Анна Стожко: «Одна зі складових нашої абсолютної Перемоги – виховання освіченого, національно свідомого покоління»

Шеф-редакторка Україно-польської медіаплатформи (UPMP) й координаторка проєктів Польсько-Української господарчої палати – про актуалії й виклики сьогодення заради доброго майбутнього. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на Медіа Центр.

Після 24 лютого Закарпаття стало для українців, які рятувалися від війни, і дорогою до безпечної Європи, і новим домом. З тих, хто залишився тут, хтось не зумів або й не захотів влаштовувати життя заново, а хтось – інтегрувався, працює і у своїх нових реаліях, ще й сприяє розвитку нашого краю.

Одна з цих людей Анна Стожко – журналістка, шеф-редакторка Україно-польської медіаплатформи (UPMP), кординаторка проєктів Польсько-Української господарчої палати: організації, яка допомагає польським підприємцям заходити на український ринок, залучати європейські інвестиції в Україну та навпаки.

Свого часу Анна з сім’єю три роки прожила на Закарпатті, в Ужгороді народився її син. Після початку повномасштабного вторгнення вони з ним евакуювалися сюди з Києва.

На Закарпатті, крім волонтерської роботи, Анна Стожко з колегами завдяки польсько-українськими благодійним фондам реалізують гуманітарні проєкти, покликані допомогти дітям ВПО (та соціальних категорій у тому числі) інтегруватися в нове середовище, у тому числі мовне, з чим, до речі, проблем ніяких нема. Та в колаборації з польськими партнерами підготували цикл онлайн-лекцій, де в доступній формі фахівці в конкретній галузі, які працюють також і з нашими дітьми у Польщі, розповідають про безпеку у соцмережах, фінансову грамотність, штучний інтелект тощо.

Крім цього, активно знайомлять польський бізнес із Закарпаттям на предмет інвестицій. Анна каже, місцева влада вже потроху починає бути готовою до співпраці: «Працюємо в різних галузях, зокрема ініціюємо та сприяємо партнерським взаєминам у оборонній сфері».

Про свою допомогу ЗСУ Анна не любить, а часто і не може говорити публічно, проте є промовистий факт: медаль «За службу та звитягу» ІІІ ступеня та прапор, підписаний особисто Головнокомандувачем Валерієм Залужним.

Війна для Анни Стожко розпочалася у 2014 році: її чоловік – військовий, брав участь у бойових діях на сході України. Після повномасштабного вторгнення батьки чоловіка стали заручниками воєнних дій, рідня Анни – у її рідному Запоріжжі під обстрілами. Містечко Оріхів, де жила бабуся, вщент зруйноване й далі обстрілюється московитами. Бабця, яку встигли звідти вивезти, нещодавно померла в Запоріжжі, не знаючи, що її дім майже зруйнований.

Анна каже: «Моя ситуація не найгірша. Так, буває тяжко, але я тримаюся заради своїх близьких людей, які сьогодні у біді. Хто за них буде боротися, допомагати, якщо я здамся? Тому не маю права дати слабину. Це моя країна і я нікому не дозволю керувати своїм життям. Війна дала мені зрозуміти, що я все можу, впораюся з будь-чим. Тому вранці дякую ЗСУ за новий день і йду працювати. А ще я зрозуміла, що життя – це сьогодні. Тож намагаюся максимально наповнювати себе і свій день».

Наша розмова з Анною – подекуди болісна, але відверта і прямолінійна – про евакуацію з Києва, наслідки незнання нами власної історії, українців у Польщі, їхнє повернення додому, мовне питання, повну Перемогу України, яку не побачить старше покоління, і, звичайно, про Закарпаття. Є речі, які закарпатцям, можливо, чути буде некомофортно. Хоча це особисті спостереження, а не звинувачення. Тому з нашого боку вміння вислухати, проаналізувати і зробити висновки – це про дорослий підхід до життя. І шанс вийти на новий рівень.

Далі – пряма мова Анни.

Я – козачка, мушу мати відчуття своєї землі під ногами

«Ми не хотіли вірити, що буде війна. Хоча розмови про це були ще за пів року до повномасштабного вторгнення, щось відчувалося в повітрі, але ми просто відмовлялися вірити, гнали від себе ці думки. Моя валіза стояла нерозпакована ще з 16 лютого, коли ми з колегами повернулися з відрядження з Варшави. Я перед поїздкою зателефонувала знайомому військовому, який точно знав про ситуацію, і запитала, чи взагалі можу летіти. Він відповів: «Так. Якщо щось, ми готові». Тобто військові готувалися, проте не до такого масштабу.

24 лютого ми прокинулися від вибухів. Це був найстрашніший день у моєму житті, бо тоді я остаточно усвідомила реальність. Ми сиділи у ванній з сином і собакою, потім за вказівкою чоловіка спустилися у підвал. А далі вирішили виїжджати на захід країни. Та не склалося: доїхали до Бородянки, а там над нашими головами вже стріляли російські десантники, які мали висадитися у Гостомелі. Наші військові збивали ті літаки. Ми бачили, як вони падають у поле. Перелякані,  повернулися в Київ, де швидко виросли блокпости. На одному з них на наших очах затримували ворожу ДРГ. Загалом три дні ми з сином тинялися містом, далі вдалося виїхати у містечко Київської області до друзів. Там ми жили до 10 березня. Родичі наполягали, щоб ми виїжджали, хоч я і не хотіла, і не знала, куди саме.

Виїхала ж машиною на Закарпаття завдяки своїм робочим контактам – знайомому поляку, який давно працює в Україні і з перших днів війни із західної України возив гумдопомогу. Страшно було, бо ніхто не знав, як доїдемо. Але 11 березня ми були вже на Закарпатті.

Я не думала про погане, бо розуміла, що мушу вивезти-врятувати сина. Він, до речі, був абсолютно спокійний, підтримував мене. Не знаю, як йому це вдається і нині. Щодо себе, то, думаю, у такі критичні моменти спрацьовує адреналін, певний час людина «їде» на ньому. Я заплакала вже в Ужгороді, коли, вдягаючись на зустріч, зрозуміла, що речі стали мені великими.

У мене не виникало думки поїхати за кордон, бо є Закарпаття (сміється. – Авт.) Я – козачка, мушу мати відчуття своєї землі під ногами. Це мене мотивує і тримає. Не можу я кинути свого чоловіка, рідню у Запоріжжі та інших небезпечних містах. Хоч пропозиції друзів, де на мене чекали, мала різні: Польща, Франція, Греція, Італія, Угорщина, Словаччина.

Рік тому закарпатці познайомилися з іншим видом українців

Ужгород мені майже рідний, адже тут народився мій син. У біді місто максимально комфортно прийняло нас. Безмежно вдячна людям, які відкрили нам з сином двері свого дому і ставляться до нас, як до рідних. Я не почуваюся тут чужою. Щаслива, що маю можливість продовжувати працювати, а також допомагаю вашому бюджетові, купуючи продукцію місцевих виробників 😊. Маю багато місцевих друзів, кумів. Можливо, мені комфортно, бо вже тут жила і розумію вашу ментальність, яка відрізняється від інших регіонів країни. Знаю це, бо сама родом із Запоріжжя, свого часу жила в Луганську, Сумах, Одесі, на Волині.

Я дуже люблю Закарпаття. Ви самі не знаєте, як щедро обдарував вас Бог! Нині це справді найбезпечніший регіон в Україні. Мені подобається, що тут вміють жити, пристосовуючись до різних реалій. Ви вмієте радіти життю, почуваєтеся, на відміну від жителів інших регіонів, більш розслабленими, впевненими в завтрашньому дні. Я не зустрічала на Закарпатті людей, які б активно обговорювали центральну владу, уряд, політичні зміни. Тобто ви працюєте, незважаючи ні на що і не нарікаєте, що вам щось повинні. Якщо щось не влаштовує – у закарпатця поряд кордон. Це, з одного боку, плюс, з іншого – мінус, бо породжує громадянську пасивність.

Після 24 лютого у розмірене життя закарпатців втрутилися натовпи людей з різним менталітетом, хоч і одного коріння, крові. І мені хотілося б, щоб ви були трішки лояльніші. Я часто чую: «Щоб зрозуміти закарпатців, треба знати їхню історію». У мене тоді питання: а чому закарпатці не мають знати, наприклад, історію Запорізького краю, аби зрозуміти, що в головах людей таких, як я? Я ж бо приїхала сюди не з власної волі. Так, ви добре приймаєте різних людей, щедро, толерантні до інших, очевидно, через вашу історію, традиційну багатонаціональність. Але, на мою думку, варто бути більш відкритими до інших. Здоровий хворого не зрозуміє. Ви консервативні, тримаєтеся за свої правила і важко впускаєте зміни, навіть якщо вони будуть позитивні для вас. Ви так вирішили – і все, це не обговорюється. Аж тут з’явилися якісь незрозумілі, інакші українці, які чомусь мають іншу оптику на життя. Це дратує обидві сторони. І на цьому моменті ми впираємося в глобальну для нашої країни проблему, яку остаточно проявила війна: низька якість освіти, незнання власної країни, її історії. Освіта дає змогу зрозуміти, приймати людей, відмінних від тебе, їхні цінності, менталітет. Практика показала, що того, чого нас вчать, катастрофічно недостатньо. Вважаю, треба змінювати підходи до викладання історії України, робити це ґрунтовно. Взагалі наша система освіти повинна бути україноцентричною, побудованою на спільних для всіх нас національних цінностях.

Так склалося, що в кожного регіону своя історія, але ми одна країна. Наприклад, у Запоріжжі люди важко працюють на заводах, до 24 лютого жили, здебільшого самі того не відаючи, в ареалі «русского міра». Розумієте, та ж російська мова не сприймалася як щось чужорідне, бо це була мова твоєї матері, родини, друзів. Тобто щось органічне, що ніби було тут завжди, якась даність, бо інакшого ти і не знав. Те саме стосується російського інформаційного, культурного контенту, який у принципі безперешкодно циркулював в інформаційному просторі нашої країни і, ясна річ, впливав. У чому проблема з мовою і російською культурою загалом, багато людей у Запоріжжі зокрема зрозуміло лише після повномасштабного вторгнення. Це моя батьківщина, яку люблю, проте я можу там пробути тиждень, не більше. Мені там якось темно стає. Щоб зрозуміти, чому там такі похмурі люди, треба знати, яким страшним катком по тому ж Запоріжжю і взагалі південно-східному регіонах пройшовся Радянський Союз, як воно позападало людям у голови і душі. Цьому треба було потужно протидіяти на державному рівні, але ж цього не зробили. Потім заводи закрилися, люди залишися на межі бідності, а тепер ще й війна.

Ваше розмірене життя закінчилося рік тому, але ми теж хочемо жити і дихати на своїй землі. Ви не можете нам у цьому відмовити. Мені жаль, що так вийшло. Вас ця ситуація теж змінила, бо ви, такі різні, познайомилися з іншим видом українців. Так, я знаю, що ви зіткнулися і з хамством, невдячністю, людьми, за поведінку яких дуже соромно. Емоції ваші відповідні. Але ті, що не вміють бути відповідальними за свою долю, впадають у стан жертви і кричать, що їм усі щось повинні, – є всюди. Я, спілкуючись з жінками-переселенками, завжди кажу їм: «Будьте вдячні за цей край, де ви у безпеці, де ваші діти можуть відносно спокійно спати. Поважайте його!» Ви, закарпатці, на своїй землі маєте повне право встановлювати правила, умови, але їх треба проговорювати, пояснювати і грати чесно.

Ця ситуація – урок для всієї України. Настав час змін. Мені дуже хотілося б, щоб 2022 рік став точкою нашої нової історії. Ми всі винні в тому, що відбувається з Українською державою, бо так чи так толерували росію. Тепер нам випав шанс нарешті перегорнути сторінку і в цьому страшному горнилі стати єдиним народом. Долучитися до цих змін повинні всі, бо життя до 24 лютого вже ніколи не повернеться. Щоб вижити, нам треба рухатися вперед.

Чому у вас нема мотивації рости?

Закарпаття, Ужгород зокрема, має великий потенціал. Проте звичка до корупції, консервативність, закритість і брак мотивації рости, змінюватися послаблює вас. Кажу про свої спостереження. Наприклад, питання самоосвіти. Що заважає закарпатцям вчитися додатково, ходити/їздити на курси, підвищувати кваліфікацію, наприклад, тим же лікарям? Чому краще їздити у Київ, Львів, ніж мати фахівців у себе вдома? Так само, може, варто інтегрувати у свою систему тих, хто до вас приїхав і зуміє щось запропонувати нове? Ці люди можуть стати вашим потужним ресурсом. Моя знайома із Запоріжжя, досвідчений дитячий реабілітолог, хотіла влаштуватися тут на роботу. Під час співбесіди їй відповіли: «А нащо ви нам тут така розумна потрібна?» Оскільки її знання в Ужгороді виявилися непотрібні, а жити за щось треба, вона змінила фах – стала маркетологом. Мені важко зрозуміти цю ситуацію з боку місцевих. Невже обласний центр Закарпаття настільки переповнений досвідченими реабілітологами, що фахівцю не знайшлося гідного місця роботи ще й у воєнний час? Можливо, проблема в конкуренції, але без неї не буде поступу. Інтеграція інших людей у вашу спільноту – це мотивація для здорової конкуренції, розширення ринку пропозицій. Ви виграєте, якщо приймете це. Розумієте, зрештою річ не у нас, ВПО, бо я і більшість тих, кого знаю, повернемося додому. А в тому, що маєте шанс зробити багато позитивних для вашого краю змін, плоди яких залишаться з вами.

Ще мене дуже здивувало, коли, шукаючи для сина додаткові джерела знань, виявила, що більшість освітніх ініціатив, які привернули мою увагу у вас, організовані киянами. На обраних сином ІТ-курсах вчиться лише двоє місцевих, інші – діти переселенців. Чому так? Якщо, дякувати богу, ви можете відносно спокійно щось організовувати/створювати, вчитися, розвиватися. Власне, бути гедлайнерами у цих процесах. Тепер – так точно. Разом з тим я надзвичайно тішуся, бо побачила нову генерацію закарпатців, причому різного віку, які мають і місцеву освіту, і ще вчилися в інших містах України чи за кордоном. Вони стараються примножувати все найкраще, що є у вашому регіоні, і разом з тим розширювати його горизонти, розповідати про життя за межами Закарпаття. У цих людей ширший, об’ємніший погляд на світ, на власну країну, процеси, які у ній відбуваються.

Щодо Ужгорода, то це справді прекрасне місто, яке теж стало моїм домом, рятує життя. Часто чую, що воно претендує на звання європейського. Але давайте чесно: у чому його європейськість? Інклюзія – нуль, дороги погані… Власне, від місцевих неодноразово чула скарги на його вигляд. Але ж у вас профіцит бюджету, тобто є можливість вкладатися у проблемні моменти. То чому все лише отак? Крім того, на мою думку, культурних заходів має бути більше, має працювати реклама, щоб людина могла дізнатися про цікаву подію не за годину до її початку, випадково відкривши Фейсбук, а заздалегідь.

Всі ці речі при бажанні можна змінити, щоб жити краще, насиченіше. Але вибір завжди за вами.

41% відкритого в Польщі нового бізнесу – це власні справи українок

Я 20 років співпрацюю з поляками, тож маю доволі велике коло знайомих на різних рівнях. Аналізуючи розмови з ними, скажу, що ставлення до українців після 24 лютого змінилося – вони справді нами захоплюються. Коли ми дякуємо їм, вони кажуть: «Це ми дякуємо! Ви рятуєте нас від цієї зарази». Вони свідомі того, що відбувається, бо пам’ятають історію. Вже кілька знайомих висловили сумнів, що їхній народ зумів би дати таку відсіч росіянам, як ми. Вони дійсно відчувають вдячність, тому кажуть, що це «ваша і наша війна».

До речі, я саме у Польщі відчула себе біженкою, коли приїхала туди по роботі і побачила, як наші прекрасні молоді жінки стояли з польськими безхатьками в черзі за гумдопомогою. На Закарпатті таких відчуттів у мене ніколи не було, за що дуже вам вдячна.

Українки, а я зі зрозумілих причин говоритиму передусім про них, доволі вдало інтегрувалися в польське суспільство. Є й такі, за кого дуже соромно: працювати не хочуть і кричать, що їм усі винні. Але ті, хто захотів піти на роботу, знають або вчать мову, зуміли добре влаштуватися. Статистика каже сама за себе: 80 % українців працевлаштовані, з них 41 % – це відкритий нашими жінками власний бізнес. Дехто свої хобі, уміння перетворив у заробіток, роботу. Українки завдяки своїй освіченості у Польщі проявили себе надзвичайно: працюють директорками, менеджерками фірм, обіймають керівні посади. Не лише прибиральницями, як хтось собі думає.

Мені важко сказати, скільки відсотків наших з Польщі повернеться додому. За відчуттями на тепер, думаю, десь 30 %, але хочу вірити, що більше. Життя покаже. Розумієте, їм там комфортно. Польща зробила для наших людей дуже багато. Ще є такий момент, що певні люди, перебуваючи за кордоном, можуть зробити більше для України, ніж тут. Українці волонтерять у Польщі дуже потужно. Можливо, на нас чекає демографічна криза. Від цього страшно, бо діру має хтось закривати.

Щодо зовсім нині юних, то тут ще важче щось сказати. Та й повернутися можна по-різному: після відбудови чи під час. Важливий фактор, як довго йтиме війна і коли буде Перемога. Один рік чи 10 – є різниця, самі розумієте. Попри всі ці моменти я кажу: «Всі, хто хоче виїхати, їдьте. Інші – допомагайте, любіть». Утримувати тут нікого не варто. Це фільтр. Можливо, десь у глибині душі ми чекали на ситуацію, коли це все зрушиться з місця. Бо настільки вже погрузли в цьому багні зі зрадників, колаборантів справжніх і потенційних, що треба було отой фільтр запустити. Тепер на це час. У майже шизофренічній ситуації, коли одні хочуть сюди росію, а інші – будувати сучасну європейську країну, ми як держава не могли довго протягнути. Такою ціною ми врешті визначилися. В Україні мають бути люди, які люблять і хочуть змінювати її.

Коли українці в Польщі просили для своїх дітей російськомовні книги, я посилала їх у напрямку російського корабля

Є речі, які поляків неприємно дивують: біженці на дорогих машинах, що засідають по ресторанах, і російськомовні українці. Поляки цього не розуміють і пояснити їм важко. Ми свого часу на запит мого друга-поляка організовували книги для дітей наших біженців. Звичайно, надіслали українськомовні видання. Але часто чула від інших волонтерів, що декотрі з наших вимагали дитячі книги саме російською. Я тоді польським друзям казала: «Кажіть їм хай ідуть за російським кораблем».

Бачте, тут знову треба йти в історію, бо це наслідки політики зросійщення. Мені шкода, що це питання в нашій країні все ще не має однозначної відповіді. А вона є знову ж таки в історії: Україна мала свою мову, державність, коли на місці москви жаби у болоті кумкали. То які тут ще можуть бути дискусії? І ні, я не хочу чути про Канаду чи Швейцарію. Бо це не про нас – почитайте історію.

Так вийшло, що я з російськомовного краю. Коли ще була школяркою, з мого оточення українською говорила лише директорка школи, де я навчалася, і дружина письменника Г. Лютого. У ті часи українська мова в Запоріжжі – це було золото. До 24 лютого я була двомовною, хоч українська превалювала. Мої родичі говорять російською, але зі мною – українською. І це моя гордість 😊. Їм важко, але вони стараються. Кажу рідним: «Нехай з помилками, але говоріть». До речі, мовна ситуація із закарпатськими угорцями у мене також викликає питання. Чому чимало з них не володіють державною мовою, а спілкуються лише угорською або ламаною російською? Вони ж громадяни України, які проживають на її території. Виходить, така ситуація теж толерується. Одне слово, нам є над чим працювати.

Я точно знаю, що російськомовних ставатиме все менше. Звичайно, тут велика роль держави, яка повинна займатися мовним питанням на різних рівнях. У тій же Польщі, до прикладу, все просто: ти не можеш влаштуватися на роботу, якщо не володієш державною мовою. Тобто від знання мови залежить твоє економічне становище. Але, знаєте, у нашому випадку ці зміни не будуть такими швидкими, як нам би хотілося. Думаю, тут питання зміни поколінь, бо не всі хочуть над собою працювати, не всі розуміють, чому це важливо. Та й чим старша людина, тим це складніше.

Чи вірять поляки в хароших рускіх? Моє коло поляків не вірить, бореться з російською пропагандою і в польських ЗМІ, Україні та за її межами. У Польщі російська пропаганда, як і в нас, працює роками, її багато. Це те, в чому москалі дійсно сильні. Проте, за моїми спостереженнями, у поляків їхні наративи не популярні, хоч є і в них люди, які за гроші озвучують те, що хоче москва, у різних соцмережах. І, звичайно, є ті, хто це якоюсь мірою підтримує, поширює. До слова, ми з колегами  – журналістами-аналітиками – наразі активно працюємо в проєкті, покликаному протидіяти російським фейкам та наративам у польських та німецьких ЗМІ.

Уявити в Польщі телеканали «Дом» чи «Freeдом» не можу. Спонсорувати державним коштом хароших рускіх там не будуть. До речі, мій знайомий польський журналіст ще 8 років тому написав статтю про те, що в Україні буде велика війна. Публікація не була популярною – у це ніхто не вірив.

Наш День Перемоги буде формальним

Я не знаю, чи позбудеться нарешті наше суспільство інфантилізму. Думаю, це залежить від того, чи зміниться система освіти. Причому починаючи від дошкільної. Ну, і, звичайно, має бути фільтрація тих, хто вчить наших дітей. Скільки вже було лише публічних скандалів, коли освітяни не хотіли переходити на українську, погрожували студентам чи відверто підтримували росіян. Систему треба перезавантажувати повністю. Але й тут скажу, що багато в чому це і питання фізичної зміни поколінь.

Суспільство змінюється, хоч і не так швидко, як нам би хотілося. Наприклад, моє рідне Запоріжжя все ще переважно російськомовне, проте україноорієнтоване. Мої знайомі звідти розповідають, як місцеві взялися активно зачищати місто від ждунів: без роздумів самі здають СБУ тих, кого підозрюють у прихильності до русні. Вони борються, бо точно знають, яка кров у їхніх жилах, на рівні серця усвідомили свою ідентичність. Власне, думаю, ми всі тепер повертаємося до себе справжніх.

Водночас спостерігаю і розслабленість людей, відмежування від війни. Це болить і тривожить. Можливо, ми не допрацьовуємо інформаційно. Та все ж є речі, які треба розуміти в країні, що спливає кров’ю. Бо ж кладовища ростуть у кожній громаді України. Мені дуже прикро спостерігати, з яким шиком в Ужгороді відзначають випускні вечори: розкішні ресторани, дизайнерське вбрання, професійний макіяж у дівчат, зачіски… Таке враження, що діти і батьки забули, що в країні війна. У мене виникає питання: люди, ви справді думаєте, що пафосний випускний ваших дітей у дорогому ресторані тепер справді на часі? Можливо, варто святкувати скромніше з огляду на ситуацію, а зекономлені гроші віддати на потреби тих, завдяки кому ми не те що можемо щось святкувати, а взагалі жити? …

Для мене Перемогою буде, зрозуміло, вихід на кордони 1991 року і подолання внутрішнього ворога: колаборантів і зрадників, які є на всіх рівнях. Крім того, ми маємо виграти інформаційну війну, бо поки ми лише вчимося грати у те, що москва робить професійно. Без цього Перемоги не буде. І усвідомити повинні всі, що кордон з росією нікуди не зникне, тож будувати своє життя, враховуючи цей факт.

Наш День Перемоги буде формальним: ми вип’ємо шампанського і будемо оплакувати своїх полеглих так, як не можемо дозволити собі тепер. А далі нас чекає багато роботи. Серед іншого, думаю, це й боротьба з людьми, які жили в окупації з 2014 року, адже це вже хворе населення – від дітей до старшого покоління. Для них будуть потрібні жорсткі фільтраційні заходи, тобто маємо серйозний виклик для політики.

Складовими нашої абсолютної Перемоги будуть свідоме суспільство, максимально обслужені і інтегровані в соціальне життя ветерани, повна українськомовність і виховання здорового, національно свідомого, патріотичного, високоосвіченого молодшого покоління. Незнання – себе, своєї історії, брак критичного мислення у багатьох людей – це наша основна проблема. Ми нині воюємо й із самими собою, бо все навколо кричить: «Люди, навчіться вчитися!» Знання змінює буття.

Все це робота на роки. Тому, думаю, повної Перемоги України старше покоління не побачить. Наша місія – мого і вашого покоління – зробити все сказане. На нас велика відповідальність, але я дуже хочу, щоб це все лайно закінчилося на нас, щоб не передавати його дітям. Зрештою, ми не маємо дороги назад. У нас був вибір: або гризти землю, або вставати з колін. Ми обрали».

Галина Кришінець,
фото Анни Стожко