“Боріться за своїх рідних. Не дозволяйте світу забути за них”

Історія дружини військовополоненого Артема Гондюла, Анастасії.

Розкажіть, будь ласка, трохи про себе: хто ви, де зараз живете, хто входить до вашої родини?

Анастасія Гондюл – співзасновниця ГО “Спільнота Оленівки”, дружина двічі пораненого військовополоненого Артема Гондюла. Проживаю у місті Кривий Ріг.

Ким для вас є ваш чоловік?

Мій чоловік для мене є сенсом життя. Він мій дім. А я більше за все на світі хочу додому, і це не про місце проживання.

Яким Артем був до війни? Що любив, чим жив, про що мріяв?

Надійний, людина слова, чесний і порядний, справедливий. Найчудовіший батько у світі. Зразок і приклад для свого вже 12-річного синочка, який, до речі, дуже сумує та забуває голос батька. Справжній патріот своєї Батьківщини. Працював пожежним рятівником. Пройшов через МНС, охоронну службу на судах міжнародного сполучення у небезпечному напрямку – Гвінейській затоці, Оманському заливі. Організовував пішохідні підйоми до найвищих точок нашої країни, був керівником “Школи виживання” для дітей та підлітків. Дуже любить мандрівки.

Як ваш чоловік опинився на війні?

Мій чоловік військовослужбовець, ми жили у Маріуполі, де він служив ще до початку війни.

Чи пам’ятаєте останню розмову перед тим, як він поїхав на фронт? Що тоді найбільше запам’яталося?

Згадую все до дрібниць, все, що було за день до війни, а саме 23.02.2022. Мого чоловіка відпустили додому помитися і взяти необхідні речі. Він лежав, намагався поспати, а я роздивлялася кожну рисочку на його обличчі і тілі, і намагалася запам‘ятати цю мить. Лежала поруч і просто дивилась на нього, і плакала тихенько, як мишка, щоб не потривожити його сон. Потім були його вмовляння, щоб я поїхала. Я його заспокоювала і відповідала, що нічого не боюсь, що безстрашна, що не хочу нікуди їхати без нього. Він наполягав. І я пообіцяла, що поїду з міста. О 21:00 йому потрібно було вертатись на базу… я провела його до дверей і боялася прощатись. Зараз це пригадую і плачу, бо я боялась цілуватись і прощатись тоді. Вважала, що, якщо я просто його проведу без сліз, поцілунків на прощання, то він обов‘язково повернеться до мене. Провела поглядом біля дверей, стримуючи сльози… і пішла у ліжко ридати. Саме з тієї миті почалися мої безсонні ночі.

Як ви дізналися, що ваш чоловік опинився в полоні? Що це був за день, які перші слова або повідомлення?

Після першого поранення, яке мій чоловік отримав в боях за Маріуполь, у нас з ним був звʼязок. Він говорив мені про те, що полону не буде. А коли зник звʼязок, це був кінець квітня 2022 року, то раз на тиждень я отримувала фото записок від Артема, що з ним все добре. Крайню таку записку я отримала саме 16 травня 2022 року. Це перший день «евакуації» в полон. Саме в цей день разом з іншими пораненими мій чоловік вийшов з Азовсталі. Про те, що це полон, я вже здогадалась самостійно десь за кілька днів. А 16 травня мені зателефонували з військової частини і сказали, що мого чоловіка евакуювали. Я в істериці та на радощах почала бігати по квартирі і збирати йому речі, бо вважала, що це правда евакуація і його відвезли десь до лікарні. Володимир Зеленський в новинах також назвав це «евакуацією» задля збереження життів. І ось вже 44 місяці евакуйовані чекають на порятунок та обмін.

Що ви знаєте про те, як він пережив події, пов’язані з терактом в Оленівці?

Артем був в тому ангарі під час вибуху. Ту ніч я не спала, бо не могла заснути. Я відчуваю його на клітинному рівні. Було відчуття тривоги і панічні атаки, я ревіла і намагалась заспокоїтись, не розуміючи, що зі мною відбувається. Вранці я дізналася про вибух. Я не знала, був він там або ні, але в мене стався нервовий зрив. Я істерила. Не могла зібрати себе докупи, поки не отримала ті списки. Відчувала, що з ним щось сталося. Ну, і коли я побачила, що він серед поранених, я на кілька днів випала з життя. Я два дні пролежала у ліжку. Мої рідні мене приводили до тями. Я не могла ні їсти, ні з ким спілкуватись, нікого бачити. Я хотіла заснути і більше не прокинутись від своєї безпорадності, що я не можу нічого змінити.

Яка інформація про Артема у вас була в перші тижні після полону? Хто її давав: побратими, держава, міжнародні організації, волонтери?

Він подзвонив мені з колонії в Оленівці 18 червня 2022 року. Сказав, що їм пообіцяли, що їх в рамках обміну повернуть додому за 3-4 місяці. Говорив, що, коли буде сезон винограду, серпень-вересень, він має бути вже дома. За місяць їх підірвали в полоні в тому бараці. А восени повернули весь офіцерський склад. Тобто домовленості спрацювали, але не для всіх. Все, що стосується полону та теракту в Оленівці, я шукала сама, без чиєїсь допомоги.

Артем був зазначений у ворожих списках як важкопоранений у ніч на 29 липня 2022 року під номером 25. На початку серпня 2022 року Артема показали по російському телебаченню у прямому ефірі «росія24» з донецької лікарні, де він звернувся до мене. Сказав, що він одужує, що любить мене, і передав привіт рідним. Говорив, що чекає на обмін. На відео від нього залишилося кілограмів 40. Голова мого чоловіка, а тіло підлітка, такий худенький він. Допоки не зʼявилося це інтервʼю, я весь час намагалася дізнатись у всіх дотичних органів будь-яку інформацію, але у відповідь отримувала лише те, що ніхто не має ніякої інформації, і що ті списки можуть бути неправдивими, що вони не є офіційними. Після того, як зʼявилося інтервʼю з ним із донецької лікарні, я самостійно в усі відповідні органи надіслала це відео. Належної комунікації немає і досі.

Чи змінилося щось у ваших знаннях про його стан за цей час?

У липні 2024 року нам дозволили поговорити з чоловіком по відеодзвінку. Після дворічної невідомості та тиші, ми нарешті побачили один одного та почули. Він сказав, що до уламку в спині він звик, і що всі поранення загоїлися, що з ним все гаразд. Але ж я розумію, що людина без належної медичної допомоги стільки часу, з уламком в хребті, заспокоює мене, аби я не хвилювалася. Наша розмова з ним була під запис, це було частиною “інтервʼю” з ним, про яке я не знала. Зараз вже 2026 рік, і я не знаю ні де він, ні який у нього стан.

Які питання залишаються для вас досі без відповіді? Що найбільше болить у цій невідомості?

Чому полон назвали “евакуацією” задля збереження життів, та хто відповість за те, що більш ніж 50 військовополонених, яким гарантували життя та обмін за 3-4 місяці, повернулися вбитими з тієї “евакуації”? Чому обіцяні 3-4 місяці спрацювали лише для офіцерського складу, а не для важкопоранених, жінок, та літніх полонених, як це має бути згідно з женевськими конвенціями? Чому першочергово не повернули важкопоранених, тих хто вижив тієї жахливої ночі в Оленівці? Чому наказ про здачу в полон, окрім командира Маріупольського гарнізону, а саме Дениса Прокопенка, ніхто не бачив? Чому умови перемовин під час так званої “евакуації” в полон та склад перемовної групи не висвітлили жодне ЗМІ в Україні, і ми як рідні, досі не знаємо, ні які були домовленості, ні які були гарантії надані нашим рідним під час складення зброї, та хто понесе відповідальність за те, що наші рідні замість обіцяних 3-4 місяців, три роки і майже 9 місяців в полоні з важкими пораненнями? Скільки ще мають важкопоранені військовополонені чекати своєї черги на обмін? 

Як з часом змінилося ваше ставлення до слова “полон”?

Дуже важко та боляче про це говорити, адже є чітке розуміння та усвідомлення, що полон не є опцією збереження життя, і Оленівка це тому приклад. Ну, і невідомість та страх за рідну людину, він вбиває і тебе також, бо це вже з нами відбувається 45-й місяць. Це пекло на землі.

З чого для вас почався шлях боротьби за рідну людину? Які були перші кроки: дзвінки, листи, звернення?

Мій шлях почався відразу, як тільки я полишила Маріуполь разом з частиною своєї душі та серцем, бо на той час там залишився мій чоловік. З перших днів це були пости у соцмережах. Коли зник звʼязок з містом, я почала пошук чоловіка, бо не знала, що з ним. Потім було його перше поранення. Мені про це повідомили з військової частини. Потім ця “евакуація”, яка затяглася на роки. На першу зустріч з відповідними структурами я поїхала вже 27 травня 2022 року, щоб отримати офіційну інформацію. З тієї миті це щоденна робота. Ти бʼєшся з усіх сил, наче риба об лід, а результатів немає. В 2023 році мені довелося поїхати на 130-ту сесію ООН до Женеви, відвідати штаб-квартиру МКЧХ. До речі, після того за кілька місяців я отримала офіційне підтвердження статусу військовополоненого, до того мій чоловік офіційного статусу не мав.

Які кроки ви робите зараз, щоб зрушити справу з місця?

Звернення, інтервʼю, розголос, листи, мітинги, не лише в нашій країні, навіть виходили з родинами на Майдан з безстроковою акцією-голодуванням, про яку заздалегідь попередили владу. Мітинги-протести під Верховною Радою з перекриттям руху також робили.

Як і коли ви приєдналися до Спільноти Оленівки? Що стало точкою входу?

До Спільноти приєдналася з перших днів створення, коли нас обʼєднала всіх Анна Лобова, це був 2023 рік.

Що саме дає вам ця Спільнота: інформацію, підтримку, відчуття плеча, спільні дії?

Це робота. Все, що ви бачите в наших соцмережах, це робота саме співзасновниць Спільноти Оленівки. Ми 24/7 на звʼязку і постійно щось робимо. Купа листів та звернень. Це емоційна залежність вже від близьких по духу тобі людей, з якими тебе звела доля за таких обставин.

Як війна і полон вашого рідного змінили ваше щоденне життя?

Я заборонила собі жити, ізолювавши себе від людей. Іноді мої рідні мене витягають із цього стану, але емоційно для мене це дається вкрай важко. Після комунікацій зі сторонніми людьми, кілька днів потрібно на відновлення свого емоційного стану. Я себе знищила за цей час. Чотири роки на антидепресантах. Зараз я їх не приймаю вже з пів року. Повернулися проблеми зі сном і з емоційним станом, але немає вже панічних атак та приступів. Тому коло спілкування дуже обмежене. Ну, і рідні люди, які не тримають і не дають зламатися.

Що допомагає вам триматися впродовж цих років?

Коли ще не було емоційного вигорання, я малювала картини і писала вірші, тобто творчість мені допомогла якийсь час. Здатися не можна, бо я тил, де чекають, бо я голос чоловіка, якого позбавили права голосу. Я не маю права здаватися.

Чи є у вас власні маленькі практики пам’яті й підтримки, щось, що ви робите спеціально для чоловіка?

Так, я присвячую йому вірші. Три роки я писала в нотатках йому листи. Двічі на день: як прокидалася і як засинала; про все, що відбувається навколо та в моєму житті; все, що відчуваю. Але я зрозуміла, що такі дії мене знищують ще більше, тому що я доводила щодня цим себе до істерик. Бо кожне написане слово – це біль, пережиті емоції. Я припинила це робити із собою.

Які слова від оточення вам допомагають, а які, навпаки, ранять найбільше?

Емоційний стан нестабільний, тому будь що може викликати небажані емоції, саме з цієї причини я обмежила себе в спілкуванні зі сторонніми. Виключно коло своїх людей, які розуміють навіть без слів. Дякую всесвіту за цих людей в моєму оточенні.

Яку одну річ ви хотіли б, щоб люди в Україні чітко зрозуміли про полонених і їхні родини?

Я хочу, щоб люди зрозуміли, що війна не закінчиться скоро, і що вона торкнеться кожну родину. Якщо ви бачите, що просять про репост, або що тема полону або зниклих безвісти, допомагайте, підтримуйте, та поширюйте. Підписуйте петиції, бо для родин це ж важливо! Не вимикайте людяність та не вмикайте ігнорування, наче це не ваша біда. Вона не ваша сьогодні. Від репостів пальці ще ні в кого не відпадали. А от від байдужості гниє душа!

Що ви сказали б іншим родинам полонених, які ще вагаються: говорити публічно про свою історію чи залишатися в тиші?

Мовчання та тиша вбиває! Це шлях до забуття! Лише розголос, боротьба та дії. Якщо ви цього не робитимете, ніхто не зробить. Боріться за своїх рідних. Не дозволяйте світу забути за них.

Авторка: Олександра Мазур, ГО “Спільнота Оленівки”

Фото: архів Анастасії Гондюл