Далекобійник, десантник, Захисник. Історія Олексія Кормільця, позивний “Воділа”

У мирному житті він любив книжки, писав вірші, грав на клавішних, цікавився психологією й спортом. У військовому — був тим, про кого побратими казали просто: “Якщо за кермом “Воділа” — він вивезе і не кине”. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки Людмили Педоченко.

16 листопада 2023 року старший солдат 82-ї окремої десантно-штурмової бригади Олексій Кормілець загинув під час мінометного обстрілу на Запорізькому напрямку. Похований на Алеї Слави в місті Люботин Харківської області, де народився й виріс.

Про нього розповідає колишня дружина Катерина з Дніпропетровщини. Їх поєднали роки спільного життя, донька і війна, яка забрала в неї людину, котру вона й досі називає “мій Захисник”.

 

До війни: бізнес, дороги й книжки

Олексій рано пішов у самостійне життя. У 18 років, маючи хист до підприємництва й велику любов до машин, відкрив точку з продажу автозапчастин. Згодом працював менеджером у різних компаніях, шукав себе й не боявся змінювати професії.

Окремою сторінкою його життя були дороги. За кілька років до повномасштабного вторгнення він став водієм-далекобійником і багато подорожував Україною. Саме за кермом вантажівки відчував ту свободу, яку потім перевіз із мирного життя на фронт.

Удома Олексій був іншим — тихішим, зосередженим. Любив читати, писав вірші, грав на клавішних, цікавився психологією та саморозвитком, займався спортом.

“Він був із тих людей, з якими не буває нудно. Ми могли читати одну книжку вголос, ходити нічними вулицями Харкова, просто говорити й бути справжніми, без ролей”, — згадує Катерина.

“Тебе вивезти можу тільки я”. Історія їхньої зустрічі

Познайомилися Катерина й Олексій 9 січня 2011 року — в інтернеті. Вона була на п’ятому курсі в Харкові й проходила практику у своїй області, він — у Люботині.

“Мені подобалося, як він спілкується: ввічливий, уважний, завжди намагався мене розсмішити. І його не злякала відстань між нами”, — говорить Катерина.

12 лютого 2011 року він приїхав до неї на перше побачення. “Він був таким сором’язливим… А я після цієї зустрічі сказала батькам: якщо він покличе заміж — я піду”, — усміхається вона крізь паузу.

Пропозицію Олексій зробив у листопаді того ж року, а 1 вересня 2012-го вони одружилися. Він писав їй вірші, оберігав, вигадував сюрпризи. Одного разу, коли Катерина потрапила до лікарні в рідному місті, а він був у Харкові й не мав змоги дістатися ані потягом, ані машиною, Олексій усю ніч їхав велосипедом, щоб встигнути до неї. Дорогою назбирав польових квітів.

“З першого дня знайомства він називав мене “квіточка””, — каже Катерина.

Інший спогад — літо, сьомий місяць її вагітності, поїздка до Диканьки, Полтави й ночівля в Миргородському лісі. “Ми залишилися на галявині, увімкнули музику й танцювали серед дерев. Нам було просто добре. Це той момент, що зараз найбільше гріє серце”.

Війна: волонтер, десантник і “Воділа, який вивезе”

Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року Олексій зустрів у Харкові. Одразу намагався вступити до Збройних сил України, але не зміг зробити це в перші дні. Тоді став волонтером: сів за кермо й почав возити допомогу в “гарячі точки”.

У січні 2023 року добровільно приєднався до лав 82-ї окремої десантно-штурмової бригади, чим дуже пишався. Проходив навчання в Німеччині, потім воював на Запорізькому напрямку.

Побратими дали йому позивний “Воділа” — за професію й за ставлення до людей. Він завжди довозив, завжди вивозив, не кидав.

“Усі знали: якщо за кермом Воділа — він вивезе і не кине”, — так про нього говорили в бригаді.

Остання розмова й три дні тиші

Востаннє Катерина говорила з Олексієм уночі 16 листопада — близько 3-ї години. Він готувався до виходу й чекав на відпустку після нього.

“Він казав: “Квітка, тебе вивезти можу тільки я, тому я повернусь, ми ще станцюємо на весіллі нашої принцеси””, — пригадує вона.

Останнє голосове повідомлення від нього — рядок із пісні: “Дякую, що ти завжди зі мною”.

Уже о 6-й ранку того дня Катерина прокинулася з відчуттям, що «щось не так»: усе випадало з рук, думки розсипалися. Наступні три дні вона жила між сном і очікуванням: “Я весь час спала, прокидалася кожні пів години, бо мені здавалося, що прийшло смс від нього”.

На позиціях тим часом його підрозділ тримав оборону. Під час мінометного обстрілу Олексій отримав поранення, несумісні з життям.

Через три дні — у день народження Катерини — прийшло офіційне сповіщення про його загибель.

“Найважче було сказати доньці. Вони з татом щовечора говорили по годині. 16-го вона надіслала йому малюнок, а він так і не побачив його”, — каже Катерина.

Поховали Олексія Кормільця 4 грудня 2023 року на Алеї Слави в Люботині.

Життя після втрати: кава на могилі й сторінка пам’яті

Катерина й Олексій офіційно були розлучені з 2016 року. Але й після розриву вона залишалася поруч: підтримувала листуванням, розмовами, посилками на фронт.

Після загибелі Захисника її життя, за її словами, “довго не складалося в цілісну картинку”.

“Перший рік я плакала щоніч. Я не могла дивитися на військових, мені було фізично боляче. Легше ставало тільки на могилі”, — ділиться вона.

Там у неї з’явився свій ритуал: дві кави й розмова — як колись удома. “Я беру дві кави й розмовляю з ним. Там я не плачу, навіть сміюся з ним. Так мені легше”.

Катерина почала допомагати його бригаді, познайомилася з іншими жінками, які пережили схожий досвід, і створила сторінку пам’яті про Олексія.
“Я й досі пишу йому смс, хоч і не маю відповіді”, — каже вона.

Нині її тримають донька й рідні. У родині є маленькі традиції пам’яті: коли мати їде до Люботина, донька разом із нею обирає для тата квіти та іграшку.
“Я кажу доньці, що тато — її янгол-охоронець і оберігає її”, — пояснює Катерина.

“Бути сильними — це жити й не звикати до війни”

Сьогодні для Катерини “бути сильною” — означає щодня робити прості, але важкі речі: працювати, підтримувати військових, говорити з донькою про війну й смерть, залишатися людиною, якій “не все одно”.

“Я вірю в наших хлопців. Вони — титани. Вірю, що ми вистоїмо. Я просто роблю те, що можу, і далі живу”, — говорить вона.

Єдине, про що вона просить, коли розповідає історію свого Захисника:

“Щоб про нього не забули. Щоб люди знали: завдяки таким звичайним хлопцям, як Олексій, з їхніми мріями, вподобаннями й бажаннями, ми маємо можливість жити. Вони стримують цю навалу”.

Олексій Кормілець, позивний “Воділа”, — один із тисяч, чиї імена викарбувані на плитах Алеї Слави.
І один із тих, про кого в родині завжди говоритимуть у теперішньому часі: тато, який “вивезе й не кине” — уже з неба.