Донечка спить, а я шепочу йому: повертайся

Історія Інни Борецької з Жмеринки — про кохання, яке тримає війну на відстані серця. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки Людмили Педоченко.

Коли почалася війна, у неї народилася донечка.
А через два роки, коли здавалось, що світ трохи звик до болю, у двері постукали знову – цього разу не повітряна тривога, а повістка. 10 червня 2024 року її чоловік пішов захищати Україну. Вона залишилася – чекати. І щодня зранку, коли готує доньці кашу, повторює собі тихо: “Головне – вірити, що він тримається. І що повернеться.”

Інна живе у невеликому місті – Жмеринка, Вінницька область. Тут усі одне одного знають, і коли чоловік іде на війну, це стає спільною історією вулиці.
Вона пам’ятає той день – сповіщення принесли ввечері. Доки тримала папірець у руках, світ ніби зупинився: на годиннику 19:40, у чайнику закипіла вода, а донечка тягне ручку – “мамо, візьми”. І тоді вона зрозуміла – треба триматися. Бо якщо вона зламається, то впаде і її маленький світ.

«Ми вчилися жити без нього. У кожній дрібниці, – каже вона. – Замість двох чашок кави – одна. Замість вечірнього фільму – повідомлення “живий”. Цього вистачає, щоб видихнути».
Інна каже, що після початку війни життя стало іншим – не тільки у побуті, а в самому диханні. Донечка стала її якорем, її причиною вставати зранку, варити борщ і вірити, що все це – не дарма.

Вона не волонтерить офіційно, не веде сторінки підтримки, але кожен день – її маленький фронт. Вона тримає тил, де пахне пральним порошком і дитячим шампунем, де замість “люблю” – “бережи себе”.

«Я стараюсь вірити, що він живий. Там, де холод і земля, він стоїть. І поки він живий – живе й моя віра.».
Це її щоденна молитва. Не до Бога, а до серця.
Увечері, коли донечка засинає, Інна відкриває телефон – перечитує старі переписки, смішні голосові, короткі “добраніч, моя”.
Каже, що фотографія, яка для неї найцінніша, це та, де вони всі разом. “Остання, де ми разом. Без бронежилета. Без прощань.”

Вона не дозволяє собі плакати при дитині. Але вночі, коли вдома тихо, дозволяє кілька сліз. Не як слабкість – як пам’ять про те, кого чекає.

Для Інни перемога – це спокій.
Не парад, не феєрверки. Просто спокій, у якому можна спати без тривоги, чути кроки чоловіка на порозі, не здригатися від звуків новин.
“Вільна, незалежна, сильна і процвітаюча Україна” – вона вимовляє ці слова просто, як молитву, не як політичне гасло. Бо для неї Україна – це місце, де донечка вперше скаже «тато» не до фото, а в обіймах.

Інна Борецька не називає себе героїнею. Каже – “я просто жінка, яка чекає”.
Але саме на таких жінках тримається країна. Їх не видно на передовій, але кожна з них – це тил, віра, і те саме серце, яке б’ється вдома, доки хтось тримає небо.

Інна знає, що цей день настане.
Він зайде у двері, вона скаже “Ти вдома”.
І тоді, можливо вперше за довгі роки, вона дозволить собі просто – заплакати.

Ця історія – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного Українсько-Польською медіаплатформою (UPMP.News).
Мета ініціативи – зберегти обличчя і голоси українських жінок, які чекають, шукають, підтримують або втратили своїх захисників.

Ми віримо, що ці історії – не лише про біль, а й про світло, яке не згасає навіть у темряві війни.
Кожен голос – це пам’ять. Кожна фотографія – доказ любові.
Кожна жінка – це Україна.

📸 Проєкт реалізується для документування й публікації особистих історій тилу – як свідчення незламності сердець, що б’ються вдома.

#Людмила Педоченко #Інна Борецька #Серце вдома. Обличчя війни #документальний проєкт #жінка