Анастасія Самойленко: ми зустрілися на війні – і вона ж нас розлучила

Обидвоє пішли на війну добровольцями у 2014-му. Вона – молода жінка з Обухова, він – боєць батальйону «Золоті Ворота». Разом опинилися у місті Щастя на Луганщині, де серед обстрілів і напруги народилося їхнє кохання. Війнa загартувала цю любов, а через вісім років – у Балаклії – та сама війна спинила його серце. Але не її боротьбу. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки Людмили Педоченко.

Любов на передовій

Коли в Україні почалася війна, вони не чекали повістки й наказів. Обоє добровільно стали до лав батальйону «Золоті Ворота». Саме там, у місті з промовистою назвою Щастя, що так контрастувала з реальністю, перетнулися їхні дороги.

Їхні стосунки не були схожі на кіно про романтику: без кав’ярень, побачень і листівок. Це були короткі погляди між виїздами, мовчазне плече поруч у сховищі, чергові обстріли, постійна напруга й взаємна підтримка, що міцніла з кожним днем.

У 2016 році він звільнився зі служби й вступив до Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. Пройшов офіцерську підготовку, здобув нову спеціальність, став інструктором зі стрільби. Та війна все одно залишалася поруч: згодом він підписав контракт із ЗСУ та служив у 135-му батальйоні територіальної оборони Обухівського району.

Лідер і воїн

Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, він став одним із лідерів групи футбольних хуліганів клубу «Арсенал-Київ», відомих своїми лівими, антифашистськими поглядами. Разом вони пішли до лав тероборони й стали частиною спротиву – не тільки фізичного, а й ідейного.

Улітку того ж року чоловік Анастасії перевівся до 6-го батальйону Добровольчого українського корпусу. Там його призначили заступником командира батальйону, згодом – командиром роти. Він воював професійно, із досвідом, чіткою позицією й внутрішньою чесністю, яка не дозволяла йти шляхом компромісів.

9 вересня – останній бій

9 вересня 2022 року, під час спецоперації зі звільнення Балаклії на Харківщині, він отримав важке поранення. Його доправили до найближчої лікарні. Лікарі зробили переливання крові, боролися за його життя. Але 10 вересня о 01:40 його серце зупинилося.

Це був не просто удар. Це була тиша, яка перекреслила звук їхніх спільних планів. Усе, що вони з Анастасією встигли побудувати – війна, любов, побут, донька, – залишилося, але вже з тінню втрати, що змінила кожну деталь їхнього життя.

Ті, хто тримаються

«Я дивуюсь, звідки в мене беруться сили», – каже Анастасія. Вона не сховалася в біль і не зламалася. Тримається, бо поруч їхня донечка. Її дитина – це той голос, який утримав маму від того, щоб теж піти на фронт мститися. «Інакше я б не витримала», – чесно зізнається вона.

Сьогодні Анастасія – одна з тих, хто продовжує боротьбу на тиловому фронті. Вона підтримує збори, донатить на потреби військових, допомагає іншим сім’ям загиблих і захисників. Багато гуляє з донькою, молиться, робить добро тихо, без камер і пафосу – просто тому, що інакше не вміє.

Після втрати – життя

Для неї Перемога – не абстрактне слово з гасел і промов. Це день, коли захисники повертаються додому. Коли зникають вибухи й сирени. Коли телефон більше не дзвонить із фронту, аби сказати: «Він загинув».

Анастасія хоче побачити Україну мирною, квітучою й сильною – без москалів і колоніального шлейфу, який тягнувся роками. Саме такою країну бачив її чоловік. Саме за таку Україну він воював і за неї віддав життя.

Серце, яке б’ється далі

Найцінніше фото для Анастасії – те, де вони втрьох: вона, її чоловік і їхня донечка. Утрьох вони проходили через війну. І втрьох залишаються й зараз – навіть якщо фізично його поруч уже немає.

«Жінкам, які чекають, шукають або втратили, я не знаю, що сказати. Лише обійняти. І сказати: ви неймовірні. Ви – опора. Ви – тиша, яка дихає», – говорить вона.

І в цьому реченні – ціла країна. Бо поки б’ється її серце, жива пам’ять. А значить – триває і наша спільна боротьба.

Її історія – одна з тисяч. Але її голос – це голос любові, яка не закінчується після смерті.
Бо серце вдома – це не тільки фото в рамці.
Це жінка, яка щодня збирає себе докупи й тримає дім, дітей, пам’ять.

Ми хочемо, щоб ці голоси були почуті.
Саме для цього створено документальний проєкт «Серце вдома» — щоб зберегти правду про жінок, які чекають, шукають, підтримують або втратили своїх захисників. Мета ініціативи – зберегти їхні обличчя й голоси. Це історії не лише про біль, а й про світло, що не згасає під час війни: кожен голос – пам’ять, кожне фото – доказ любові, кожна жінка – Україна.

📸 Ми документуємо та публікуємо особисті історії тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

👉 Якщо ви хочете розповісти свою історію – заповніть, будь ласка, анкету за посиланням:
[🔗 форма для заповнення]

#ЛюдмилаПедоченко #АнастасіяСамойленко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #Вона