«Чекаю, незважаючи ні на що». Історія Катерини Косар, дружини безвісти зниклого воїна
Він зник безвісти після останнього дзвінка з фронту. Вона чекає вже понад два роки – без жодної звістки, але з вірою яка не згасає. Це історія Катерини Косар – жінки, яка тримається тиші й не відпускає любов. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки Людмили Педоченко.
У будинку Катерини Косар із міста Васильків час розділився на два життя: до і після. До – коли вона щоранку пила каву з чоловіком, зустрічала його після роботи, разом вони планували подорожі, ловили рибу з наметами, сміялися і не уявляли, що може бути якось інакше. Після – це нескінченне очікування, у якому вона живе з 8 квітня 2023 року. Того дня її чоловік, воїн Андрій Косар, востаннє вийшов на зв’язок перед бойовим завданням. А далі – мовчання. Тривожне, гнітюче, обпалене невідомістю. Мовчання, яке триває вже понад два роки.
Катерина досі пам’ятає, як Андрій пішов на війну. 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, він не роздумував. Просто встав і пішов до Васильківського військкомату. Там йому відмовили – білий квиток. Але він не міг залишитися вдома, коли навколо палала країна. Того ж дня він поїхав до Обухова, і вже там його прийняли. Андрій одразу включився в оборону: перші тижні воював поблизу Обухова. А 19 березня, коли склав військову присягу, сказав Катерині, що пам’ятатиме цей день завжди – не тому, що тоді почав бути воїном, а тому що став ним офіційно. Бо в душі ним був від початку.
5 травня Андрія направили до Конотопа, де він увійшов до складу 58-ї окремої мотопіхотної бригади й розпочав службу як розвідник. Це був початок найважчого етапу – постійні ротації, бойові завдання в найгарячіших точках: Бахмут, Запоріжжя, Куп’янськ, Луганщина. Катерина згадує ці місяці з тривогою, ніби знову переживає ту напругу щоденного очікування. Каже: він ішов туди, де найнебезпечніше, не озираючись. Бачив смерть побратимів, з якими ще вчора ділив хліб і тишу в окопах. Кожна така втрата лишала слід, але він тримався. Не жалівся, не відступав, не дозволяв собі зупинитись – бо знав, за що бореться.
8 квітня 2023 року він зателефонував востаннє. Сказав, що вирушає на завдання. Тоді Катерина відчула тривогу, яку складно пояснити словами. «Було таке враження, ніби щось рветься всередині. Дуже чітко. Душа боліла». Вона чекала три дні. Телефон мовчав. А ще за кілька днів у двері постукали: принесли повідомлення, що Андрій зник безвісти. Катерина не пам’ятає, як реагувала – каже, земля просто щезла з-під ніг. Світ розсипався. Почалися пошуки: тисячі фото полонених, загиблих, кожне обличчя – надія і зневіра. Безрезультатно.
Відтоді минуло понад два роки. І кожен день – це той самий ранок, коли нічого не змінилося. Катерина живе ніби на паузі. Працює багато, іноді до повного виснаження, аби не думати. Приймає антидепресанти, бо інакше – не витримати. «Найважче – це тиша. Вона гучна, з’їдає тебе зсередини», – говорить Катерина.
Вона зізнається: жодної підтримки від держави чи громади не отримує. Хоча волонтерить сама – донатить на ЗСУ, допомагає іншим. Але психологічна підтримка їй сьогодні вкрай потрібна. І не просто дружня розмова, а саме професійна допомога. Коли можна сказати все, що не поміщається в грудях та не боїшся бути слабкою. Самотужки пройти цей шлях неможливо, каже вона. Чекання забирає внутрішні ресурси, і хоч як би хотілося триматись, іноді просто не виходить.
Попри це, Катерина вірить. Чекає. Щодня. Не дозволяє собі зневіритися. «Чекання – це не слабкість. Це акт любові. Я знаю, що він повернеться. І чекатиму, скільки буде треба». Її перемога – не в прапорах і датах. Вона мріє про Україну, де більше не буде смертей. Де дружини не шукатимуть чоловіків серед фото «безвісти зниклих». Де всі повернуться додому.
Найцінніша її фотографія – та, де вони всі разом. Усміхнені, живі, щасливі. На ній зупинена мить, у якій хочеться жити вічно. І вона зробить усе, аби ще раз пережити той момент.
І якщо сьогодні хтось запитає Катерину, що вона сказала б іншим жінкам, які шукають, чекають, сподіваються, вона відповість тихо, але твердо:
«Чекайте. Незважаючи ні на що».
Ця історія – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного Українсько-Польською медіаплатформою (UPMP.News).
Мета ініціативи – зберегти обличчя і голоси українських жінок, які чекають, шукають, підтримують або втратили своїх захисників.
Ми віримо, що ці історії – не лише про біль, а й про світло, яке не згасає навіть у темряві війни.
Кожен голос – це пам’ять.
Кожна фотографія – доказ любові.
Кожна жінка – це Україна.
📸 Проєкт реалізується для документування й публікації особистих історій тилу – як свідчення незламності сердець, що б’ються вдома.
👉 Якщо Ви теж хочете розповісти свою історію – заповніть анкету за посиланням:
[🔗 форма для заповнення]
#ЛюдмилаПедоченко #КатериниКосар #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #Вона