«Киць, усе буде добре». Історія Валерія Шихова – майстра, який умів лагодити техніку і вірив, що добро завжди сильніше

Іноді життя людини можна описати кількома простими словами – доброта, спокій, любов до людей і до світу. Саме такою людиною був Валерій Шихов із міста Снятин на Івано-Франківщині. Він мав власну майстерню з ремонту побутової техніки, любив природу, підгодовував бездомних тварин і щиро вірив, що між людьми завжди можна знайти взаєморозуміння. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог Голови правління ГО “Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці”, авторки, журналістки та блогерки Людмили Педоченко.

Коли почалася повномасштабна війна, він недовго вагався. Спершу завершив ремонти в майстерні, щоб не підвести клієнтів, а потім пішов до військкомату.

Дружині сказав лише одне: «Киць, усе буде добре. Я повернуся живий і здоровий».

Людина, яка жила для сім’ї

Валерій Шихов був людиною, для якої родина завжди стояла на першому місці. Усе його життя було тісно пов’язане з турботою про близьких, із бажанням зробити для них якнайбільше і дати відчуття надійності та тепла. Він працював майстром із ремонту побутової техніки і мав власну майстерню, де проводив багато часу, допомагаючи людям вирішувати їхні щоденні побутові проблеми. Для нього ця робота була не просто професією, а частиною його характеру – він умів знаходити рішення там, де інші вже втрачали надію, і щиро радів, коли міг бути комусь корисним.

У житті Валерія важливими були прості, але глибокі речі: мир між людьми, взаємоповага і вміння поступитися власними інтересами, якщо це приносить комусь добро. Рідні згадують його як людину щиру, добру і дуже життєлюбну. Він умів підтримати словом, пожартувати у складну хвилину і зробити так, щоб поруч із ним люди почувалися спокійніше.

Валерій був дуже турботливим батьком. Він щиро пишався своїми синами, завжди підтримував їх у будь-яких життєвих виборах і намагався бути для них прикладом чесності, працьовитості та людяності. Для нього було важливо, щоб вони знали: батько завжди поруч і завжди підтримає, навіть якщо слова іноді були зайвими.

Особливу радість у його житті згодом приніс маленький онук Левчик. Валерій дуже любив його і з великою ніжністю спостерігав, як росте нове покоління їхньої родини. Кожна зустріч із онуком була для нього справжнім святом. Рідні кажуть, що Левчик дуже схожий на свого дідуся – того самого дідуся-Героя, який любив життя, людей і свою сім’ю понад усе.

Ще однією особливою рисою Валерія була його любов до природи і всього живого. Він часто підгодовував бездомних котів і собак, тому майже завжди носив із собою корм для тварин. Для нього це було природною потребою — подбати про тих, хто слабший і потребує допомоги. Саме з таких простих щоденних вчинків і складалася його людяність, яка залишилася в пам’яті всіх, хто його знав.

Кохання, яке почалося в юності

Історія Людмили та Валерія почалася дуже рано – ще в підлітковому віці. Їм було лише п’ятнадцять і шістнадцять років, коли між ними виникло те, що Людмила називає коханням з першого погляду.

Вона чекала його з армії, а після повернення вони створили сім’ю. У 1996 році Людмила і Валерій одружилися, а згодом у них народилися двоє синів.

Їхнє життя складалося з маленьких родинних традицій, які роблять будні особливими. Однією з них була ранкова партія в шахи. Обоє любили цю гру і жартували, що «мат до кави» – найкраща зарядка для розуму зранку.

Людмила згадує, що вони майже не сварилися. Якщо виникали суперечки, Валерій завжди знаходив спосіб перевести розмову на жарт. Інколи він казав із посмішкою: «Виділи очі, що вибирали…», і напруга одразу зникала.

Він дуже любив сонце, тепло, літо і ліс – ті прості радощі, які наповнюють життя відчуттям спокою.

Рішення, яке не потребувало довгих слів

Коли у лютому 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Валерій сприйняв це як особисту відповідальність. Він мав військову підготовку і добре розумів, що означає війна, тому не міг залишитися осторонь.

Перші три дні після початку вторгнення він завершував ремонти техніки, якої в майстерні було дуже багато. Для нього було важливо не залишити людей із невиконаними замовленнями.

У неділю після Служби Божої Валерій сказав дружині йти готувати обід, а сам вирушив до військкомату. Там було багато добровольців, тому йому порадили прийти наступного дня.

У понеділок, 28 лютого 2022 року, він уже був у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».

Разом із побратимами він захищав Київщину та Житомирщину. У травні, перед відправленням на Схід, йому дали коротку триденну відпустку, щоб побачити родину.

Після цього були найважчі напрямки війни – Сєвєродонецьк, Лисичанськ і Бахмут.

Остання поїздка на Схід

У серпні Валерій отримав відпустку і зміг ненадовго повернутися додому. Але вже 22 серпня вона закінчилася, і він знову поїхав на Схід – боронити Бахмут.

Через місяць, 22 вересня 2022 року, Валерій Шихов загинув у бою біля села Берестове під Бахмутом. Його життя обірвалося під час танкового бою – смертельним став осколок.

Ця дата назавжди залишилася для Людмили межею, після якої життя стало іншим.

Після загибелі чоловіка Людмила довго не могла прийняти думку, що він більше ніколи не повернеться додому. Найважчим було усвідомити, що життя, яке вони будували разом багато років, уже ніколи не буде таким, як раніше.

Згодом вона знайшла спосіб продовжувати розмову з чоловіком навіть після його смерті.

Кожного місяця 22 числа Людмила пише Валерію листи. Вона публікує їх на своїй сторінці у Facebook і на сторінці чоловіка. У цих листах – спогади, роздуми, слова любові й вдячності.

З часом ці тексти стали основою для книги. У 2025 році Людмила видала збірку листів до чоловіка і провела її презентацію 14 серпня – у день народження Валерія. Того дня йому могло б виповнитися 51 рік.

Життя після втрати

Сьогодні Людмила говорить, що її тримають діти, маленький онук і робота. Вона працює вчителькою і намагається продовжувати жити, навіть коли біль нікуди не зникає.

Окрім цього, вона допомагає побратимам Валерія, які досі воюють на Донеччині. Для неї це спосіб підтримати тих, із ким її чоловік ділив фронтове життя.

У родині часто згадують історії про Валерія – його доброту, підтримку і особливе почуття гумору, яке допомагало переживати будь-які труднощі.

Коли Людмилу запитують, що для неї означає сила сьогодні, вона відповідає без пафосу і гучних слів.

Для неї бути сильними – це жити далі, не дозволяти собі зануритися у відчай і допомагати тим, хто потребує підтримки.

Особливо тим, хто сьогодні продовжує захищати Україну.

Саме таким був і Валерій Шихов – життєлюбним, щирим, оптимістичним чоловіком, який умів знаходити добро навіть у найпростіших речах і вірив, що світ стає кращим тоді, коли люди підтримують одне одного.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
форма для заповнення
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП  #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці