, які змінюють уявлення про події січня і лютого 1946 року на Підляшші. У повідомленні він лише подав інтерпретацію подій людьми, які віддають перевагу легенді про «проклятих солдатів». Але таким чином, підриваються результати розслідування, яке тривало три роки.
«Повідомлення може здаватися слабким аргументом у історичній дискусії, але його не можна ігнорувати з двох причин. По-перше, його будуть використовувати як аргумент в історичній дискусії, коли цитуватимуть висновки розслідування, завершеного в 2005 році. Тут важливо пам’ятати, що кілька різних інтерпретацій злочину «Бурого» не заперечують висновків прокурорів ІНП зроблених 14 років тому. По-друге, не виключено, що це прелюдія до відновлення розслідування, яке цього разу представить висновки відповідно до історичної політики ПіС», – зауважив Якуб Шимчак.
Про те, що йдеться про виключно політичні мотиви, а не відновлення історичної правди польським ІНП, вважає і глава українського Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
«Повідомлення польського ІНП пов’язані із політичною ситуацією у Польщі. Це повідомлення фактично заперечує висновки слідства самого ж ІНП з 2005 року. Різниця між цими двома рішеннями яскраво демонструє різницю у політиці пам’яті сучасної Польщі та взагалі у політичній ситуації у цій країні після приходу до влади партії «Право і справедливість», – зазначив В’ятрович.
Він акцентував, що після того, як ПіС стала правлячою партією у Польщі там посилилися праві та ультраправі настрої, що привело до однобічного подання історії.
«Прихід до влади партії «Право і справедливість», посилення правих та ультраправих настроїв та сил у польському суспільстві власне і спонукає до перегляду багатьох моментів в історії та приводить до дуже однобічного подання історії. У такій інтерпретації поляки представлені виключно жертвами, а катами можуть бути представники всіх інших національностей, особливо стосовно поляків.
Ця ситуація – класичний приклад того, що бракує відваги називати злочин злочином. І, відповідно, польська інституція вдається до подвійних стандартів та словесної еквілібристики, щоб виправдати ті злочини, які попередньо вона ж сама визнала злочином», – підсумував Володимир В’ятрович.
Андрій Павлишин,
IA ZIK