«Теленовини» – 25 років української присутності на польських екранах

У Польщі вже 25 років виходить україномовна програма «Теленовини». Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на газету “Наш Вибір”.

Про її початки та сьогодення, успіхи та проблеми розмовляємо з редактором Андрієм Вархілом – представником української нацменшини в Польщі, та ведучою Яною Стемпнєвич, яка репрезентує сучасну українську міграцію.

Передісторія

Історія україномовних радіо- і телепрограм у Польщі – довга. Перші ефіри українською мовою тут з’явилися в березні 1958 року на радіо в Кошаліні, Ольштині, Ряшеві та Щецині, тобто на новозаселених після акції «Вісла» територіях, і їх поява мала виключно політичний контекст. Це детально описує у своїй статті Петро Тима, голова Об’єднання українців у Польщі. Він пояснює, що польська влада, аби втримати українців на новому місці, дозволила, крім україномовних радіопрограм (які, до слова, мали дуже обмежену тематику, в них уникалися політичні та соціальні теми), ще й відкриття україномовної газети «Наше слово», об’єднання, навчання української мови та культурну діяльність. «Якщо ж ідеться про доступ до телебачення, – пише Петро Тима, – то до 90-х років не існувало жодної можливості реалізації емісії телеефірів іншою мовою, ніж польська. Тематика меншини дуже рідко мала шанс з’явитися в ефірі, на що впливали цензура та концепція, згідно з якою в Польщі живуть тільки поляки». Зрушення почалися лише завдяки зміні політичної ситуації після 1989 року. У Польщі почали з’являтися україномовні телевізійні програми, серед яких були «Теленовини», що вийшли в ефір у 1995 році.

Юлія Лащук: Розкажіть про появу «Теленовин» і контекст, у якому вихід програми про українців та ще й українською мовою став можливим.

Андрій Вархіл: Про це детально написав Петро Тима, який стояв біля початків «Теленовин». Це був 1995 рік. Силою обставин так склалося, що помінялося керівництво польського телебачення, прийшли молоді люди, які були відкриті для нацменшин. Незважаючи на те, що це була група людей правого спрямування, вони прийняли той факт, що є щось таке, як національні меншини, бо раніше в медійному просторі про це майже не говорилося. Лише якісь згадки. Усе почалося з німців, які отримали гроші від своєї «великої батьківщини» на початку 90-х. А вже пізніше долучилися всі інші нацменшини, зокрема й українська. Тоді, в 95-му році, коли все починалося, виникло питання про те, де має транслюватися програма: німці більш-менш компактно жили на Сілезії, то там мала лунати їхня передача, білоруси – на Підляшші, литовці – також на Підляшші, а українці де? І тоді було прийнято рішення: якщо українці розпорошені по всій країні, то це має бути виняткова ситуація, і програма повинна створюватися у Варшаві, а транслюватися на всю Польщу. Було складно на початках, але на сьогодні ми єдині, хто лунає на цілу Польщу, а програми інших нацменшин залишаються регіональними.

Ю.Л.: Тобто «Теленовини» починалися як програма виключно для меншини?

А.В.: Тоді українських мігрантів у Польщі нараховувалася фактично жменька. Основна кількість українців – це були представники нацменшини. Лише за останні років десять ситуація змінилася.

Ю.Л.: Яких змін зазнав тематичний діапазон «Теленовин» із розширенням аудиторії на українських мігрантів? Хто сьогодні є основними адресатами програми?

Яна Стемпнєвич: Збільшився відсоток мігрантських тем. Насправді він збільшується з кожним роком, і це частково пов’язано з моїм приходом до цієї програми. Почали з’являтися сюжети про українців, які приїхали з України з різних причин. У певний момент  також  зауважили, що нас із зацікавленням дивляться поляки. «Теленовини» почали транслювати на «TVP Info» (програма виходила на цьому каналі до 2013 року, згодом – в ефірі «TVP 3». – Прим. Ю.Л.), і це була, можна сказати, золота ера «Теленовин», тому що ми мали дуже велику глядацьку аудиторію. Для поляків ми порушуємо українські культурні теми, не обов’язково пов’язані з нацменшинною діяльністю, а відколи почався Майдан і пізніше війна – у «Теленовинах» присутня тема України та ситуації там. Правда, Андрію?

А.В.: На мою думку, поляки завжди нас дивилися. Я б сказав, що більшість глядачів цієї програми – поляки, які цікавляться Україною чи мають якісь сентиментальні почуття, бо на сьогодні є ще багато людей у Польщі, які народилися на території України, або є їхніми нащадками. Наше усвідомлення того, якого маємо глядача, дійсно поглибилося, власне, з приходом Яни, яка почала робити конкурси для глядачів. Ми отримували електронні листи з підписаними іменем і місцем проживання, так можна було приблизно здогадатися – це поляк, нацменшинний українець чи український мігрант. А про те, що поляки нас дивилися, ми знали, бо кілька разів отримували позови до прокуратури (останній був у 2005 році. – Прим. Ю.Л.), якщо прушували якісь непрості історичні теми. Тоді треба було давати прокуророві записи програми. На щастя, це ніколи не закінчувалося якоюсь великою проблемою, але це був доказ того, що нас дивляться не тільки українці, але й багато поляків.

Ю.Л.: А в Україні вас дивляться?

Я.С.: Звісно, ті, хто має доступ до TVP3, можуть дивитися. Якщо ж ідеться про перегляди в Інтернеті, то одного разу у нас був сюжет із Чернівців про Міжнародний поетичний фестиваль «Meridian Czernowirtz», і пізніше я надсилала своїм співрозмовникам посилання до програми. Що цікаво  – одні з них могли переглянути, а інші – ні.

Ю.Л.: «Теленовини» є досить нішевою програмою. Як у реаліях постійної конкуренції та битви за рейтинги вдається вижити?

А.В.: Тут не йдеться про конкуренцію, бо програми суспільного телебачення мають свою місію. «Теленовини» є однією з таких програм. Яна згадувала про «TVP Info», де ми мали неочікувано високий рейтинг – десь близько 200 тисяч глядачів. Це було неймовірно.

Я.С.: Так, бо середній рейтинг для «TVPInfo», власне, і був приблизно 200–300 тисяч.

А.В.: Але все ж нашим завданням є якісно донести інформацію. Взагалі, найбільшою проблемою цієї програми є не рейтинги, а її адресат. Перший і головний – це польський глядач, незалежно від національності, другий – це нацменшинні українці, а третій – українці-мігранти. Як робити програму, яка буде цікава для всіх цих груп? Простіше було, коли нас слухали перші дві групи, бо вони в чомусь подібні між собою, але тепер ми маємо за мету звернутися і до мігрантського глядача, а одночасно пояснити польському глядачеві, про що тут йдеться. Мігранти найчастіше не в курсі, що в Польщі є нацменшинні українці і що у них щось відбувається; для польського ж глядача є якісь два види українців. Як це поєднати? Як зробити програму зрозумілою для цих трьох груп, але одночасно вийти на трохи вищий рівень, не пояснюючи «від Адама і Єви» про що йдеться. Якщо ти маєш конкретного глядача, то говориш до нього зрозумілою мовою, а тут їх три різних, і виходить якась квадратність кола. Це – проблема програми.

Ю.Л.: Як обираєте сюжети для випуску? Чи існують якісь квоти на мігрантські й меншинні теми?

Я.С.: Жодних квот немає. Але я, звісно, тисну, щоб мігрантська тема з’являлася. (Сміється.) І ще для мене важливо, щоб були якісь позитивні мігрантські історії. Бо якщо на початку (2011–2012 роки) ми розповідали в основному про проблеми, трагедії мігрантів – нам здавалося, що порушуючи ці теми, ми допомагали людині вийти з цієї складної ситуації, то зараз, на мою радість, почали з’являтися історії успіху мігрантів.

А.В.:  Те, що транслюється, залежить також від наших фінансових можливостей. Ми маємо дуже малий бюджет на зйомки. Часто бувають важливі події, які просто немає можливості знімати.

Я.С.: Але ми завжди намагаємося йти назустріч глядачам. Одна глядачка на Facebook запропонувала, щоб ми порушили тему довгого очікування на карту перебування, тому про це поговоримо в наступному випуску.

А.В.: Ми намагаємося віддзеркалювати те, що відбувається. Колись, коли я тільки почав робити цю програму, я міг легко заповнити ефір виключно меншинними подіями. Зараз їх стає все менше.

Я.С.: Ой, Андрію, що за чорний оптимізм? (Сміється.) На щастя, сьогодні активно відбувається співпраця мігрантського й нацменшинного  середовищ. Йдеться хоча б Молодіжний ярмарок у Ґданську, коли українські мігранти – чи то студенти, чи працівники – долучаються до організації легендарного фестивалю. Або, наприклад, у Варшаві дуже добре видно таку співпрацю.

Ю.Л.: Які випуски чи теми є вашими улюбленими або якимись особливими? 

Я.С.: Для мене особливим (але не в контексті «цікавий чи нецікавий», а власне, дуже особливим, як для журналістки і як для людини) став сюжет, присвячений зустрічі зі Світланою – це була одна з трагічних історій мігрантів. Світлана була в Польщі без документів, її покинув черговий партнер, вона мала чотирьох дітей і четверту стадію раку. Ми приїхали до жінки додому, де були всі її діти. Це була, напевно, найважча розмова в моєму житті – з людиною, яка говорить тобі прямо, що вона не вірить у своє одужання. І їй страшенно було важливо, щоб після її смерті хтось усиновив її дітей. Усіх разом. Щоб їх не розділили між сім’ями. Пізніше Світлана померла. Потім ми дізналися, що, на щастя, всі діти потрапили до однієї сім’ї.

А з позитивних сюжетів – похвалюся, що ми були першими, хто зробив сюжет із Земовітом Щереком після того, як вийшла його книга про Україну «Прийде Мордор і нас з’їсть. Або таємна історія слов’ян».

А.В.: Мені важко сказати, який сюжет – особливий, але кожен із них був складним. Жартую, звичайно, але для мене це дуже важливо, бо завжди є якась проблема – технічна чи фінансова, яку потрібно долати. За цілу мою історію роботи жодна програма не забирала стільки мого життя, як ця.

Ю.Л.: Маєте якісь плани на майбутнє і стратегії, як зробити програму цікавою, зокрема, для молоді?

А.В.: Питання зрозуміле й логічне, але головне ось що: як робити загальнопольську програму з бюджетом регіональної? Як можна зробити програму привабливою для молоді, якщо маєш такі ресурси, які маєш?

Я.С.: Проблема в тому, що телебачення суттєво програє Інтернету, соцмережам. Є багато проєктів в мережі, які реалізують мігранти, і вони збирають свою аудиторію. Я маю таке враження, що молодь сидить деінде, але не перед екраном. Ми отримуємо запитання від молодих людей на нашій сторінці у Facebook, коли вийде наступний випуск, але це не про те, коли буде ефір на телебаченні, – їх цікавить посилання на перегляд в Інтернеті. Мені здається, що це питання має набагато ширший контекст: як у принципі зробити телебачення цікавим для молоді.

Розмовляла Юлія ЛАЩУК