Доля і спадщина Еви Фелінської. Частина 1

Сьогодні минає 230 років від народження видатної волинянки Еви Фелінської – авторки побутових романів і цікавих мемуарів, учасниці незалежницького руху, матері. Її непересічна біографія й багата письменницька спадщина варті того, аби ознайомитися з ними. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на Monitor Wołyński.

Ева Вендорф-Фелінська не належить до плеяди людей, яких можна назвати улюбленцями історії. Навіть життя і творчість її набагато відомішого сина Зигмунта-Щенсного Фелінського, святого Католицької церкви, знані тільки вузькому колу осіб. Прагнучи наблизити до сучасного читача цю видатну постать, пропонуємо розповідь про Еву Фелінську, яку ми плануємо розмістити на шпальтах «Волинського монітора» в кількох частинах.

Розпочнемо з нарису Александра Єльського, який вийшов друком у книзі «Постаті заслужених польських жінок із-понад Німану, Дніпра та Двіни», виданій у Вільнюсі в 1906 р. Припускаємо, що мала бути видана низка таких книжок, адже на обкладинці написано «Випуск І». Проте нам не вдалося знайти інших видань із цього циклу.

Перша з отих «заслужених жінок», про яких розповідає Александр Єльський, – Ева Фелінська. Окрім неї, автор пише про Анну Цюндзевицьку, авторку популярного підручника з домашнього господарства «Литовська господиня», та Габріелю Хорватову, яка, будучи бездітною, разом із чоловіком всі свої велетенські статки скерувала на опіку над убогими, хворими та сиротами.

Обкладинка книги Александра Єльського

Нарис Александра Єльського – це маловідоме свідчення минулої епохи, тому пропонуємо його вашій увазі повністю.

Отож, слово Александру Єльському.

Виняткові індивідуальності, які зроджуються не з випадковостей долі, а з того, що болить, думаючи і відчуваючи за тисячі, є інструментами Провидіння для інших! Саме такою була Ева з Вендорфів Герардова Фелінська, достойна поміщиця, впливова авторка, побутові і громадські чесноти якої не перестане шанувати народ.

Попри те, що її дівоче прізвище звучить по-чужоземному, рід її чисто польський і первісно іменувався Вєжба (Верба), гербу Набран; проте коли хтось із предків емігрував до Чехії, німецький монарх надав йому за заслуги село Вендорф (можливо, Вайндорф), тож із тієї тимчасової чужини і взялася зміна прізвища. Потім, коли потомки повернулися до Польщі, здається, у XVIII ст., вони знову використовували відновлене прізвище Вєжба аж досі, про що розповідає Ева Фелінська на початку своїх мемуарів.

Дід її, Кароль Вендорф, прибув у Литву з Підляшшя, з Мельницької землі, а батько, якого призначили головою суду, одружився з любові на красуні-сироті Зофії Сонгаллувній і поселився в Новогрудку, де мав практику. Коли в 1793 р. подружжя гостювало в рідні в Узнозі (зараз Слуцький повіт, гміна Заостровече Клецької парафії), 26 грудня на світ з’явилася їхня первородна дочка Ева.

Де її хрестили, про це ніхто не згадує, навіть вона сама, адже був це страшний момент сум’яття в країні, тож факт легко міг випасти з пам’яті. Однак я вважаю, що таїнство звершили в клецькому костелі, адже повернення до Новогрудка відкладалося через занепад там у воєнний час усього маєтку Вендорфів; вони ледь-ледь із великими зусиллями змогли його підняти з упадку. В сімействі, де панувала любов, прибувало дітей; проте здоров’я батька гіршало й подружжя Вендорфів, покинувши Новогрудок, взяло під Слуцьком в оренду радзивіллівський фільварок Міклашевщизну. Це тут у 1807 р. (тут помилка, йдеться про 1797 р., – ред.) майже чотирирічна Ева втратила батька, добре зберігши в пам’яті цю подію та враження невимовного смутку коханої матері.

На жаль, нещастя сімейства примножував у той час дядько Ігнацій, типовий паразит тодішньої доби, який, поселившись у них у ролі опікуна сиріт, знущався над вдовою, ганебно наживався на ситуації свого померлого брата і врешті, розоривши підопічних, безсовісно їх покинув. Пані Вендорфова, особа фундаментальної християнської чеснотливості, згорнувши господарювання в Міклашевщизні, перебралася до невеличкого батьківського фільварку під самим Слуцьком і своєю наполегливістю та працею змогла так-сяк урегулювати підупалі справи.

Проте негідник швагро, користаючи з її доброти, безсовісним підступом знову оселився в домі братової жінки, але цього разу вже разом із дружиною. І якби не порядність цієї жінки, яку підлий чоловік теж ганебно обманював, надужиття швагра тривали би безкінечно в домі вдови, пані Вендорфової; проте добрі жінки якось між собою порозумілися без взаємної кривди.

Ці всі шахраювання мерзотника, дядька Ігнація врізалися в пам’ять Еви, яка вболівала над бідами матері, тож вона потім не пошкодувала його своїм пером, називаючи справи підлого родича по імені…

Це була лише перша репетиція життєвих випробувань, боротьби з ними й пізнавання людських вад, і хоч дуже скромні достатки дозволяли сім’ї ледь перебиватися «кльоцками, крупами, картоплею» та іншою невибагливою стравою, сиріт робила щасливими материнська любов, а її приклад виховував і гартував їх. Тож восьмирічна Ева допомагала вже в тому і сьому матері, читала без помилок, молилася з вірою і співала слізну пісню «Я сирота», а розповіді богобійної матері про Спасителя світу настільки бентежили її чутливу від природи душу, що вона потай від братів і сестер гралася «в Небо», прикрашаючи його згідно зі своїми ідеалізованими уявленнями.

Саме в цей час матір відвезла її до Узноги, до тітки Пелікшини, на навчання, де класик-гувернант навчав зібраних дітей. Тут бідолашка, яку заставляли займатися дивною каліграфією, позбавлена можливості  бачитися зі своєю дорогою мамою, отримувала не тільки лінійкою «по лапах», але навіть і кару різками, що викликало справедливе обурення в дівчинки щодо нікудишнього педагога…

А яким було щастя, коли десь через рік приїхала мама! Стримана Ева не стримувала своєї радості! Однак це тривало недовго, адже пані Вендорфова мала забрати звідти дочку на подальше навчання до дому батькового брата в сусідній Голинці (власність Вендорфів у Слуцькому повіті, в межах гміни Синявка), де можна було навчитися іноземних мов із добрими вчительками, а також інших потрібних речей. На додачу там можна було набути світського лоску, адже життя там було набагато розкішнішим.

Новий розпач охоплює Еву. Проте після спільної молитви з матір’ю вона підкоряється її волі та, залишившись у Голинці, ревно працює, здобуває знання, слізно, однак, сумуючи за дорогою матір’ю і стінами рідного дому, які були такими солодкими для серця духовно вразливої дівчинки.

У цей період дівчина дозріває думками та серцем і гірко відчуває соціальні перетворення, легкодумність на руїні дорогої минувшини, занепад громадянського духу, про що вона потім розповість змістовно та барвисто в «Мемуарах», які становлять важливе джерело історії сумних тодішніх звичаїв у Литві.

Відносини із заможною ріднею призвели до того, що вродлива Ева, познайомившись із Герардом Фелінським, волинським поміщиком, який був рідним братом відомого світила Алойзія Фелінського, вийшла за нього заміж у 1811 р., коли їй було всього 18 років. Це була людина достойна, але гарячковита: вже на початках свого подружжя, коли Герард дав ляпас маршалкові Борисівського повіту й після цього інциденту був арештований, розтривожена дружина мусила рятувати його від мінського губернатора Радінга, що їй якось вдалося, проте з чималим болем і жертвою з власного боку.

Наступний рік, страшний 1812-й, застав її ще в Литві, тож у «Мемуарах» вона надає йому особливого виразу, як і Міцкевич у «Панові Тадеушу». Коли все вляглося і настала епоха кращих надій, ми бачимо, як Ева Фелінська живе в маєтку чоловіка у Воютині під Луцьком і палко віддається обов’язкам матері й господині.

Це тривало до 1833 р., коли помер чоловік, залишивши шістьох дітей: трьох синів і трьох дочок. У цьому важкому становищі мужня вдова покидає село й перебирається до Кременця, аби було легше опікуватися паралізованою матір’ю та давати освіту дітям. Бо хоч це був рік закриття славетної Кременецької школи, однак наукові кадри залишилися на місці блискучої традиції думки. Тут пані Фелінська взяла активну участь у згуртованій праці людей доброї волі, дбаючи про підвищення рівня моралі та освіти народу, а також згладжуючи взаємні класові суперечності. Була це думка в найвищому ступені громадянська.

Проте в 1839 р. Фелінська була змушена покинути рідний край, приречена на вигнання на глибоку північ до Березова в Тобольській губернії (тут ідеться про заслання Еви Фелінської на Сибір за участь у конспіраційному русі під час Листопадового повстання; автор нарису не міг називати речі своїми іменами через російську цензуру, – ред.).

Була це жахлива й небезпечна подорож, адже Фелінська тільки дивом врятувалася від смерті, ледь не потонувши при переправі через глибоку річку. Проте труднощі мандрівки були нічим порівняно з материнськими переживаннями за долю осиротілих дітей, якими з дивовижною самопожертвою зайнялася Павліна – найстарша з дочок, усього лиш дванадцятилітня, проте дуже розвинена розумово і духовно. Це вона спочатку замінила братикам і сестричкам матір, а потім дітей розібрали на виховання родичі, тож, видно, Бог благословив усе сімейство. Варто наголосити, що одним із синів Еви був Зигмунт-Щенсний, пізніше архієпископ Варшавський (у 1862 р.), померлий у 1895 р. у Кракові. Відомий учений і громадянин, приятель Словацького та бездоганної святобливості аскет.

Проживання непересічної жінки в Березові не залишилося без наслідків: Ева стала улюбленицею своїх і чужих, і коли в 1841 р. вона переїжджала до трохи цивілізованішого Саратова, її проводжали щирими оваціями, адже це привілей чеснотливих навіть на чужині. У Саратові Фелінська теж припала до серця всій громадськості. Співвітчизники оточували її пошаною, тубільці її знали й поважали, а перебування її там робили стерпнішим діти, які по черзі до неї приїжджали. Зокрема, матір двічі відвідував улюблений син Зигмунт.

Тут, заохочена земляками, вона взялася за перо й написала свою першу працю «Думки», яку в 1843 р. надрукував відомий «Tygodnik Petersburski» (польський часопис, який виходив у Російській імперії, – ред.). Про неї схвально відгукнувся навіть Міхал Грабовський. Потім з’явилися інші її твори, а після повернення на Батьківщину в 1846 р. Фелінська розгортає активнішу письменницьку діяльність і пише дуже цікаві «Мемуари» про життя та подорожі, які охоплюють 1852–1859 рр.

Ева Фелінська, літографія ХІХ ст.

Це був уже край життя винятково освіченої й достойної громадянки. Ева з моменту повернення з Росії проживала у свого сина Алойзія у Воютині, яким володів рід Фелінських, і померла там 20 грудня 1859 р. після короткої, всього кількаденної, хвороби у 66-річному віці.

Кончину цієї польської жінки щиро оплакували не тільки любляча рідня, а й усі, хто її знав, та весь навколишній сільський люд, якому вона присвятила стільки щирих трудів упродовж усього громадянського життя…

(Далі буде).

Анатолій Оліх