Довга дорога до Польщі

Нещодавно я мав робочу поїздку до Польщі. Протягом останніх років, зважаючи на свою роботу в Закарпатській обласні раді,  я досить часто їздив у різні міста і регіони цієї країни. Укладання угод про партнерство, робота програми «Польща-Україна», участь у форумах та конференціях вимагають особистої присутності. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на infopost.

Часто на таких заходах колеги як з України, так і з Польщі питають про те, як я пройшов кордон. Інколи це просто питання ввічливості, а інколи їм і справді цікаво.

Та завжди ще більшу зацікавленість викликає моя відповідь, що їдучи з Ужгорода до Любліна чи Жешува, я не перетинав україно-польський кордон, бо їхав… через Словаччину. Хоча Закарпаття має понад 30 кілометрів кордону з Польщею. І тут розпочинається розмова про те, що є кордон, але немає жодного пункту переходу. Чому це погано і як було б добре, якби він був. 

Ця тема не нова і обговорюється щонайменше 20 років.

Навіть визначена найбільш зручна точка для такого переходу — околиці сіл Лубня та Волосате з українського і польського боку відповідно.

У жовтні 2022 року в селі Мучне (Muczne) Підкарпатського воєводства з ініціативи маршалка воєводства відбувався захід, присвячений цьому питанню. Свій виступ там я розпочав із того, що показав свій маршрут з Ужгорода — він зайняв 4 години та мав протяжність понад 200 км (маршрут №1). Хоча, якби існував перехід в Лубні, то це б зайняло дві години і близько 100 кілометрів (маршрути №2 та №3). Я вже не кажу, що для жителів Перечинщини, Березнянщини чи навіть Турківщини ця дорога була б ще коротшою (яке коло зараз вони мають подолати ілюструє маршрут №4).

Звісно, виникає логічне питання: якщо все так зрозуміло і однозначно, то чому той перехід не створили раніше, чи що заважає зробити це зараз?

І тут з’являється багато деталей і нюансів. Причин і проблем чому не можна, не варто, не зараз та інших «не» озвучують чимало. Найвідомішим аргументом проти відкриття такого переходу є те, що він буде знаходитися в межах природо-заповідної території: з нашого боку це Ужанський національний парк, а з польського – Бещадський, і активізація потоку людей, а головне транспортних засобів може негативно вплинути на заповідну територію. 

Окрім цього, називають ще й інші причини, наприклад, інфраструктурно-економічні. Мовляв, збудувати, а потім утримувати пункт переходу в горах складно і дорого. Чи персонально-лобістські — нібито польська еліта, яка має відпочинкові будинки на цій території, хоче зберегти її як тихий закуток. Також існують думки у представників української сторони, що спочатку треба всі зусилля направити на розбудову існуючих пунктів пропуску, а, якщо і будувати нові, то не в гірському регіоні. І завжди до цього всього додають тезу, що поки війна – про подібні проекти думати не варто.  

Звісно, щось із цього може бути схожим на правду, а щось є вигадкою, але стан речей за останні десятиліття не змінився – пункт переходу «Лубня -Волосате» існує тільки на рівні розмов, навіть якщо ці розмови відбуваються на дуже високому рівні. 

То що з цим робити і чи треба? 

На останній зустрічі з маршалком Підкарпатського воєводства Владиславом Ортилем я почув від нього кілька цікавих тез та пропозицій. Одна з яких зводиться до наступного: якщо у Варшаві та Києві не реагують на наші «листи з печатками», то давайте організуємо там тимчасовий пункт переходу, як це бувало колись, у рамках дня добросусідства. І покажемо столичним чиновникам яка кількість людей скористається можливістю короткої подорожі з польських Карпат в українські і навпаки. 

Знаю, що українська сторона, в тому числі і Закарпатська ОДА, озвучує ідею переходу тільки для електрокарів, як більш дружнього до природи транспорту. Та навіть, якби ми домоглись просто пішого переходу, це вже б було значним проривом, а головне точкою росту для цього регіону, в першу чергу економічною. 

Але окрім економічних, інфраструктурних, туристичних аспектів цього питання є ще один, на перший погляд, не такий прагматичний.

На Закарпатті проживає хоч і незначна, але доволі активна польська спільнота, ще з 90-х років в області діє Товариство польської культури ім. Гнєви Волосєвич. Під час кількох своїх останніх візитів до Ужгорода генеральна консулка Польщі у Львові Еліза Дзвонкєвіч завжди приділяла окрему увагу діяльності товариства. Ми якось навіть жартували, що робота товариства та питання відкриття КПП «Лубня-Волосате» це наші дві «вічні» теми.

Так от, я впевнений, що цей працюючий перехід, окрім географічної точки дотику, стави би ще й символічним наближенням до Польщі для представників польської меншини, коли б сусідня, така важлива для них країна, була не просто поряд, а стала доступною на «відстані витягнутої руки».  

Тому вважаю, що, попри війну, а може саме через неї, всі зацікавлені сторони і з українського, і з польського боку мають об’єднати зусилля, просуваючи тезу про необхідність існування цього переходу. А відповідальні чиновники з профільних міністерств та відомств обох країн мають зрозуміти, що ще один пункт переходу тільки покращить нашу транскордонну співпрацю, економіку та, врешті-решт, порозуміння між сусідами. 

Звісно, я хочу, щоб між Україною та країнами ЄС не існувало кордонів взагалі і наша держава була повноправним членом Шенгенської угоди, але, поки цього не сталося, повністю підтримую ідею відкриття цього пункту пропуску. 

А коли вступимо в ЄС і доєднаємось до «шенгену» – зробимо там притулок для туристів, які мандруватимуть нашими Карпатами.

Андрій Шекета, перший заступник голови Закарпатської обласної ради
для Infopost.media

* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».