Кароліна Романовська: “Знайомі мені українці хочуть ексгумацій на Волині”

Кароліна Романовська в інтерв’ю з Конрадом Верніцьким: “Якщо ми пошукаємо, то скрізь знайдемо українців, які допомагали полякам, за що й загинули. Ми не повинні про них забувати. Це історії, які повинні допомогти нам налагодити діалог з Україною”. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог Шеф-редакторки UPMP, журналістки проєкту StopLie, ведучої програми “Філософія особистості з Анною Стожко”, членкині Спілки польських журналістів, координаторки проєктів Польсько-Української Господарчої Палати, проєктної директорки БФ Польсько-Українського Партнерства Анни Стожко.

– Чому українська влада продовжує блокувати ексгумацію польських жертв Волинської різанини?

– На це питання є щонайменше кілька відповідей, але зрештою важко сказати, яка з них є вирішальною. Можливо, це страх перед тим, як відреагує українське суспільство. В умовах війни українська сторона тим більше боїться піднімати це питання, оскільки це може негативно вплинути на громадську думку, що влада займається такими побічними питаннями замість того, щоб зосередитися на битві.

Страх може також викликати масштаб злочину, який завдяки ексгумації може виявитися більшим, ніж вважалося раніше. Українські політики неодноразово заявляли, що зараз не час піднімати це питання через війну. Втім, лише вони знають, якою є правда.

Розмова про ексгумації

– Є багато розмов про те, що війна – не найкращий час для розмов про ексгумації, але, можливо, все навпаки? Може, варто польській стороні поставити певні умови українській стороні, адже після війни вже не буде місця для тиску в цьому питанні?

– Польща намагалася різними способами досягти такої домовленості протягом останніх років, але, на мою думку, вона також припустилася певних помилок. Співпраця між польським та українським ІПН не була успішною. Українці в моєму оточенні вважають, що не має значення, чи є війна, чи ні, що цю тему треба було вирішити вже давно, і вказують на те, що відсутність ексгумації є суто політичним рішенням.

Українців можна поділити на дві групи. Перші абсолютно не знають, що між Польщею та Україною існує суперечка щодо ексгумацій, а коли дізнаються, що саме Україна їх блокує, для них це стає незрозумілим. Ми – християнські народи, в яких гідне поховання померлих є традицією і обов’язком.

На своєму шляху я не зустріла жодного українця, який би вважав, що це правильно.

На даний момент саме українська сторона нашого Товариства польсько-українського примирення взяла справу в свої руки і хоче показати, що це не є рішенням пересічних українців.

Друга група, менш чисельна, має певну орієнтацію в цьому питанні. Часто це люди, які вже багато років займаються польсько-українськими відносинами, але були витіснені з поля зору ЗМІ. Ці люди є співзасновниками нашого Товариства і працюють над покращенням польсько-українських відносин та примиренням. Такі люди, як Анна Стожко – віце-президент нашого Товариства з Києва, Анатолій Курносов чи Олена Коцеруба, думають дещо інакше, ніж, наприклад, професор Володимир В’ятрович – колишній голова українського ІНП, відповідальний за зупинку ексгумацій, якого розкручували у всіх засобах масової інформації.

Це середовище також вже близько двох років намагається повернути польський костел. Воно вже отримало один позитивний дозвіл і чекає, коли рішення стане остаточним. Воно знайшло польського священика, який погодився б взяти цей храм під свою опіку і приїхати туди. Про це також не повідомляють ЗМІ, і це свідчить про те, що є українці, які роблять все для покращення наших стосунків.

– Тобто пересічні українці, якщо вони вже знають про Волинську різанину, підтримують ексгумацію?

– Я щодня спілкуюся з українцями, знайомлюся з новими людьми і не знаю жодного, хто був би проти.

Ми організовуємо семінари польсько-українського примирення на Волині, де багато людей дізналися про цю проблему. Вони обурені тим, що поляки не можуть поховати своїх близьких.

Українці про Бандеру

– А яка обізнаність пересічного українця з цього питання?

– Знання українців на цю тему дуже різняться. Я зустрічала людей, які говорили про Волинську різанину як про польсько-українську війну, а її жертви нібито були з обох сторін. Така хибна симетрія.

Інша група людей, яких я зустрічаю, наприклад, у Києві, – це люди, які називають події 1943 року своїми іменами – “Волинська різанина”, а не, наприклад, “Волинська трагедія”. Вони знають, що українці вбивали поляків і що були репресії з польського боку. Але є й такі, які нічого не знають про цю тему, вони не вивчали її в школі. З моїх розмов з молодими українцями складається враження, що те, чи почують вони про Волинську різанину в школі, залежить від волі вчителя. В офіційній навчальній програмі цієї теми немає. Я зустрічаю молодих людей, які мають такі знання, і вони навіть близькі до польського наративу, але їх небагато.

Ми не повинні забувати одну річ. Український націоналізм і культ Бандери зустрічається переважно на заході України. У внутрішній частині країни прапорів Бандери набагато менше. Люди у великих містах не визнають бандерівців героями. Вони бачать у них героїв, створених зовсім недавно для боротьби з Росією. Польське питання в цій історії залишається поза увагою. Люди, які ходять з бандерівськими прапорами, не обов’язково знають про антипольську діяльність Бандери та його відповідальність за Волинський злочин.

Українська повстанська армія становила лише невеликий відсоток українського суспільства, а діяльність ОУН-УПА обмежувалася лише Західною Україною, більшість українців навіть не знали про їхнє існування.

– Однак у Волинській різанині разом з бандитами гинули і звичайні українці.

– Волинські родини, часто змішані польсько-українські сім’ї, є цікавим прикладом. Пані Тамара з Любомля була єдиною зі своєї родини, хто пережив Волинську різанину. Того вечора вона залишилася зі своїми українськими бабусею і дідусем, і це її врятувало. Сьогодні і вона, і її сім’я, і друзі відкрито говорять про те, хто вчинив вбивство. Ці люди є прикладом того, що не всі українці увійшли в антипольську течію.

Ми не повинні забувати, що були українці, які загинули через те, що вирішили врятувати поляків.

У Киселині таким прикладом є родина Парафінюків, описана в книзі Вітольда Сабловського, яка рятувала поляків саме 11 липня з костелу в Киселині. Два брати винесли з нього багато поляків. Один з них втік до Польщі, інший був убитий разом з дитиною і дружиною, а бійці УПА не дозволили поховати їх на цвинтарі. Сьогодні на їхньому пам’ятнику в Киселині є напис, що вони загинули від рук Української повстанської армії. Це приклад одного з небагатьох пам’ятників на Волині, де точно написано, хто несе відповідальність за їхню смерть. Якщо пошукати, то в кожному місці можна знайти українців, які допомагали полякам, за що і загинули. Ми не повинні їх забувати. Це історії, які можуть допомогти нам налагодити діалог з Україною.

– Це ті світлі карти в цій страшній історії, які можуть об’єднувати, а не тільки роз’єднувати.

– Саме так. Тут можна згадати книгу Марилі Сцібор-Мархоцької “Праведники”, в якій авторка згадує про праведників-українців, які рятували поляків. У цьому виданні знаходимо масу свідчень очевидців та імен праведників. Варто підкреслити, що такі люди дійсно існували, просто про них почали говорити надто пізно. Родини тих, хто чинив опір злу, хто чинив опір вбивствам поляків, заслуговують на величезну повагу. Ми повинні ставити пам’ятники на їхню честь і показувати їх як приклад. Це переконало б українську сторону і заохотило б молоде покоління вивчати цю історію. Це відрізняється від того, що робить новий пам’ятник, відкритий у Домоставі біля Ніська в Підкарпатському воєводстві.

– Як ви оцінюєте цей пам’ятник?

– Він дуже суперечливий. Я думаю, що росіяни, безумовно, дуже задоволені цим. На мою думку, він не працює на польсько-українське порозуміння, але, безумовно, на російську пропаганду. У нашому Товаристві ми ведемо дискусію про цей пам’ятник. Серед поляків думки дуже розділилися, в той час як українці про це мовчать. Це зображення дитини, насадженої на тризуб – символ України… Коли мати дитини, вбитої таким чином на Волині, побачить таке зображення, чи не поновиться у неї травма? Чи це правильний підхід – показувати це в такий буквальний спосіб? Кожен може уявити собі ці жахливі образи, читаючи різні історії, але показувати їх у такий брутальний спосіб лише завдає ще більшої травми і відштовхує. Я не можу уявити собі шкільну екскурсію, під час якої діти зупинялися б біля цього меморіалу. Така форма мотивує людей дізнаватися про цю історію чи відштовхує?

З іншого боку, коли я розмовляла з людьми з мого Товариства про те, як вони ставляться до цього пам’ятника, то почула від одного з них, що він є вираженням багаторічного розчарування поляків, спричиненого мовчанням української сторони. Але чи хочемо ми бачити такі образи? Я, як нащадок вбитих волинських родин, чи інші, хто пережив цю травму? Я вважаю, що цей пам’ятник викликає лише погані емоції. Росіяни аплодують.

– Як Ви оцінюєте нещодавнє вшанування 81-ї річниці Кривавої неділі, його ранг і масштаб?

– Товариство польсько-українського примирення вдруге взяло участь у цих вшануваннях. Ми поклали квіти до пам’ятника Волині – разом: поляки та українці. Ми були найчисленнішою групою серед присутніх організацій, і ви бачите, що ми зростаємо. Все більше українців приходять з нами і відкривають для себе цю історію. Раніше цього не було. Що стосується офіційних урочистостей, то ми бачили, що співробітники українського посольства у Варшаві поклали квіти до пам’ятника Невідомому солдату. Добре, що цей жест відбувся і ця річниця не була проігнорована.

– Тільки цього все ще недостатньо. Невже українська влада не бачить, що гідне вшанування пам’яті жертв геноциду є в її інтересах? Від початку війни Польща надала Україні велику допомогу  і продовжує надавати, але ця готовність допомагати зменшується, не в останню чергу через недостатню залученість української влади до питання Волинської різанини.

– Згодна. Поляки відчувають несправедливість, тому що українська влада досі ігнорує це питання і намагається замести його під килим.

Що стосується суспільства, то, як ми бачимо, це повільно починає змінюватися. Ми, як Товариство, також намагаємося це змінити. Ми перекладаємо статті з польської на українську і навпаки, щоб побудувати узгоджений наратив з обох сторін. Це інтерв’ю також буде перекладено українською. Надзвичайно важливо, щоб ми показували українцям те, що публікується в польських ЗМІ, і навпаки.

Після таких публікацій все більше українців звертаються до нас, хочуть співпрацювати. Нещодавно переклали з англійської на українську статтю з Kyiv Post, яку читають переважно іноземці. Ми хочемо, щоб нас читали і в Польщі, і в Україні.

Переклала Анна Стожко